Толстой Лев

(Лев Миколайович) (1828—1910) — російський письменник і громадський діяч. Будучи аристократом за походженням, Толстой одразу вступив до Казанського університету; в 1850-х роках він брав участь у воєнних діях на Кавказі й у Криму, і те десятиліття стало свідком появи на світ його першої (автобіографічної) опублікованої праці. У 1860-ті роки світ побачила «Війна і мир», а в 1870-ті – «Анна Кареніна». Наприкінці цього десятиліття внутрішня криза спричинилася до докорінної зміни ставлення Толстого до релігії, своєї власної творчості і громадської ролі. Його скромний сільський дім у Ясній Поляні (на південь від Москви) став центром тяжіння для численних учнів; восени 1910 року через жорсткий тиск з боку своєї родини він був змушений полишити дім, і через десять днів по тому помер на залізничній станції Астапово. Найбільш відомий Толстой, звичайно, як автор романів «Війна і мир» (1868—1869), «Анна Кареніна» (1875—1877) та «Воскресіння» (1899), а також безлічі оповідань та декількох п’єс. Та він став майже таким само відомим усьому світу (а особливо в останні роки свого життя) як людина ідеї. Він був безмежно плодовитим письменником, і не тільки в царині літератури; половина з дев’яноста томів зібрання його творів складається із щоденників та листів; важко (якщо це взагалі можливо) провести межу між Толстим-письменником і Толстим-публіцистом, істориком, видавцем, моралістом, теоретиком мистецтва, реформатором сільського господарства й суспільства, основоположником релігії; та навряд чи він бажав би цього, оскільки так наполягав (іноді намарно) на тому, що вся його діяльність є складовою послідовного і морально виправданого стилю життя. У його характері нерозривно поєднувалися популізм і аристократизм: йому бракувало толерантності і до буржуазії, і до інтелігенції. Толстой почав відігравати роль критика і проповідника набагато раніше від свого «навернення», яке він пережив близько п’ятдесяти років, та після цього його значення ще більше зросло, що, звісно, перевернуло все його життя. Читачі «Війни і миру» здебільшого були збентежені тим відкриттям, що роман слугує для вираження й унаочнення теорії історії, яка експліцитно викладалась у безлічі уривків і займала цілий заключний розділ – таким само нав’язливим є теоретизування на сільські теми в «Анні Кареніній». У рамках своєї теорії історії Толстой намагається принизити роль і масштаб свідомої діяльності уявної «великої людини»; натомість він стверджує, що селянам притаманне стихійне розуміння реального стану справ та істинного життя, яким і слід жити. Для Толстого повсюдно в середовищі грошовитих та освічених мешканців міст причаїлася зіпсутість; визнані знавці з усіх сфер життя є шарлатанами; під маскою справедливості криються облудність і жорстокість; держава – це знаряддя нещадного гніту в інтересах багатіїв. Насамкінець він засудив ці прояви зла з такою ущипливістю, що зрівнятися з ним міг мало хто з марксистів, – проте для нього не були кращим шляхом ні конструктивна політична діяльність, ані революційне насильство. Добро могло постати тільки на шляху індивідуального відродження на основі інстинктивно осягнутого релігійного почуття, пов’язаного з простими чеснотами важкої самовідданої праці. Хоч Толстой і заявляв, що «не є толстовцем» (так само й Маркс на схилку свого життя дистанціювався від «марксизму»), він завзято пропагував свою версію християнства, очищеного до такого ступеня, щоб стати новою релігією. Відкинувши все містичне, ритуалістичне, обскурантистське та ієрархічне в церковному вченні, він вивів з євангелій твердження, які став вважати етичним осердям своєї доктрини («неспротив злу насильством», «не судіть, і не підсудні будете»). Він симпатизував секті духоборів і допомагав їм. Його здобутками не варто нехтувати – і до сьогоднішнього дня існують толстовці, хоча комунам, заснованим заради втілення в життя його ідей, так і не вдалося домогтися процвітання, – а його доктрина ненасильственого спротиву злу справила безпосередній вплив на молодого Ганді, з яким він листувався. Толстого не можна назвати політичним мислителем у загальноприйнятому сенсі; однак усі його історичні, релігійні, естетичні і публіцистичні ідеї мають політичний вимір і соціально-політичне значення. Його талант полягав не в реалістичному змалюванні шляху до кращого політичного і суспільного ладу або ж його рис, але у викриванні широко розповсюджених проявів зла – війни, патріотизму, держави, смертної кари, тогочасної науки, багатства, байдикування, м’ясоїдства, п’янства і багато чого ще. Це доволі схоже на анархізм, тож часто так і вважають, хоча сам Толстой не погоджувався з таким визначенням; є також щось патріархальне і примітивістське в його баченні кращого ладу крізь призму селянських сподівань. Показово, що його позитивні послання були пристрасними, але вельми туманними: «...ви повинні робити не те, чого вимагають од вас цар, губернатор, поліцейські, дума або якісь політичні партії, а те, що є природним для вас як людини, що вимагає від вас та Влада, яка послала вас у цей світ...» («Так що ж нам робити?», 1902). Його провідною позитивною ідеєю була ідея «братства»: у цьому на нього справив значний вплив (а це з ним траплялося дуже рідко) філософ-утопіст М. Федоров. Навіть іще більш глибоким й усеосяжним був вплив Руссо, всі здобутки спадщини якого були в тій чи іншій площині важливими для нього, – саме Руссо збудив у нього пристрасть до педагогічної діяльності в сільській школі в Ясній Поляні. Публіцистичні твори Толстого часто здаються безапеляційними, руйнівними, наївними або просто ексцентричними, хоча їм рідко коли бракує повчальності, невідпорності доводів і вражаючої свіжості сприйняття (того славнозвісного прийому «нового знайомства зі знайомим», застосовуваного в його художніх творах). Він зробив достоїнством просто виражений довід із перших рук, уникаючи посилання на авторитети. З-поміж усіх його творів ці коментарі найбільше стосуються його статті обсягом у цілу книгу під назвою «Що таке мистецтво?» (1898), де викладено більшість його основних ідеологічних принципів. «Заразливість» мистецтва зумовлює його виключну важливість для справи встановлення братських відносин між усіма людьми; однак «фальшиве мистецтво» – кон’юнктурне, неприродне, брудне, неправдиве, претензійне – існує повсюдно: і навіть його власні твори не уникли його ж осуду. Та, як і завжди у Толстого, навіть у своїх найбільш провокаційних чи пророчих твердженнях він апелює до здорового глузду, до принципу корисності і до життєвого досвіду; це дивна постать, місце якої не в середовищі російської інтелігенції і не в дев’ятнадцятому столітті, інтелектуальним світочем котрого він став, але в епосі Руссо, Дідро і Вольтера.