громадянство

Це болюче практичне питання для грецьких полісів і, як наслідок, нагальна проблема для класичних політологів. Малі держави, що страждали від внутрішнього розбрату між багатими і бідними та від безупинних війн зі своїми сусідами, шукали способу встановлення миру в суспільстві: що було б безпечніше – зосередити владу в кількох руках чи якомога ширше її розосередити; що було б безпечніше – ускладнити чи спростити процедуру набуття громадянства для іноземців? Платон, споглядаючи Афіни, якими управляли криваві уряди тридцяти тиранів і ненадійна демократія, що засудила до страти його вчителя Сократа, намагався обійти такі питання, пропонуючи як панацею абсолютну владу опікунів, чи «правителів-філософів». Але Аристотель повернувся до проблеми громадянства і поставив її в центр уваги. Політична влада носить виразний характер, оскільки вона є владою службовців, здійснюваною над громадянами згідно з конституційними нормами. Отже, це договірна, обмежена влада, що якнайменше нагадує природну владу чоловіків над дружинами чи абсолютну владу рабовласників над своїми рабами. Громадяни рівні за законом, навіть якщо один багатший за іншого або той чи інший несуть на даний момент службу. Загалом видається розумним максимально розширити громадянство, оскільки ті, хто набув громадянських прав, є достатньо забезпеченими й уникають спокуси зловживати своєю політичною владою, щоб грабувати багатіїв. Проте громадянство неможливе для тих, хто не має достатньо вільного часу, аби розібратися в політичних питаннях, для тих, хто обтяжений механічною, вузькопрофільною працею, а також для жінок, чиє належне місце – дім, а не agora (народні збори). Громадянство нездійсненне в Персії та в холодних північних краях, оскільки політика там неможлива: надмірна спека робить людей лінивими і схильними до деспотизму, а надмірний холод означає, що вони скуті проблемою елементарного виживання. Крім того, держава не може мати надмірну кількість громадян, не боячись знищити себе як державу; більше кількох десятків тисяч – це вже забагато, щоб знати одне одного в обличчя і бути в дружніх стосунках. Розглядаючи питання громадянства, Аристотель убачав основну проблему в забезпеченні стабільного правління за законом; він припускав, що люди, як правило, прагнуть обіймати політичні посади, і переймався питанням, якого роду люди можуть змагатися за місце, не спричиняючись до громадянського розбрату. Проживання в polis’i – це для людини найвище благо цього світу, а чесноти істинного громадянина – складова найвищої людської досконалості. Занепад грецького полісу, виникнення еллінської і римської імперій та ідеологічне панування християнства спрямовували пильний погляд філософа на внутрішнє або майбутнє життя. Люди – громадяни всього світу, або граду Божого, а земне громадянство не становить сутності доброго життя. Неможливо датувати точно відродження класичної аргументації. Але те, що було відроджено в Європі в добу Ренесансу, більше наслідувало римлян, аніж Аристотеля. Громадяни Риму були героями роздумів Макіавеллі над історією римської республіки, оскільки саме їх virtuґ (доброчесність) забезпечила велич Риму. Протиставляючи несталості і вразливості Флоренції силу і стабільність Риму, Макіавеллі переймається питанням, яким чином Римська імперія спромоглася зберігати свою свободу впродовж такого тривалого часу, і в його відповіді на це запитання провідна роль відводиться якраз virtuґ римських громадян. Свобода Римської імперії мала два аспекти: невразливість до нападів з боку інших держав і відсутність внутрішньої тиранії якоїсь особи чи прошарку. Що ж до внеску, який зробила в це доброчесність громадян, то це самодисципліна, патріотизм, просто благочестя і готовність поступитися своєю вигодою заради загального блага (Див. республіканізм). Хоча Гоббс засуджував ідеали класичного республіканізму, а Локк просто не визнавав їх, проблеми громадянської доброчесності займали уми публіцистів і полемістів починаючи від XVI й аж до XIX століття. Це було захоплення, викликане «озиранням назад», – у тому сенсі, що вони вбачали свій політичний ідеал саме в римській республіці; і незважаючи на урок «Байки про бджіл…» (1714) Бернарда Мандевіля стосовно того, що «особисті пороки» приносять «спільну вигоду», прибічники цього ідеалу не поспішали поціновувати позитивні чесноти комерційного й індивідуалістичного суспільства, що народжувалося в Західній Європі. Дійсно, ще навіть у 1762 році «Суспільний договір» Руссо був відкрито ворожим до складності, розкошування та індивідуалізму XVIII