тоталітаризм

Це сучасне поняття, хоча воно вживається і відносно давніх, і стосовно сучасних устроїв. До першого видання «Енциклопедії суспільних наук» (1933) цей термін включено не було, хоча в «Оксфордському словнику англійської мови» наводиться перший приклад його вживання, узятий із видання «Contemporary review» за квітень 1928 року. Слово стало вельми популярним напередодні Другої світової війни завдяки таким кінофільмам, як створена Габріелем Паскалем екранна версія п’єси Шоу «Майор Барбара» та фільм «Під підозрою», у якому Джоан Кроуфорд висловлюється про нацистські тортури як про «тоталітарний манікюр». У післявоєнний період уживання слова відображало спробу вдосконалити традиційну класифікаційну схему, що складалася з таких термінів, як диктатура, деспотизм і тиранія. Вихідною метою було запропонувати родовий термін для означення режимів лівих і правих партій, які здогадно мали набагато більше спільного, ніж на це вказувало традиційне ідеологічне протиставлення комунізму і фашизму. «Тоталітарні» риси сталінської держави уподібнювались аналогічним рисам нацистської держави у такий спосіб, що це дозволяло перенести критичне ставлення до колишніх ворогів воєнних часів на ставлення до колишніх союзників тих само часів, які стали ворогами в добу нової холодної війни. Карл Поппер використав докорінну критику положень Платона, Гегеля і Маркса для звинувачення того устрою, що його він називав «утопічною суспільною спорудою», яка постала в тогочасних «тоталітарних» режимах Німеччини і Росії, – в нещодавні часи цим шляхом пішли Андре Глюсман, Бернар Анрі-Леві та інші європейські «нові філософи», розчаровані в утіленні марксизму в Радянському Союзі та деінде впродовж двадцятого століття. І дійсно, Поппер від самого початку задав тон, заторкнувши питання про ідеологічну корисність ідеї тоталітаризму, яка стала найпотужнішою зброєю в західному арсеналі політичної риторики. Попри те, що суспільствознавці навряд чи вільні від ідеології, вони прийняли термін і спробували надати йому значення ціннісно-нейтрального покажчика ознак режиму. На відміну від прямолінійного аналізу Ханни Арендт, яка зосереджувалася на «тотальному терорі», такі дослідники, як Фридрих і Бжезинський, порівнюючи різні форми правління, давали терміну феноменологічне визначення, включивши до нього такі ознаки, як тоталітаристська ідеологія, держава, керована однією партією, гегемонія таємної поліції і державна монополія на економічні, культурні та інформаційні структури суспільства. На основі цих кількох ознак постала ідея тоталітаризму як форми правління, що, за висловом Екштейна та Ептера, «знищує всі межі між державою і соціальними групами, ба навіть між державою і окремою особистістю» (р. 434). На початок 1970-х років термін було некритично введено і в оглядові дослідження, присвячені зіставленню різних політичних систем, як стандартний критерій порівняльного аналізу. У ці часи термін почали піддавати чимдалі різкішій концептуальній критиці (див., наприклад: Barber), однак його продовжували вживати як стандартний інструмент порівняльного аналізу. Можливо, ще важливішим було те, що він продовжував слугувати зброєю в концептуально-ідеологічній війні. У 1976 році Жан-Франсуа Ревель опублікував книгу «Спокуса тоталітаризму», в якій сполучив доводи, запозичені з попередніх робіт з психології «тотальності», з пристрасними звинуваченнями на адресу сталінізму. Спроби розмежувати марксистські тоталітарні системи лівих партій і режими їхніх фашистських братів отримали продовження в знаменитій статті Джейн Кіркпатрик «Диктатура і подвійні стандарти» зі збірки «Коментарі», у якій вона стверджувала, що «авторитарні» режими (правого спектру), які були союзниками Заходу, відрізнялися (в кращий бік) від «тоталітарних» режимів (лівого спектру) здебільшого тим, що авторитарні системи є нібито вразливими до зростання рівня демократизації – визначальним доказом цієї їх схильності слугувала їх ворожість до комунізму. Адміністрація Рейгана, на службі в якій зрештою і перебувала Кіркпатрик, відмовилася від уживання терміна «тоталітарний» стосовно своїх тиранічних союзників, але водночас поширила його, охопивши ним своїх позірно лівацьких противників – наприклад сандиністський режим, який 1984 року заснував у Нікарагуа «комуністичну тоталітарну державу». За іронією долі, поняття, вихідним значенням якого було змалювання фашизму і яке здобуло визнання як єднальне поняття, що відображає зв’язок крайньоправих і крайньолівих форм сучасного централізованого авторитаризму, скінчило тим, що стало змальовувати комунізм. Таким чином, розвиток цього поняття, як здається, відображає скоріше історію повоєнної ідеології, аніж стосується порівняльних досліджень політичних устроїв. Це з усією очевидністю постає з концептуальної плутанини, що продовжує затемнювати смисл терміна. Навіть серед найбільш неупереджених теоретиків існують фундаментальні розходження щодо зв’язків цього поняття з такими ідеями, як демократія, сучасність і політика. Наприклад, Вольф, Мур і Фридрих наполягають на тому, що тоталітаризм слід протиставляти демократичним формам правління; проте Тельмон та інші стверджують з такою ж само пристрастю, що сам по собі тоталітаризм є особливою згубною формою демократії, прирівнюючи його до політики масової людини або масового суспільства і припускаючи, що «більшість ознак масової демократії є воднораз і ознаками тоталітаризму» (Eckstein and Apter, p. 437). Так само твердять, що тоталітаризм є унікальною для сучасного індустріального суспільства формою врядування (Eckstein and Apter) і що це форма, основоположна концепція якої «виникає раніше від індустріалізму і незалежно від нього» (Moore, p. 74). Існують також розходження з приводу того, чи відноситься термін до форми правління, тобто чи є він передовсім політичним, чи ж до типу суспільств, тобто чи є він соціально-економічною ідеєю. За відсутності згоди з цих питань важко визначити, чи належить тоталітаризм до сфери суперечок між лібералами (захисниками концепції обмеженого втручання держави) і демократами (речниками концепції держави загального добробуту) стосовно належних меж діяльності держави, чи ж до сфери суперечок між демократами і прихильниками авторитарного режиму стосовно легітимності влади – щодо проблеми народного суверенітету. Історія ідеї тоталітаризму спантеличує і, як здається, дозволяє припустити, що це не просто поняття, протилежне за своєю суттю до моделі свободи чи демократії, або ціннісно-навантажена нормативна ідея на кшталт усіх значущих політичних ідей, але термін, первинне значення і вживання якого відноситься виключно до ідеологічної сфери. Цьому терміну, що його використовують для змалювання таких режимів, які існували в нацистській Німеччині, сталінській Росії, платонівській республіці, імперії династії Цинь, фашистській Італії, сандиністській Нікарагуа, Індії в епоху правління династії Маур’ю, Римській імперії за часів правління Діоклетіана, кальвіністській Женеві, Японії в добу правління династії Мейдзі, давній Спарті та Сполучених Штатах не лише в 1960-ті, але й у 1840-ві роки, здається, бракує будь-якого корисного соціологічного значення. Однак він залишається неоціненим ключем до розгадки характеру ідеології часів холодної війни, а відтак і соціології пізнання повоєнної доби.