томізму політична думка

Збірний термін для тих теорій суспільства та соціальної етики, що виникли в XIII столітті під впливом праць Фоми Аквінського, а саме “Summa theologiae”, “De regimine principum” та його коментарів до «Політики» та «Нікомахової етики» Арістотеля. Головним представником цієї традиції з кінця XIX століття був політичний неотомізм, який закликає дотримуватися «вічної філософії» «в дусі ангельського цилітеля». Політичний неотомізм розвинувся разом з римською католицькою думкою як спроба відповідати політичним і соціальним проблемам індустріальних суспільств, що з’являлися. Хоча він і мав багато послідовників з усіх частин політичного спектру, його головний вплив можна побачити в офіційних проголошеннях папи та представників папської курії. Цей вплив істотно зменшився з часів Другої Ватиканського Собору (1962-1965), який не визначився в своєму ставленні до томізму. Теоретична сутність Неотомістська політична думка розглядає людську природу як основу своєї доктрини держави та своєї соціальної етики, основною в цьому погляді є віра в те, що людина створена за подобою Господа. Виходячи з цього, вважають, що природньо для людини жити в організованому суспільстві з метою етичного та інтелектуального удосконалення. Намагання досягнути такого вдосконалення і значить жити добрим життям, яке усі люди мають за мету. Це є християнізація Арістотелевої доктрини, що у всіх своїх вчинках людські істоти прагнуть до щастя (eudaimoniа). Згідно з Аквінським та більшістю його послідовників, це прагнення відбувається через три основні природні схильності: самозбереження, збереження видів та раціональне життя. Ця третя схильність включає як бажання знати правду про Бога, так і прагнення жити в суспільстві, дбаючи про індивідуальне та спільне благо. Це становить сутність природнього закону, яким його бачить ця традиція. Громадський закон (право), хоча воно і не може бути виведено з природнього, втрачає свій обов’язковий характер, якщо воно порушує принципи останнього. Його мета — це зробити вимоги природнього права специфічними для зацікавленого суспільства. Таким чином, для політичного неотомізму, функцією цивільного права та державної влади є зробити можливим життя у суспільстві, гарантуючи політичний порядок та розподіл кожному «того, що є дійсно його». Це зберігає мир та уможливлює досягнення спільного блага. Забезпечення загального блага означає відповідальність кожного члена суспільства, але особливо тих, хто законно уповноважений представляти політичні та етичні інтереси інших: закони можуть бути створені як усією спільнотою, так і будь-якою інституцією, що вважається її законним представником. Спільне благо, як таке, охоплює не тільки Господа, як найвищу мету людини, але також відповідні аспекти культури суспільства, та матеріальні й економічні умови, що необхідні для того, аби члени суспільства могли вести Хороше Життя згідно з своїми найкращими здібностями. Отже до соціальних та державних інституцій, так як і до національної й міжнародної політичної діяльності слід ставитися як до засобів досягнення мети, а не як до самої мети. Мета, якій вони служать, — Людина як особистість та її кінцеве вдосконалення — «людина принципу». Цей принцип, принцип солідарності та «допоміжний принцип» відповідно забезпечують людську гідність, рівність та свободу. «Принцип солідарності» проголошує, що політична діяльність повинна грунтуватися на припущенні, що Хороше Життя передбачає взаємне зобов’язання між індивідом і суспільством. З цього виходить, що приватна власність, а особливо виробнича, повинна приносити прибутки не тільки індивідуальному власнику, але також служити спільному благу. Це радикально не заперечує соціальне укорінення приватної власності, але практично політичний неотомізм дозволяє державне втручання в її розподіл та неминуче використання. Згідно з не менш важливим «допоміжним принципом» слід робити можливим, щоб кожний індивід і кожний прошарок суспільства виконували завдання, які посильні тільки для нього. Їм слід робити те, що вони можуть, і більше нікому не слід цього робити за них. На державному рівні деякі автори неотомізму надають перевагу формі федералізму. Всі наполягають на тому, що суспільство мусить забезпечити індивіду можливість дати собі раду, захищаючи права менших членів суспільства, особливо в родинах, роблячи таким чином самовизначення можливим. Історія Неотомістська політична думка набула своєї ефективності