Торо Генрі Девід

(1817–1862) — американський радикал. Торо, уродженця м. Конкорда, що в Массачусетсі, пов’язують із представниками новоанглійського трансценденталізму, особливо ж з Емерсоном. Еклектик Торо поєднував у своїх працях грецьку і латинську класику, східні писання, перекази американських індіанців та свої власні регіональні краєзнавчі і природознавчі спостереження. Торо не був мислителем-систематиком, й опубліковані його праці видають своє походження від журнальних оглядів та лекцій. Об’єднавчою засадою думки Торо є радикальний індивідуалізм. Він виражав його по-різному: романтично – з огляду на стихійність та унікальність природних явищ; по-політичному – з огляду на згоду на врядування; та з огляду на свідомість і матеріальну самодостатність. Індивідуалізм Торо змушував його просуватись у двох напрямках. Один напрямок був суто аполітичним. Твір «Волден» (1854), написаний після завершення дворічного експерименту Торо за часів його життя у Волден-Понді, є сповіддю про усамітнене заглиблення в природу і літературну творчість. Це особиста заява про свободу від законів та інституцій міщанського суспільства. Індивідуалізм означає самодостатність, квієтизм і відособленість. Радикальний індивідуалізм Торо також вів його в напрямку «діяльності на основі принципу», політичної активності та спротиву владі. У творі «Громадянська непокора» (1849) він вимагає не ставати співучасниками злочинів рабства і мати мужність триматися подалі від відповідальності за «безперебійну роботу цього механізму» (Див. громадянська непокора). Його заява «...єдиний обов’язок, який я маю право брати на себе, – це робити в будь-який час те, що я вважаю за доцільне» грунтується і на свідомому підході, і на принципі згоди; Торо говорить водночас і про людину, і про громадянина-демократа. Поряд з іншими реформаторськими роботами Торо ця праця є внеском у літературу з питань походження та меж обов’язків. У ній порушено ширші питання про те, до яких суспільств нам пропонують входити і що таке є членство в політичній спільноті. Він також зробив внесок у полеміку про те, до якої міри нас позбавляють приватного життя та до якої міри демократія має терпіти свідомі заперечення. У політичному баченні Торо ці дві позиції — квієтистська відмежованість і дія з принципу — узгоджуються. Торо вважає, що відособленість є не ідеалом, а дієвою формою соціального критицизму. Він представляє процес самовдосконалення як спосіб «зміцнення чийогось всебічного впливу», що йде поза процесом голосування чи колективною політичною діяльністю і прискорює реформи. Ліберальну ж демократію він уявляв собі не як підприємницьке чи правове суспільство, але як арену самоствердження героїчних індивідуалістів.