Токвіль

Токвіль Алексіс, де (1805–1859) — французький політичний теоретик, соціолог та історик. Токвіль походив з аристократичної родини роялістів. Його батько, якому якимось чудом удалося уникнути страти якобинцями, служив префектом у часи реставрації монархії, тож і не дивно, що й Алексіс вступив у 1827 році на державну службу. Липнева революція 1830 року змусила його робити вибір між почуттями і розумом; Токвіль залишився вірним родинним традиціям і не присягнув новій орлеанській династії, однак і відновлення правління Бурбонів вважав за неможливе. Поставши перед цією дилемою, разом зі своїм приятелем Гюставом де Бомоном Токвіль захопився ідеєю відвідати Америку. Приводом для подорожі, яка тривала з весни 1831-го по 1832 рік, стало вивчення американської системи покарання, й у 1833 році двоє друзів опублікували спільну працю «Du syste`me peґnitentiaire aux Eґtats-Unies et de son application en France» («Про систему покарання в Сполучених Штатів та про її застосування у Франції»). Однак обидва вони мали й інші, ширші цілі, що їх Бомон утілив у романі «Marie», а Токвіль – у монументальній праці «De la dеґmocratie en Amerique» («Про американську демократію»), дві частини якої вийшли в світ у 1835 і 1840 роках. Завдяки цій книзі він швидко став знаменитим на батьківщині й у всьому світі. Незабаром її переклад опублікували в Америці, Англії та Німеччині, а після виходу в світ другої частини його обрали до Французької академії. Невдовзі після повернення з Америки Токвіль облишив державну службу, та наприкінці цього десятиліття знову повернувся до політики. 1839 року його обрали депутатом від рідного району Валоньє, що в Нормандії, й до 1848 року він залишався в парламенті. Хоч як депутат він був доволі активним, та політичного визнання так і не здобув, почасти через те, що був не надто гарним промовцем, а почасти через те, що посідав політичну позицію між урядом Гізо і опозицією, що її він вважав незалежною, а інші – гожою на обидва боки. За часів Другої республіки він відігравав вагомішу політичну роль. Після Лютневої революції 1848 року його обрали депутатом Установчих зборів і він увійшов до складу комісії, яка розробляла республіканську конституцію. У 1849 році він був обраний і до нових Законодавчих зборів, став віце-президентом й упродовж нетривалого часу – з червня по жовтень того року – працював міністром закордонних справ. Його політична кар’єра обірвалася з державним переворотом, здійсненим Луї Наполеоном, якому він чинив якнайрізкішій і відвертий опір. Решту свого життя Токвіль присвятив здійсненню плану, що його він виношував тривалий час, – написати історію революції та Імперії, у якій показати ідеологічні течії і суспільні рухи, що лежать в основі політичних подій. В остаточному підсумку він завершив лише дослідження подій вісімнадцятого століття, що спричинилися до революції, й у 1856 році опублікував книгу «L’ancien reґgime et la reґvolution» («Старий лад і революція»). Попри очевидне розмаїття інтересів і методів Токвіля, виявлених у двох його працях, попри значний розрив у часі між ними і попри мінливість його політичного життя існує певна послідовність в його ідеях та політичних уподобаннях. Він вивчав і американську, і французьку історію, прагнучи прояснити та змалювати виникнення і вплив того явища, яке він називав демократією. Однак ці студії мали для нього актуальне практичне значення; у них він намагався окреслити, що ж необхідно робити в політичному плані для збереження свободи, яку, як він бачив на власні очі, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і політичне життя були віддані справі узгодження цієї віри в єдність теорії та практики і палкого прагнення застосувати свою теорію заради збереження того, що для нього мало значення сакральної речі, – свободи. Але що ж тоді він має на увазі під демократією? Чим загрожує вона сучасному світові? І що слід робити, аби уникнути цієї небезпеки? Токвіль уживає термін «демократія» у двох значеннях. У політичному контексті він використовує це слово для означення представницької системи, заснованої на широкому виборчому праві; та більш часто і більш показово він співвідносить його із соціальною демократією, під якою має на увазі суспільство, де загальноприйнятою як первинна суспільна цінність є рівність. У цьому контексті у своєму дослідженні демократії він виявляє, який вплив на загальні суспільні відносини справляє така відданість ідеї рівності. Він підсумовує ці впливи в терміні «індивідуалізм» – понятті, до якого на відміну від більшості ліберальних мислителів він відчував відразу. Він указує на два визначальних аспекти цього індивідуалістичного характеру демократичного