в межах офіційної церкви, особливо з часів появи декрету Лева XIII Aeterni Patris (Вічна батьківщина) (1879) та із засудженням Модернізму. Неотомізм був формально збережений в канонічному праві (див. канонічне право), та вчення Аквінського використовувалися частіше та менше еклектично в папських циркулярах стосовно суспільних справ та в інших видах папських промов (напр. Rerum Novarum, 1891; Quadragesimo Anno, 1931; радіозвернення Пія ХІІ на п’ятдесяту річницю Rerum Novarum 1941 року; та Humani Generis, 1950). Неотомістська політична думка також становила істотну частину Cursus Thomisticus, раніше основного компоненту теологічної освіти в католицьких університетах і семінаріях. Неотомістську впливову позицію було різко послаблено перевіркою теологічної освіти після Другої Ватиканської Собору (Ради). З самого початку спроба створити систематичну неотомістську теорію належала Томасу Мейеру (1821-1913) та Віктору Катрейну (Cathrein) (1845-1931). Їхні думки згодом було розширено, особливо в німецькомовному світі, але більше через розвиток соціології, права та економіки, також через політичні обставини часу Другої світової війни, аніж це було результатом роботи над середньовічними працями. Письменники, такі, як Еберхард Велті (Eberhard Welty) (1902-1962), Йоханнес Месснер (Johaness Messner) (1891-1984) та Освальд фон Нелл-Бройнінг (Oswald von Nell-Breuning) (1890- ) внесли елементи, що зробили політичний неотомізм дещо схожим на християнський соціалізм. Але тоді він був особливо «відкритим томізмом», запропонований Жаком Марітеном (1892-1973), що мав прибічників у Франції, Англії та Америці. Його спроба розгорнути «християнську філософію» містить теорію «цивілізації нової форми» та «нового християнства», яка базувалася на «теоцентричному інтегральному гуманізмі» і яку однозначно не можна відносити до основної течії неотомізму. Марітен сприяв заснуванню нового, “соціального” суспільства, яке прийде на зміну буржуазному капіталізму. Це все було для того, аби домогтися свободи, що передбачає реалізацію, аналогічно з тією, яку мали об’єднані з Господом у «beatific vision» (пориві блаженного осяяння). Таке суспільство повинно було бути плюралістичним і демократичним, гарантувати особисту свободу та право на працю, об’єднувати християн і нехристиян в братню співдружність. Після другої світової війни гаслом «третій шлях» користувалися групи неотомістів, що підтримували політичну теорію, яка, як передбачалось, буде плюралістичною та демократичною, а не як неомарксистська, так і не неосоціалістичною, з поняттям порядку, що грунтувався на природньому праві, як на основній частині. Серед інших цей напрямок підтримував Артур Фрідолін Утс (1908- ) фрайбурзької неотомістської школи, погляди якого ближче до томізму середньовічних університетів, ніж до теорії Марітена. Деякі головні принципи неотомізму також залишилися в соціологічних енциклопедіях папи Іоанна ХХІІІ (Mater et Magistra, 1961; Pacem in Terris,1963); папи Павла VI (Popolorum Progressio, 1967); та папи Іоанна Павла ІІ (Laborem Exercens, 1981), так само, як і в промульгації Другої Ватиканської Собору (Ради) Gaudium et Spes (1965), хоча більшість з них прямо не стосується Аквінського. Неотомістська політична думка також вплинула на теологічну основу католицького соціального руху, який розвивався в Британії, Європі та в Америках десь на початку ХХ століття. В Британії його вплив був відчутний не тільки через Католицьку Соціальну Гільдію(католицьку спільноту), яка наслідувала Чарльза Платера (1875-1921), але також і через Дистрибуційну лігу (Розподільну), яку було засновано в 1926 році. Діячі, які асоціюються з дистрибутивізмом, як-от Г.К. Честертон (1874-1996) та Вінсент Мак-Небб (Vincent McNabb) (1868-1943), виявляли погляди, що були характерні для неотомізму, наприклад, категорично заперечували моральні та практичні вади індустріалізму з точки зору етнічно орієнтованої політики. Все ж таки тією мірою, якою політичний неотомізм виводить мету та раціональність суспільства з погляду, що Природа — це незмінне утворення, йому важко уникнути есеншиалізму, що вважає історію просто випадковою по відношенню до соціальної та раціональної природи людей. Ця, до деякої міри формальна точка зору, означає, що політичний неотомізм в небезпеці стати зібранням дуже відкритих тверджень, послідовне використання яких в конкретних випадках є проблематичним.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me