толерантність

Обачне рішення не забороняти, не обмежувати і не оспорювати поведінку, що її хтось не схвалює, навіть якщо він і має потрібну для цього владу чи авторитет. Толерантність притаманна індивідам, інституціям і суспільству. Несхвалення може бути моральним чи позаморальним (на грунті відрази). Коли якийсь учинок чи практична діяльність не схвалюються з моральної точки зору, толерантне ставлення до них зазвичай вважають особливо проблематичним або навіть парадоксальним: толерантність позірно диктує, що слід дозволяти те, що є неправильним. Коли людина не має влади заборонити несхвалюваний спосіб поведінки, її схильність до толерантності можна все ж убачати в самій мовчазній згоді. Однак толерантністю не є невтручання, яке є просто наслідком невігластва стосовно природи несхвалюваного способу поведінки. Існує певна неуникна розпливчастість у тому, наскільки зобов’язальними чи стримувальними мають бути обмеження щодо несхвалюваного способу поведінки, які все ще залишаються в межах толерантності. З одного крайнього погляду, самі спроби утримати діяча від несхвалюваного способу поведінки за допомогою раціональних доводів цілковито сумісні з толерантним ставленням до такої його поведінки. З іншого крайнього погляду, фізичне примушення діяча або введена в закон заборона певних дій вочевидь несумісні з цим. Міра, до якої накладення таких покарань, як неформальний суспільний остракізм, певне відшкодування несхвалюваного способу поведінки чи інші види примусових або заборонних способів відбиття охоти до цього, є сумісною з толерантним ставленням і часто залежить від конкретних обставин та ситуацій. Очевидно, що чим більшим є ухил у бік заборони чи примусу, тим менше це відповідає принципам толерантності. Толерантність часто є справою міри, вона залежить від гостроти суджень, які залишають місце певній незгоді. Спірним є і питання про те, чи слід прямо розуміти як толерантність відмову від перешкоджання несхвалюваній поведінці лише з огляду на доводи здорового глузду або егоїстичні міркування, оскільки це не випливає з жодного уявлення про цінність толерантності як такої. У своїй основі ця суперечка заторкує питання про те, як слід розуміти толерантність – як морально нейтральне описове поняття чи як моральний ідеал. Обидва ці значення до певної міри усталилися і в розмовній мові, і в політичному дискурсі. У політичній теорії толерантність розуміють як моральний ідеал, який зазвичай становить неабиякий інтерес, особливо для традиції лібералізму. Однак у практичній політичній діяльності доводи здорового глузду чи егоїстичні міркування на користь толерантності часто виявляються набагато більш дієвими. Речники консерватизму і соціалізму – наскільки в цих традиціях залишається місце для толерантності – зазвичай розуміють її саме так. Толерантність протиставляється низці антонімів, включаючи нетерпимість, потурання і байдужість. Нетерпимість є свідомою спробою заборонити несхвалювану поведінку за допомогою засобів примусу, зазвичай невідпорних, можливо, навіть жорстоких (гоніння). З іншого ж боку, потурання можна розглядати як надмірний ступінь толерантності. Байдужість протиставляється толерантності, оскільки тут недозволена поведінка не дістає ні осуду, ні схвалення, а там, де байдужість передбачає просто бездіяльність, толерантність накладає жорсткі обмеження. З точки зору спостерігача, толерантність можна розглядати як засіб, що лежить поміж нетерпимістю, відмовою терпіти те, що доводиться виносити, потуранням – толерантністю того, кому не доводиться потерпати, хоч він і не залишається байдужим, і відмовою судити про те, що слід піддавати осуду. Багато суперечок з приводу толерантності точилися довкола її належних складників і меж. Це, в свою чергу, зазвичай пов’язується з різними підходами до основ моралі або доводів на виправдання толерантності; так, наприклад, виправдання на основі доводів здорового глузду чи з егоїстичних міркувань установлює межі толерантності, що їх вимагають за даних обставин обачливість або егоїзм. Однак більш цікавим є такий підхід до толерантності, який намагається виправдати її у світлі моральної теорії чи певних принципів. Серед найбільш аргументованих моральних доводів, висунутих на користь толерантності, – доводи, які апелюють до принципів корисності, нейтралітету, поваги до особистості. Доводи на виправдання толерантності з погляду утилітаризму не завжди легко відрізнити від доводів здорового глузду чи егоїстичних міркувань, оскільки утилітаристи схильні розуміти моральність саме як форму прояву колективної обачливості. Обстоюючи толерантність, утилітаристи стверджують, що вигоди від неї з огляду на забезпечення якнайповнішого щастя, добробуту або інших джерел користі, яким віддають перевагу, переважають шкоду, витлумачену в такий само спосіб. Межу толерантності має бути встановлено в тій точці, де вигода від неї перестає перевищувати шкоду. Однак як з усіма утилітаристськими доводами на виправдання чогось, такі доводи на користь толерантності є неминуче умовними