держава

Термін «держава» може вживатися для позначення історичної спільноти або філософської ідеї про сталу форму людського співтовариства чи ж бо виключно сучасного явища. Ці різноманітні значення не обов’язково суперечать одне одному, однак їх слід чітко розрізняти. Зрозуміло, в найбільш загальноприйнятому смислі «держава» ототожнюється з політичними органами чи з політичною спільнотою як такою, з тим, що в історії існувало повсюдно в надзвичайно широкому розмаїтті різних форм і зміни чого традиційно становлять основний предмет історичної науки. Зазвичай не береться до уваги тільки примітивна кочова форма політичної спільноти з тієї причини, що таким спільнотам бракує чітко окресленого порядку, який здається притаманним поняттю «держава». Держава потребує фіксованої залежності між спільнотою і територією. Коли цей термін вживається в загальному значенні, то висловлюється ідея, що політична спільнота має певні універсальні характеристики, що різняться залежно від часу і місця; так, наприклад, грецький polіs, середньовічний regnum і сучасна республіка відрізняються певними рисами. Чи можна визначити ці риси більш конкретно? Майже будь-яке визначення, згідно з яким держава зводиться до вічної та незмінної субстанції або речі, водночас зводить процес змін та історичного розвитку до примарної гри тіней. Звідси вірне визначення повинно бути висловлене в інших термінах – у термінах діяльності. Держава як універсальне явище – тип діяльності або договору, що, як свідчить історія, накладається на людину як необхідність. Наступні характеристики цієї діяльності повинні бути такими. По-перше, вона формує або окреслює встановлені між людськими істотами разом із їхнім майном відносини або, іншими словами, вона створює спільноту, чи ж бо людське суспільство в найзагальнішому значенні цього терміна. Отже, встановлення або зміцнення державності має особливе фундаментальне значення. По-друге, вона передбачає існування впорядкованої влади, або форми правління, тобто відносин зверхності і підлеглості між людськими істотами. Значить, спільнота або суспільство, які утворює держава, є синонімом терміна «ієрархія», хоч і не обов’язково тотожним йому. Нарешті, діяльність, у ході якої створюється і підтримується держава, завжди є винятковою і специфічною, вона полягає в утвердженні себе в протиставленні з іншими – тими, хто не є складовою розглядуваної спільноти. Визначення держави виключно як сукупності законодавців і законопідлеглих, де між людьми і речами встановлено впорядковані відносини, дозволяє окреслити лише мінімальну ознаку державності як різновиду людської діяльності. Це вказує на іншу рису, що відкриває інший вимір державності. Оскільки державність є рід діяльності, спрямованої до певної мети, то обов’язково постає питання про правильність мети, яку вона переслідує, і про доцільність засобів, що їх вона застосовує в даний момент. Чи втілюється в життя правильний суспільний порядок? Чи справедливою є форма правління? Чи правильно здійснюються зовнішні відносини суспільства? Під цим кутом зору держава не просто необхідність, накладена на людину, чи тип діяльності, якою в будь-якому разі вона мусить займатися, але й постійна проблема – проблема права. Держава веде боротьбу не просто за встановлення порядку замість анархії, але порядку істинного, справжнього і справедливого замість викривленого, хибного і деспотичного. У знаних класичних працях з політичної теорії, хай це будуть праці Платона, Аристотеля, Гоббса чи Гегеля, ми можемо зустріти стільки визначень держави, скільки їх і має бути згідно з притаманною цьому терміну внутрішньою логікою. Значна частина їхніх праць присвячена відмежуванню держави від інших типів людських спільнот, з якими в емпіричній та історичній реальності її часто плутають чи на які накладають. Свою славетну «Політику» Аристотель починає з того, що встановлює різницю між формою правління, типовою для політичного суспільства, і родинним укладом. У сімнадцятому столітті цю само різницю намагався визначити Локк. Політична спільнота, як він доводив, не є розширеною родиною, а політичні закони не є патерналістськими. Відмінність між політичною і релігійною чи духовною спільнотами гостро окреслилася на самому початку релігійної війни, зумовленої Реформацією. Гоббс, приміром, намагався показати, що церковна влада сама по собі і сама для себе не має політичної природи; вона є не формою правління, командування або примусу, а формою повчання і переконування. Церковна установа не може прагнути до влади в державі. Навпаки, релігійні доктрини можуть набути політичного статусу тільки завдяки діяльності держави. Наприкінці вісімнадцятого – на початку дев’ятнадцятого століть у ході французької революції і низки промислових революцій яскраво проявилася інша риса – відмінність між державою і суспільством. Суспільство в цьому контексті означає не фундаментальний союз між людьми, встановлюваний державою, а скоріше мережу взаємодії й обміну, сформовану індивідуумами, що реалізують своє право