століття і шукав політичних ідеалів у Спарті та Римі. Руссо приваблювали в людях античного світу не їх войовничі якості, але простота їхнього життя, їх непохитний громадянський дух та здатність до самоврядування. Залишається відкритим питання про те, чи вважав він за потрібне перетворити французів XVIII століття на римських громадян, але до 1800 року існувала загальновизнана думка, що це завдання нездійсненне. Через вісімнадцять років у творі Бенжамена Констана «Essai sur la libertеґ des anciens comparеґe а celle des modernes» («Начерк про свободу давніх людей у порівнянні із свободою сучасників») з невдалої спроби французької революції відтворити республіканську доброчесність було зроблено такий висновок: стародавнє громадянство та стародавня свобода були політичними і потребували співучасті, вимагали аскетизму та простоти, а до того ж були притаманні лише малим войовничим державам; сучасна свобода є не свободою громадянина, а свободою приватної особи, і такою ж мірою є свободою від політики, як і свободою в політиці. Сучасна людина щось утратила, але багато чого і здобула – наприклад добробут, індивідуальність та мир. Відродження суперечок про громадянство не примусило на себе довго чекати. Повільне, проте невпинне розширення виборчого права в XIX столітті означало, що формальне громадянство поширювалося і на людей, які були економічно «залежними», тобто найманими іншими. Питання полягало в тому, чи можна зробити їхнє громадянство більш ніж лише формальним. Маркс, який розглядав розмежування між політичним і економічним життям або між приватним і громадським життям як форми відчуження в класовому суспільстві, покладав надію на соціалістичні форми самоврядування в промисловості та в суспільстві, за яких було б узгоджено грецький ідеал громадянської співучасті із сучасною зацікавленістю в індивідуальності та економічному добробуті. Цей ідеал передбачав революційну зміну, але неогегельянці та їх послідовники шукали реформ, які б допомогли здолати прірву між ідеалами загального громадянства і реальністю з її повсюдною бідністю та залежністю. Подібні устремління лежать в основі «Професійної етики та громадянської моралі» Дюркгейма. По суті, цю проблему розглядали в плані обмеження класових розбіжностей та інтегрування пересічної людини в управління всіма аспектами діяльності суспільства. Це загалом може вимагати від держави двоякого роду змін: одних у напрямку створення держави загального добробуту, інших – у напрямку розширення самоврядування в промисловості. Найвідомішою спробою поєднати наступ держави загального добробуту на бідність з ідеалом «повноправного громадянства» для всіх є розвідка Т. Г. Маршалла «Громадянство і суспільний клас».

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. громадянство — Громадя́нство, -ва, -ву Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  2. громадянство — Громадянство, -ва с. Общество, общественное тѣло, культурное общество. Не сумуймо про мизерну долю нашого українського народу; не журімося про те сиріцтво, у якому зостався і зостається він без первоцвіту свого громадянства. К. XII. 130. Словник української мови Грінченка
  3. громадянство — -а, с. 1》 Належність особи до складу громадян (у 1 знач.) якоїсь держави, що обумовлює її права та обов'язки щодо цієї держави. 2》 збірн. Те саме, що громадськість. Великий тлумачний словник сучасної мови
  4. громадянство — Поняття, яке має політико-юридичний та соціальний зміст. В політико-юридичному відношенні громадянство синонімічно “підданству”, як приналежності особи до відповідної країни, держави. Словник із соціальної роботи
  5. громадянство — рос. гражданство правова належність особи до певної держави, в результаті чого на дану особу поширюється суверенна влада цієї держави із забезпеченнями захисту прав та законних інтересів особи як всередині країни, так і за її межами. Питання... Eкономічна енциклопедія
  6. громадянство — ГРОМА́ДСЬКІСТЬ (передові кола суспільства), ГРОМАДЯ́НСТВО, СУСПІ́ЛЬНІСТЬ, ПУБЛІ́ЧНІСТЬ заст. Громадськість (мистецька) прийняла фільм ("Звенигора") з захопленням, народ його не прийняв зовсім як фільм незрозумілий (О. Словник синонімів української мови
  7. громадянство — ГРОМАДЯ́НСТВО, а, с. 1. Належність особи до складу громадян (у 1 знач.) якоїсь держави, що обумовлює її права й обов’язки щодо цієї держави. Для громадян СРСР встановлюється єдине союзне громадянство (Конст. СРСР, 1945, 6). Словник української мови в 11 томах
  8. громадянство — громадя́нство іменник середнього роду Орфографічний словник української мови