суспільства – віру в індивідуальний розум як єдину підвалину мислення та віри і самозаглиблене, егоїстичне зосередження на особистих цілях. Природним для демократії він вважав повстання проти інтелектуальних авторитетів та утвердження влади індивідуального розуму. На філософському рівні це отримало прояв у картезіанській революції. Він гадав, що такі ж само центральні позиції на рівні суспільних відносин посідають американські звичаї, котрі впроваджували картезіанську філософію в суспільство, якому сам Декарт був невідомий. Демократична Америка прийняла, як він твердив, недоведене загальне положення стосовно того, що всі ідеї – і запропоновані видатними діячами, й освячені традицією, – мають пройти перевірку індивідуальним розумом, а отже, кожен має змогу піддавати їх такій перевірці. Це положення веде до перебільшення демократичного характеру суспільства, усталення віри в рівність інтелекту, що призводить до завищення цінності особистості і честі. А це зумовлює особливе забарвлення думки, привабливість загальних, абстрактних і спрощених пояснень щодо людських справ, які є доступними для всіх, оскільки потребують найнижчого рівня індивідуальних знань і найпростіших суджень. Інша грань демократичного індивідуалізму – це невтримний егоїзм, широко розповсюджена тенденція ухилятися від суспільних турбот і зосереджуватися на матеріальному добробуті своєї родини як на кінцевій меті життя. Егоїзм отримує прояв почасти в завищених особистих амбіціях і в змагальності. У суспільстві, в якому шлях до влади і власності є відкритим (чи вважається відкритим) для всіх і де поразку не доводиться приписувати низькому походженню, суперництво неминуче зумовлюватиме запеклу боротьбу. Ідеологічним здобутком є утвердження рівності можливостей. Та обурення успіхами інших з огляду на це, як здається, демонструватиме саме нерівність здібностей. Егоїзм отримує прояв й у вузькоглядному матеріалізмі. Нестримний потяг середнього класу до матеріальної забезпеченості, на погляд Токвіля, є природним для суспільства, у якому мало хто настільки вбогий, щоб облишити будь-які сподівання на матеріальне збагачення, і мало хто настільки багатий, щоб забути про загрозу зубожіння. Однак матеріалізм нерозривно пов’язаний із розчаруванням; жагу до володіння ніколи не вдовольнити до кінця, оскільки отримання бажаного в будь-якому разі зумовлює виникнення наступних, ще більших бажань. Якими ж є політичні наслідки такого індивідуалістичного спрямування суспільства? У найзагальнішому сенсі Токвіль вірить у те, що це може становити загрозу для особистої свободи, оскільки спонукає до поклоніння думці загалу і до розширення та централізації державної влади. Демократична ідеологія пригнічує незалежність індивіда. Звісно, будь-яке суспільство потребує якихось інтелектуальних авторитетів, якогось джерела єдності, тож демократичне суспільство знаходить їх у думці загалу – в «тиранії більшості». Це підкорення загальноприйнятому ставленню і стандартам частково є наслідком застосування суспільних санкцій. Коли Токвіль ставить питання (природне для француза) про те, чому в Америці немає жодного атеїста, то відповідь полягає насамперед у тому, що переконані атеїсти не знайдуть тут ні роботи, ні замовників. Та це явище, як він гадав, має глибші психологічні корені. Кожна особистість, що вважає себе рівною всім іншим за розумом, стикнувшись з думкою більшості про свої здібності, відчуває себе безсилою. Якщо кожен має думати так, як усі, і ніхто не може претендувати на право володіти істиною, то рацію повинна мати більшість. Таким чином, конформістські норми входять у кров і плоть, і сам індивід починає вірити, що інакодумство є неправильною позицією. Який би політичний зиск це не давало, але таке конформістське ставлення саме по собі позбавляє особистість її автономії. Ще більш пряма загроза свободі полягає у вірогідності того, що індивідуалістичне ставлення призводитиме до розширення влади центральних органів. Хвилі демократичних нападок на привілеї, феодальні свободи осіб, громад та організацій неминуче прокотяться по всій державі, а їх наслідком стане знищення незалежних од центральних органів осередків влади. Прагнення загалу до рівності, однакового ставлення і занепокоєння регіональними відмінностями, що випливає звідси, так само ведуть до централізації – бо це є «демократичний інстинкт», за Токвілем. Егоїстичний характер суспільства поглиблює цей процес. Згубна пристрасть до особистої вигоди і байдужість до громадянських обов’язків зумовлюють виникнення прагнення облишити політику на розсуд політиків, принаймні на той час, доки вони забезпечують стабільність і порядок. Понад те, роз’єднаність