Лютер

Лютер Мартін (1482-1546) — Німецький теолог, реформатор і перекладач Біблії. Будучи з 1512 професором теології у Віттенберзі в Саксонії, Лютер сформулював теологію виправдання, використовуючи в осносному твори св. Павла і св. Августина (див. Августин Гіппонський)(він сам був августинівським монахом). Її практичне втілення посварило його з папством і прихильниками в Німеччині. Як церковний діяч і полеміст він спрямував свою енергію на вирішення практичних складнощів і нужд “євангельських”, “лютеранських” або “протестантських” конгрегацій. Його теологічно обгрунтовані міркування з приводу державного устрою не завжди узгоджуються з посланнями єпископів. У своїй найбільш абстрактній формуліровці (Див. особливо “Про світську владу” (On Secular Authority), 1523) погляд Лютера на державний устрій залежить від ідеї, що світом управляє Бог. Внаслідок першородного гріха люди не можуть навіть зрозуміти волю Бога, не говорячи вже про те, щоб виконати її, і натомість ідеалізують свої власні волю і розум: це Reich (королівство, імперія) у світі Сатани. Бог встановив два “правління” (Regimente, Obrigkeiten): духовне і світське, які разом становлять його Reich, для того, щоб битися і, врешті решт, в кінці світу, який Лютер вважав близьким, перемогти Reich Сатани. Духовне правління має силу лише над істинними християнами, общиною, чиїм поводирем є Христос. Це община любові і взаємодопомоги і в ній повністю виключається примус, єдиною “владою” християн над християнами є влада Слова і переконання. На противагу “тиранічному” розмежуванню церковних і світських “станів” (estates) (статусів) на підставі нерівної духовної гідності, прийнятому в католицькій церкві, Лютер обстоює рівне “священство віруючих”. Він також вважав, що християни користуються “християнською свободою”, тобто ніяка людина на землі, будь то клірик чи мирянин, не має ніякої влади над свідомістю істинного християнина. Навіть закон Божий для істинного християнина є не нав’язання ззовні, але його власною волею, і йому пікоряютьсмя добровільно. Як і “град Божий” (city of God) св. Августина, ця істинна Церква” не тотожне жодній “показній” (external) Церкві, особливо “католицькій тиранії”. Тимчасове, мирське, чи світське, правління (Wetliches Regiment, Wetliche Obrigkeit) є цілковитою протилежністю вільного і не однакового для всіх духовного правління Бога над Церквою. Воно встановлене Богом, щоб запобігти повному пануванню Сатани, не дати людям “розідрати один одного на частини”, і тому не може бути і не повинно бути таким самим як правління церкви. У Лютера його символізує “Меч”. Його завдання – примусове втілення в життя “зовнішньої справедливості”, нагляд за додержанням норм законів і розпоряджень, метою яких є збереження життя людей, їх доброго імені і вланості. Мета цієї “зовнішньої справедливості” визначається не правителем; він не може сприяти істинній, чи внутрішній правильності, так як вона є божим даром істинним християнам і тільки їм. Для істинних християн світське правління не є потребою (хоча воно й корисне їм) і вони можуть не мати з нього особистих вигод. Проте, із любові до ближнього вони щиро підтримують ці божественні інституції, визнають державні установи і роблять більше, ніж вимагає цивільне право) Лютер тут зробив традиційне припущення, що позитивне право визнає і запроваджує в життя тільки моральні норми). Зовнішнє керування для християн так само як і для (тільки “зовнішньо”) добрих громадян. Якщо закони і накази правителів порушують закон Божий – тестом є Святе письмо – то християни, звичайно, мають відмовитись підкорятися їм. Але духовний статус християн не дає їм права застосувувати силу до будь-кого і менш за все до тих, хто захопив установлене Богом місце правління. Меч заздалегідь призначений правителем, і тому збройний опір “нижчих” “вищим” виключається. Не беручи до уваги теологічні міркування, ми все рівно бачимо, що подальші події підтвердили обгрунтовану впевненість Лютера в марності і жахливих наслідках політичної непокори. Теологічна ідея двох Reiche і двох “правлінь” залишає невизначеними відносини між їх практичними втіленнями. На противагу католикам Лютер наполягав, що “зовнішні”, або фізичні, церкви, так само як і істинна, невидима Церква, мають уникати використання сили (навіть у цілях самозахисту або боротьби з єрессю) а також відмовитися від претензій на світську зверхність чи недоторканість (порівн. Реформації політична думка). Їх єдиними правами є проповідувати, справляти таїнства, напучувати, застерігати й у крайньому випадку відлучати від Церкви. У працях початку 1520-хрр. Лютер залишав обговорення доктрини, Церковну організацію і підбір кадрів конгрегаціям, як того вимагали “хрисиянська свобода” і “священство всіх віруючих”. Це тенденція була знищена війнами, безладдям і сектантством, відповідальність за які поклали на Реформацію, і уразливістю євангелістів до “католицької” влади. Прихильність, підтримка і захист світських правителів були необхідні. Теологія Лютера не наділяла їх жодною функцією духовного плану. Однак, уже в “Зверненні до німецької аристократії” (Appeal to German Nobility, 1520) Лютер майже примушує християн взяти на себе владу карати грішних (тобто католиків), захищати праведних (тобто прибічників реформації і виправляти зловживання Церкви. Це може робити будь-який християнин, якщо тільки він використовує мирні засоби. У пізні 1520-і та 1530-і рр. Лютер розширив цей більш прихильний погляд на світських правителів (після того, як він написав “Про світську владу” (On Secular Authority) Лютер знову звузив функції правителя, зовсім виключивши повноваження в “духовних” справах (Див. також церква і держава). Більше того, його доводи проти політичної непокори зовсім не допускали спорів між самими “вищими” (superiors), т.як. Лютер завжди припускав, що всі люди в державі поділяються на “підданих” і “вищих” (Herren, Oberen), які самі за принципом ієрархії підпорядковані одному найвищому володарю; в Священній Римській Імперії – імператору. Коли протестантські правителі почали боротися не тільки проти рівних їм католицьких правителів (що не становило ніякої проблеми для Лютера), але і проти імператора, Лютер мовчки погодився з протестантськими законодавцями в тому, що закони і звичаї Священної Римської Імперії дозволяють “нижчим магістратам” (Lesser magistrates) (правителям, нижчим за рангом від імператора) чинити опір імператору-тирану, розцінюючи це як правове питання, в якому теологія (цього разу) некомпетентна. В цьому випадку Лютер зберіг свою початкову доктрину, згідно з якою збройний опір недопустимий для приватних осіб, не пояснюють, чому тільки ті закони країни, які стосуються людини, користуються таким авторитетом у християн. Так само він ніколи не розв’язав проблему легітимності “християнської держави”, чиї правителі de facto (фактично) і контролювали нічийне вчення та саме богослужіння своїх піданих, і призначали та оплачували клір – ціна, яку лютеранці платили за захист.