добиватися задоволення певних потреб на власний розсуд. Одним із перших чітко сформулював цю відмінність Гегель, доводячи в своїй «Філософії права», що власне державу не слід плутати з «громадянським суспільством». «Тоталітарну» державу двадцятого століття можна розглядати як таку державу, що відображає рух до знищення цих історично усталених відмінностей. Суспільство в сенсі арени стихійної діяльності перетворюється на державу, а сама держава підпорядковується партії, яка вбирає в себе чимало ознак релігійного руху, а часто і патерналістичному лідеру (Див. тоталітаризм). Останнім часом з’явилася виразна тенденція до окреслення держави в значно більш обмежених і чіткіших рамках, аніж це робилось у рамках класичної політичної теорії. Доходить до того, що держава розглядається просто як апарат управління, який характеризується насамперед тим, що він встановлює свою монополію на примус або, як говорив про це Вебер, «монополію на законне застосування сили». Зрозуміло, що тут стає майже непомітною межа між державою і деспотією. Ця тенденцію можна простежити в безлічі різноманітних джерел. Одним із таких джерел є позитивістська методологія, яка захопила панівні висоти, з її наполяганням на тому, що істинна наука про суспільство має цуратися всіх оцінних суджень та метафізики і займатися самостійним установленням фактів і виведенням або побудовою законів, які їх зумовлюють (Див. позитивізм). Узагалі соціологія через свої зв’язки з позитивізмом і через свої намагання розглядати соціальні інституції як органи суспільних класів, безсумнівно, є зовсім іншою. Прекрасною тому ілюстрацією є вигадана Оппенгеймером «соціологічна» ідея держави. Важливим фактором був марксизм, особливо у формі ленінізму. Згідно з марксистською теорією держава – це тимчасове явище, це оголення сутності поділеного на класи суспільства, і вона приречена на загибель при комунізмі, коли класи буде знищено. Ленін з неабияким піднесенням доводив, що держава є всього лише апаратом примусу, який один клас використовує для пригнічення іншого, і його визначення відіграло вирішальну роль у вирізненні політичної тактики його власних послідовників від тактики соціал-демократів при некомуністичному ладі. Нарешті, у рамках радикального лібералізму в тому його вигляді, що впродовж останніх десятиліть набув певної популярності на Заході, державу як уособлення примусу намагаються протиставити суспільству як уособленню вільного і стихійного обміну індивідуумів, послідовно доводячи, що державну сферу діяльності слід звести до цілковитого мінімуму. Ідеї Гаєка – гарний приклад останньої тенденції. У межах лібералізму завжди наявна антидержавницька течія. Сумнівно, що якась із цих методологій і доктрин може забезпечити виправдання державі як процесу постійного відтворення людського суспільства, яке керується, зміцнюється й очищується ідеями своїх власних законних установлень. Істотним є, напевно, й те, що протягом декількох минулих десятиліть російські вчені намагалися розробляти свої концепції поза рамками ленінської редукціоністської теорії держави, прагнучи до більш конструктивного аналізу. Поняття держави як універсального історичного явища і держави як філософської концепції слід доповнити розглядом держави як специфічно сучасного явища. Чимало істориків і політичних теоретиків доводять, що термін «держава» має вживатися тільки для позначення того типу політичного ладу, який постав у Європі як наслідок Відродження і Реформації, що теорія держави є концепцією цього специфічного типу устрою, тож якщо вживати цей термін в усеосяжному сенсі для означення всіх типів політичного ладу, то процес історичного розвитку буде викривлено і перекручено. Таке вживання спирається на етимологію. Від чотирнадцятого і до кінця сімнадцятого століття слово «держава» поступово перетворювалося на загальний термін для позначення політичного ладу. За Мейджором, його закорінено насамперед у слові статус, використовуваному для позначення становища, влади, чину, прибутку або почуття власної гідності правителя (status regalіs), й у слові статус, що позначало форму або структуру державного устрою. Одначе твердження стосовно того, що держава є суто сучасним поняттям, спирається не лише на етимологію. Воно спирається здебільшого на ту ідею, що держава виникає в той само час, що й поняття суверенності, і що несуверенна держава не є власне державою. Іншими словами, згідно з концепцією суверенності, розробленою в шістнадцятому і сімнадцятому століттях Боденом та Гоббсом, держава повинна мати суспільні органи або людину, наділені беззаперечним правом і владою приймати рішення в надзвичайних обставинах. У цьому сенсі це має бути самовизначальний устрій. Держава не може бути якоюсь непевною масою або групою, що тримається на якихось відкритих змовах або оборудках сторін і здатна розвалитися іn extremіs. Вона не може бути залежною від рішень інших органів у часи, коли криза набуває загрозливого масштабу. Суверенність означає набагато чіткіше розмежування громадського і приватного