суспільства, що витікає з індивідуалістичного ставлення, може створити ситуацію, за якої держава стане єдиним джерелом суспільної єдності й ініціатором колективних дій. Вірогідним наслідком може стати «новий тип деспотизму». Він буде новим, оскільки спиратиметься не на тиранію та гніт, але на нав’язану доброзичливість, що її з радістю сприймають індивіди, надто залякані думкою загалу, аби заперечувати, надто занурені в особисті турботи і надто свідомі економічної цінності порядку, аби загрожувати безладом. Така система не лише послаблюватиме свободу, але й пригнічуватиме саме прагнення до свободи. Це й становить політичну небезпечність соціальної демократії, і цю її небезпечність слід ураховувати. Токвіль писав як мислитель, що прагне окреслити неминуче майбуття, бо, зрозуміло, він вважав, що поривання до соціальної демократії, обриси якої він споглядав в Америці, будуть неуникною складовою майбутнього Європи. Проте він завжди залишався непохитним противником теорії історичної неминучості і в своєму аналізі соціальної демократії мав на меті не тільки виявити межі політичної діяльності, що їх установлює нове суспільство, але й визначити альтернативні політичні можливості, які воно відкриває. На противагу можливості утвердження нового типу деспотизму воно висуває можливість створення нової системи демократичної свободи. Усі інституціональні поради Токвіля вели до втілення в життя цієї останньої можливості. Почасти ці поради виходили зі старої турботи лібералів щодо необхідності створення системи контролю за урядом, але водночас вони були спрямовані на заохочення прагнення до свободи. Це усвідомлення цінності інституціональних установлень для просвіти громадян найбільш яскраво відрізняє Токвіля від попередніх ліберальних мислителів (Див. лібералізм). Найефективнішими із запропонованих Токвілем ліків від можливих хвороб соціальної демократії є політична демократія. Він убачав безліч слабких місць у системі представницької демократії на рівні центральних органів влади: це спричиняється до розходження їх політики через якийсь проміжок часу, це передбачає слабке політичне керівництво і, понад те, додає формальної політичної ваги владі суспільної думки. Та воднораз це має значну освітню цінність: це включає людину в політичне життя, спонукає її до усвідомлення суспільних подій і їх обговорення та плекає звичку до участі, що протидіє поширенню політичної апатії. Хоча демократія на центральному рівні має бути необхідною умовою політичної свободи, одної цієї умови, беззаперечно, замало. Токвіль був іще більш непохитним у відстоюванні системи поділу управлінських функцій та місцевого самоврядування. Він убачав безліч переваг управлінської системи під централізованим керівництвом, що функціонувала у Франції, проте знову і знову наголошував на можливостях місцевого самоврядування, що забезпечує більш широку участь у політичному житті. Подібні сподівання спонукали його відстоювати добровільні посередницькі організації та вимагати свободи об’єднань. Такий замінник був необхідний для плюралістичного розосередження влади в аристократичному суспільстві і ним могла стати потужна мережа добровільних об’єднань. Вони можуть діяти як противага державній владі; вони зможуть викристалізовувати та оприлюднювати думки й інтереси, які в іншому разі залишаться непочутими; вони зможуть стимулювати розвиток колективної взаємодопомоги замість того, щоб покладатися на ініціативу держави; понад те, вони зможуть функціонувати як школи громадянства, включаючи людей у процес співпраці, рятуючи їх від соціальної ізоляції і допомагаючи їм стати свідомими своїх ширших суспільних обов’язків. Вільні політичні партії є найважливішою формою добровільних об’єднань, а найважливішою передумовою будь-якої ефективної системи об’єднань є вільна преса. Токвіль називав себе «лібералом нового типу». Це небезпідставна заява. Його повага до особистої свободи – це, звісно, не новина. Підставою для цього якраз і є усвідомлення ним нових для неї загроз і та політична уява, яку він продемонстрував в окресленні способів уникнення цих загроз.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. Токвіль — Токві́ль прізвище * Жіночі прізвища цього типу як в однині, так і в множині не змінюються. Орфографічний словник української мови
  2. Токвіль — (Tocqueville) Шарль Алексіс де, 1805-59, франц. історик і політик, провісник соціології політики, 1849 міністр закордонних справ; член Фр. Академії; досліджував суспільно-політичний устрій США та країн Зх. Європи; Старий лад та революція, Про демократію в Америці. Універсальний словник-енциклопедія
  3. Токвіль — див. Токвіль, Алексис Філософський енциклопедичний словник