громадянська непокора

Як правило, цей термін уживається на означення свідомого виявлення непослуху перед законом з причин релігійного, етичного чи політичного характеру; у своєму вужчому сенсі громадянська непокора означає порушення закону, який є сам по собі несправедливим, але цей термін використовується також і для позначення протесту, що включає порушення закону як супутній акт протистояння конкретній політиці чи справляння тиску задля запровадження політичних реформ. Термін «громадянська непокора» запровадив американський письменник Генрі Девід Торо, який ужив його як назву статті, написаної ним 1848 року, у якій він пояснював, чому протягом кількох років відмовлявся сплачувати податки штату Массачусетс і насамкінець провів ніч у в’язниці. Він вдався до цієї акції з тією метою, щоб виступити проти двох політичних заходів уряду Сполучених Штатів: війни з Мексикою і підтримки рабства на Півдні. Торо твердив, що люди мають чинити опір несправедливості, якщо їхній власний уряд вдається до несправедливих дій: одного голосування для цього недостатньо. Обов’язок громадянської непокори неявно суперечить обов’язку громадянської покори – обов’язку підкорятися закону, що його часто брали за основу політичні філософи. Теорія і практика громадянської непокори набули своєї викінченості століття по тому в працях Ганді, в контексті його викладу філософії ненасильства та ненасильственої боротьби. Добре відомим прикладом громадянської непокори є похід до моря, який він здійснив у 1932 році, відмовляючись коритися забороні, накладеній англійським колоніальним режимом на видобування солі індійцями. Ганді доводив, що громадянська непокора засновується на глибокій повазі до закону загалом; що ті, хто вдається до неї, повинні при цьому завжди діяти ненасильницькими методами, вони повинні вчиняти це прилюдно і виявляти свою готовність прийняти повну міру покарання, зумовлену порушенням закону. Він також вірив, що до акцій громадянської непокори слід вдаватися лише після того, як докладено всіх зусиль, щоб переконати в чомусь чи попрохати чогось, але вони виявилися безрезультатними. Ганді відрізнявся від Торо тим, що наголошував на неухильному ненасильстві, на загальному обов’язку громадянської покори і на необхідності випробувати спочатку всі форми конституційної політичної діяльності; власна позиція Торо носила більш індивідуалістичний і більшою мірою антиурядовий характер. У сучасних дослідженнях з проблеми громадянської непокори приймається, як правило, саме концепція Ганді. Джон Роулз, наприклад, визначає громадянську непокору як «прилюдний ненасильствений, проте свідомий політичний акт з метою домогтися зміни в законодавстві чи в політиці уряду» («A theory of justice», p. 364). Виправдовуючи необхідність громадянської непокори, зазвичай посилаються на моральний закон, що є вищим від законів будь-якого конкретної держави, і на необхідність давати рішучу відсіч кричущим порушенням прав людини. Обидва ці аргументи можна знайти в Торо. Крім того, часто посилаються на вище національне чи міжнародне право. Ті, хто в 1955–1963 роках протестував проти встановлених на Крайньому Півдні США громадянських прав, могли посилатися на принципи американської конституції, коли вони порушували місцеві закони, що насаджували расову сегрегацію. Демонстранти, що протестували проти ядерної зброї чи війни у В’єтнамі, іноді заявляли, що вони захищають міжнародне право. У подальшому аргументація, що раз-у-раз використовувалася для виправдання акцій громадянської непокори, полягала в тому, що нагальну загрозу людському життю не можна відвернути належним чином за допомогою пересічних демократичних і виборчих процесів – це був довід Бертрана Рассела на користь здійснення акцій громадянської непокори як форми протесту проти ядерної зброї. Одним із центральних питань для концепції громадянської непокори, яке часто не розв’язують ті рухи, що вдаються до неї, є питання про її мету: який характер вона носить – насамперед переконавчий чи примусовий. Якщо метою демонстрантів є продемонструвати свою затяту опозиційність до певної політики і, виказуючи свою готовність постраждати за свої погляди, виявити непорушність своїх переконань, то вони можуть змінити уявлення деяких своїх опонентів і співвітчизників. Таке переконавче застосування акцій громадянської непокори може прискорити вирішення конфлікту шляхом переговорів чи запровадження політичної реформи. Якщо ж, з іншого боку, учасники акції громадянської непокори мають на меті потрапити у в’язницю чи стати на заваді впровадженню якоїсь політики, тоді демонстранти справляють прямий тиск на державні органи або ж прагнуть негайно здобути перемогу. На практиці розмежування між цими двома формами не є чітко окресленим і може залежати просто від кількості залучених осіб, але тактика акцій громадянської непокори може бути націлена на переконування або на негайну дієвість. Приміром, учасники демонстрації на захист миру, що прилюдно вторгаються на військову базу і провокують арешти, наголошують на своїй незгоді з призначенням цієї бази, а демонстранти, що намагаються блокувати конкретні операції на базі, мають на меті її повну демобілізацію. Громадянська непокора займає проміжне положення між конституційними формами політичної діяльності, з одного боку, і повстанням чи революцією – з іншого. Її можна вважати крайньою, але в певних випадках прийнятною, формою протесту в рамках усього діапазону політичних методів, використовуваних у конституційних і демократичних державах. Цю позицію обстоювати легше в тому разі, якщо мета акції громадянської непокори носить переконавчий характер і якщо вона здійснюється в суто ненасильствений і публічний спосіб. Однак акції громадянської непокори можуть стати провісниками руху тотального опору існуючому режиму чи вести до насильствених форм протесту, або до повстання. Тимчасом загальновизнано, що тотальний опір може бути виправданим у разі його застосування проти диктатури, чужоземної окупації або цілковито несправедливого режиму; як правило, якщо цей опір здійснюється в межах системи, яка поважає права громадян і за умов якої уряд може зазнавати впливу з боку низів і змінюватися, він підлягає осуду. Однак у будь-якому конкретному випадку прибічники і противники акцій громадянської непокори можуть розходитися і в поглядах стосовно того, чи дійсно уряд поважає права й свободи або чи наявна в державі істинна демократія. Акції громадянської непокори стали більш звичною і загальноприйнятою формою протесту на Заході після 1950-х років. Але ще й досі є багато людей, котрі мають сумнів у тому, чи можна взагалі виправдовувати порушення закону, якщо існують інші – легальні – форми протесту і тиску. Вони побоюються, що отримає поширення беззаконня і буде створена така політична обстановка, за якої підриватиметься повага до демократичних процедур. Це спірне питання, що його навряд чи буде розв’язано остаточно.