з огляду на вельми спірну істинність безлічі різноманітних в історичному та культурному плані емпіричних фактів. З цієї причини утилітаристи наводять доволі ненадійні і непевні виправдання, що великою мірою залежать від випадкових соціальних обставин. Хоча дехто з утилітаристів, наприклад Дж. Мілль, був у числі найпристрасніших захисників толерантності, інші, як-от сучасник Мілля Дж. Ф. Стефен, показово відзначалися своєю непримиренністю. Звісно ж, утилітаристи стикалися з неабиякими труднощами у виправданні толерантності саме тоді, коли це було найбільш необхідно; вони жили в суспільстві, де панувала вкрай нетерпима більшість. Ліберали поважають обидва принципи – і принцип нейтралітету, і принцип поваги до особи. Принцип нейтралітету отримав особливо яскраве відображення в новітніх теоретизуваннях лібералів щодо істинної ролі держави. Цей принцип вимагає, щоб держава залишалась у певному сенсі нейтральною щодо різних концепцій блага, які розробляють і поділяють її громадяни. Держава не повинна ні нав’язувати, ані забороняти жодного конкретного морального чи релігійного погляду і має бути так само толерантною до різних способів життя. Було висунуто різні тлумачення цього принципу, та виявилося, що його складно сформулювати у спосіб, який обумовлює і межі толерантності, і потреби в ній. Якщо серйозно, то принцип нейтральності здається не стільки доводом на користь толерантності, скільки утвердженням її бажаності. Часто підкреслюють, що принцип нейтралітету є певною формою морального скептицизму або релятивізму, але незрозуміло, чи обов’язково автори цих доктрин виступають за толерантність. Наприклад, хоча той погляд, що один спосіб життя настільки ж хороший, як і інший, майже збігається з політикою толерантності, але він є сумісним і з нетолерантним тиском певного способу життя на кожного. Однак принцип поваги до людини таки дозволяє відшукати причину, з якої втручання у добровільний вибір іншої людини є невиправданим. Цей принцип, закорінений у моральній філософії Канта, стверджує, що моральний вибір людини виражає її природу як автономного і раціонального діяча. Звідси повага до людини як автономного і раціонального діяча потребує толерантного ставлення до її вчинків, зроблених з власної волі. Межі толерантності встановлюються самим цим принципом, оскільки до вибору, за якого не виказується поваги до людини, не будуть ставитися толерантно. Серйозною проблемою для принципу є його розпливчастість. Визначальними для нього є такі поняття, як автономність і раціональність, а вони припускають безліч різних інтерпретацій, тож якщо їх розуміють завузько, то царина толерантності може виявитися жорстко обмеженою. Наприклад, доводи феміністок стосовно того, що порнографія розбещує жінок, часто апелюють до такого витлумачення принципу поваги до людини, яке заперечує, що до порнографії слід ставитися толерантно. Однак попри ці труднощі деякі витлумачення принципу поваги до людини здаються найбільш придатним способом виправдання з-поміж усіх поточних альтернатив, що їм віддають нині перевагу. В історії ідея толерантності спершу ототожнювалася з релігійною практикою і віруваннями, вона виникла в Європі, роз’єднаній за доби Реформації релігійними суперечками і війнами, як ідея основоположного значення. Багато політичних теоретиків шістнадцятого і сімнадцятого століття викладали доводи на користь віротерпимості; серед них були Боден, Альтузій, Мільтон і Спіноза. Та можливо, найвідомішим словом на захист віротерпимості є «Послання про віротерпимість» (1689) Локка. Серед ключових доводів Локка було і твердження про те, що релігійні вірування не можна запроваджувати за допомогою жорсткого зовнішнього примусу, оскільки вони потребують свідомої згоди, а також про те, що істинна функція держави – це підтримання громадського порядку і забезпечення безпеки, а отже, релігійна нетерпимість виправдана тільки в тому разі, якщо постає необхідність у досягненні цих цілей. Поступово царина толерантності розширилась і почала охоплювати інші сфери соціальних і моральних суперечностей. На Просвітництво і теорію американської конституції та практику її застосування значний вплив справила праця Дж. С. Мілля «Про свободу» (1859) – як здається, найбільш виважене і красномовне слово на захист толерантності, що було написане колись. У цій роботі Мілль доводить, що узвичаєння толерантного ставлення необхідне і для соціального та наукового прогресу, і для морального та духовного розвитку індивіда. Ідеї толерантності ніколи не бракувало критики і спростувань. Хоча заперечення були доволі різними, в остаточному підсумку вони зазвичай грунтувалися на твердженні про те, що ставитися толерантно до морально несхвалюваної поведінки означає цілковито пробачати її. Часто виказували і неприхований страх перед тим, що наслідком толерантного ставлення стане моральний хаос і розпад суспільства. Основні суперечки в цьому столітті точаться навколо питань релігійних вірувань, сексуальної поведінки, політичної опозиції, раси, а віднедавна і статі.