представництво

Представлення через окремих осіб-посередників, групи людей або абстракції, яких насправді не існує. У політиці представництво означає домовленість, згідно з якою певні особи представляють інших або діють від імені інших. Представляти когось можуть монарх, дипломат, навіть прапор, але сучасне представницьке управління характеризується зокрема виборними законодавчими органами. Сучасне представництво завжди базується на принципі чисельності або територіального розподілу населення. Виборчі округи можуть відповідати політичному розмежуванню або бути накресленими умовно; кожен з них обирає одного (одномандатна виборча система) або кількох своїх представників; там, де обирають кількох представників або де не встановлено округів, представники можуть розподілятися між політичними партіями пропорційно до кількості отриманих цими партіями голосів (пропорційне представництво); представництво також може здійснюватися на основі робочих чи інших функціональних груп (функціональне представництво) або бути переданим на користь певних прошарків (спадкова аристократія, інтелігенція тощо). Історично склалося так, що ідея представництва асоціюється з безупинними теоретичними суперечками і несумісними визначеннями. Деякі теоретики відрізняють представницьке управління від інших його форм, інші стверджують, що будь-яке управління є представницьким; решта доводить, що представництво взагалі неможливе. Томас Гоббс визначав представництво як діяльність від імені когось, хто уповноважив на цю діяльність, отже, діяльність представника приписується представленій ним особі і зобов’язує її. Однак Гоббс вважав, що представництво обмежується часом і сферою діяльності, та коли люди надають повноваження монарху шляхом укладення суспільного договору, то вони роблять його своїм необмеженим представником. На все, що робить монарх, він має повноваження і цим зобов’язує їх; тому будь-яке ефективне правління є представництвом. Інші теоретики наголошують на діаметрально протилежному принципі: представник є максимально відповідальним передовсім перед особою, яку він представляє. Представництво характеризується не початковим уповноваженням, а кінцевою відповідальністю; представник має особливі обов’язки, а представлена особа – особливі права і владу. Обидві точки зору є формальними, зосередженими на тому, як установлюються або завершуються відносини представництва. Інші теоретики розглядають сутність того, що відбувається в ході представництва, тобто яким чином хтось представляє когось. Виходячи з цього, дехто вважає, що представляти – це «заміщувати» щось або когось відсутнього за допомогою уподібнення чи символізації. Представницькі законодавчі органи можна розглядати як репліку, дзеркальне відображення, картину чи модель народу, а окремого представника – як портрет-мініатюру своїх виборців. У цьому разі представництво – це є представленість. Представника можна вважати митцем або театральним актором, який представляє, зображає, робить заяви від імені осіб, яких він представляє. Він робить більше, ніж того вимагає представництво. У символічному представництві не вимагається ні схожості, ані зображання; представник постає символом або за договором, або тому, що його якості мають психологічний вплив на особу, яку він представляє, чи на його публіку. Зрештою, представництво можна розглядати як «діяльність замість інших» у самостійному значенні, що стоїть поміж формальним уповноваженням і відповідальністю за певний вид діяльності. Для характеристики цієї діяльності, тобто ролі представника, вживається багато виразів: він або вона діє від імені осіб, яких представляє, на їх місці, замість них, під їх іменем, так, як би діяли вони самі, як би вважали доцільним, заради них, відповідно до їхніх бажань, потреб або інтересів. Кожне визначення грунтується на звичному вживанні терміна «представляти», та все-таки кожне з них є неповним, оскільки ігнорує інші аспекти значення цього терміна. Крім труднощів визначення теорії представництва не дають спокою і невідступні фундаментальні питання. Одне з них – «протиборство мандата і незалежності» – зазвичай формулюється як дихотомічний вибір: «Чи має представник чинити так, як хочуть виборці, чи так, як він вважає за краще»? Прихильники концепції мандата наголошують на обов’язках представника перед своїми виборцями, стверджуючи, що виборці не будуть реально представлені, якщо дії їх представника не будуть пов’язані з їхніми бажаннями чи потребами. Прихильники концепції незалежності наголошують на ролі представника в органах національної законодавчої влади і на його обов’язку діяти на благо народу; вони заявляють, що представник реально не представляє своїх виборців, якщо він чи вона діє просто як механічний передавач рішень, що їх прийняли інші. Цю позицію красномовно обстоював Едмунд Берк. Друге дискусійне питання стосується значення і самої можливості істинного представництва. Жан-Жак Руссо доводив, що так звані представницькі органи на місце волі всього суспільства підставляють волю певної кількості людей без усякої гарантії чи ж бо ймовірності того, що вони збігатимуться. Він дійшов того висновку, що виборці є вільними лише під час виборів; та тільки-но їх починають представляти, вони відразу ж стають предметом чужої волі. Починаючи з XVІІ століття в представництві вбачали заміну прямої демократії, оскільки народ є надто численним для того, щоб управляти собою безпосередньо. Але цю точку зору піддавали сумнівам у межах руссоїстських установок, що періодично актуалізуються: важливою є істотна, а не просто механічна, участь у самоуправлінні, вільним є лише залучений до політики й активний народ, а представницькі органи влади послаблюють активну громадянську позицію. Отже, проблема політичного представництва обросла багатьма теоретичними і практичними питаннями: кому або чому зобов’язані представники – своїм прибічникам, усьому виборчому округу, своїй партії, суспільним інтересам? На якій основі має грунтуватися представництво: на основі традиційного поділу, партій, функціональних груп або кількості («одна людина – один голос»)? Якщо поділ на округи є умовним, то що ж забезпечує справедливий пропорційний розподіл? Що переважає в політичному представництві: представленість (подібність законодавчих органів влади до народу, пропорційна представленість меншин), символічна виразність (здатність дати людям відчути себе причетними і продемонструвати їм, що про них дбають), посередництво (виборці дають настанови своїм представникам і наглядають за ними), справедливість (ухвалення необтяженими обов’язками представниками обдуманих і незалежних рішень) чи лояльність до лідера, політичного курсу або політичної партії?