в рамках політичного ладу і воднораз проведення набагато чіткішої межі між різними політичними органами. Це значить, що право в рамках політичного устрою стає набагато «точнішим» і жорсткіше закріпленим на законодавчому рівні, ніж будь-коли раніше. Поряд з ідеєю суверенності – і частково на противагу їй – зросла інша ідея, згідно з якою, як вважають, держава постає як сучасне явище, а саме як форма правління в рамках політичного ладу, що за законом схвалюється і запроваджується людьми або нацією як окремою цілісністю. Ця ідея була розвинена в ході французької та американської революцій, котрі надали соціальним інституціям представницького характеру, а також висунули ідею стосовно того, що однією з головних цілей таких інституцій є гарантування прав окремих громадян. Таким чином, державу як сучасне явище можна визначити як державне представництво волі народу, що дозволяє їй у ході здійснення самого цього представництва діяти ефективно як у нормальних, так і в надзвичайних обставинах задля забезпечення безпеки та добробуту загалом і прав сторін зокрема. Ідея держави як специфічно сучасного явища не обов’язково суперечить двом іншим значенням поняття «держава», що постали раніше. Ті, хто вживає це слово у вузькому сенсі «сучасний політичний лад», мають тим не менш вдаватися до певних загальних термінів для окреслення її більш ранніх форм і навряд чи можуть заперечувати те, що ця послідовність усе ж таки не була зламана глибокими змінами, зумовленими концепцією суверенності. Держава як універсальне явище, держава як сучасний феномен і держава як філософська ідея – це взаємодоповнюючі концепції фундаментального виміру людського буття.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. держава — Держа́ва: — тут: символ монархії влади [55] Словник з творів Івана Франка
  2. держава — (територія, об'єднана політичною владою) країна, земля, (зі словом рідний) край, сторона. Словник синонімів Полюги
  3. держава — де́ржа́ва 1 іменник жіночого роду маєток, володіння; міцність; влада арх. держа́ва 2 іменник жіночого роду апарат влади; країна; у назвах країн Держава: Держа́ва Бахре́йн Орфографічний словник української мови
  4. держава — Форма політичної організації суспільств, ознаками якої є: наявність особливого апарату, який здійснює функцію влади і володіє монополією узаконеного застосування насильства; право, яке закріплює певну систему норм; населена територія... Словник із соціальної роботи
  5. держава — Де́ржава1. Оренда, право тимчасової власності. Єї [землк) ] будуть роздавати чиншівникам в державу на літ щонайменьше 14, а найдовше на 35 (Б., 1907, 62, 2) // пол. dzierżawa-оренда, орендоване земельне володіння. Держа́ва2. Українська літературна мова на Буковині
  6. держава — зст., маєток, володіння; (ніг) міць, сила, могуття; П. керівництво, влада; країна, край, земля; З. П. нація, нарід, сов. народ; (монарха) МОНАРХІЯ; (демократична) республіка; (могутня) наддержава, потуга; (союзна) федерація: (ядро імперії) метрополія; (рідна) БАТЬКІВЩИНА; пор. КОЛОНІЯ. Словник синонімів Караванського
  7. держава — I д`ержава-и, ж., заст. 1》 Маєток, помістя, володіння. 2》 Міцність. 3》 Влада, керівництво. 4》 Один із символів влади монарха. Держава і скіпетр. II держ`ава-и, ж. Апарат політичної влади в суспільстві. || Країна з таким апаратом політичної влади. Великий тлумачний словник сучасної мови
  8. держава — Політична організація суспільства, котре населяє визначену територію та володіє політичним, економічним і соціальним суверенітетом; джерелом суверенітету є спільна воля більшості член суспільства, делегована державним органам... Універсальний словник-енциклопедія
  9. держава — ДЕРЖАВА — відповідним чином організована суспільна структура, здатна здійснювати найвищий контроль над деякими аспектами поведінки людей на певній території з метою підтримувати лад у даному суспільстві. Філософський енциклопедичний словник
  10. держава — МАЄ́ТОК (земельне володіння поміщика, перев. з будинком; поміщицький будинок), САДИ́БА, ПОМІ́СТЯ іст.; МАЙНО́ розм., МАЄ́ТНІСТЬ заст., ДЕРЖА́ВА заст., ГРУНТ заст. (земельне володіння, перев. з будинком); ДВІР іст., ЕКОНО́МІЯ іст. Словник синонімів української мови
  11. держава — ДЕРЖА́ВА, и, ж., заст. 1. Маєток, помістя, володіння. — Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, — нічим гаразд хвалитись. А все ж хутір! Усе ж держава!... Словник української мови в 11 томах
  12. держава — рос. государство 1. Основний інститут управління системою всього суспільства, що володіє загальнонаціональною владою, яка поширюється на все суспільство, виступає його офіційним представником і в разі необхідності спирається на примусові засоби. Eкономічна енциклопедія
  13. держава — Де́ржава, -ви ж. 1) Прочность, крѣпость. Нащо продовбав таку велику дірку? Мало де́ржави буде, т. е. вслѣдствіе большихъ размѣровъ дыры, окружающее ее дерево будетъ слишкомъ тонко и потому не прочно, не будетъ держать. То-же говорится о планкѣ, напр. Словник української мови Грінченка