Августин Гіппонський

(354-430) — Єпископ і теолог. Народився там, де зараз Алжир, Августин навчався класичної латинської риторики спочатку в Північній Африці, а потім в Римі, де він став професором риторики. Після зустрічі з Амброзом, класичного вченого з Мілану, Августин перестав цікавитися речами, які його цікавили раніше, і почав займатися дуалістичною релігією, маніхеїзмом, вивчав нео-Платонівську філософію за допомогою латинських перекладів та зазнав емоційного навернення до християнства (386) На початку четвертого століття імператор Костянтин став християнином та до 380-х років християнство було прийнято як офіційна релігія в Римі. Не тільки переслідування християн в кінці, але й навернення до християнства всієї імперії означало, що божу волю бачили як таку, що вкоренилась в суспільне осердя прийняття рішень на рівні держави, у справу державної підтримки розвитку інституалізованої церкви. Церква, а особливо в Північній Африці (куди Августин повернувся і де мав бути єпископом Гіппонським) повинна була знайти себе все більше й більше причетною до законної та політичної діяльності. Завдяки своїм численним теологічним працям Августин став одним з провідних архітекторів латинської християнської політичної теорії в занепадаючій римській цивілізації. В 410 році «вічне» місто Рим було переможене варварськими готами й Аларіхом, Августин почав писати City of God (413-425). Тут він дає відповідь на ворожі атаки на християнство, атаки, що звинувачували християнство в падінні Риму через свою байдужість до виживання держави. В установках Августин розвинув свої найвпливовіші доктрини: історії, милості й призначення, вільної волі, справжньої республіки, обов’язків християн щодо держави, справедливої війни, відносин інституалізованої церкви до секулярного уряду, та стосунків між християнами, які є членами Божого міста на землі та тими людьми, які є членами людського міста. Тема двох міст, Божого та людського, вела політичну теорію ще 800 наступних років середніх віків й далі. (Див. церква і держава). Плідний автор та хороший риторик, Августин створив своє Боже місто як підсумок, в якому всі галузі його політичної теорії об’єднані по-енциклопедичному, з нео-Платонівською філософією, християнською доктриною, біблійською історією та сучасними розв’язаннями проблем в церкві та державі напередодні падіння Рима. Августин доводив, що людська правда та неправда є поза історією. Людська історія відображається як синусоїда хороших і поганих подій, чиє остаточне значення незбагненне для людини, але сплановане Богом. Як потік зовнішніх подій, історія ховає в собі драму гріха та спокути, щоб бути розв’язаною тільки після історичного часу. Жодна земна держава, в наслідок цього, не може гарантувати безпеку від внутрішніх і зовнішніх атак. Класичні політичні традиції Греції та Риму були хибними та зверхніми у доведенні того, що реалізація людини можлива тільки за умов громадянства в раціональній та справедливій державі. Вона могла бути і недосягнена. Все ж таки Августин вірив, що Господь визначає уряд, хоча навіть людська історія є нічим більшим, як каталогом згубних війн, що намагалися зберегти короткостроковий мир. Класична традиційна віра в раціональність людини та в її здатність розумно й справедливо самовпорядковуватися була наївною. Через Адамів гріх людина завжди є жертвою ірраціонального егоїзму та браку знання про себе та самоконтролю. Уряд, інституалізований божим дозволом для того, щоб зберігати відносно світовий мир, а не як засіб людської реалізації. Насправді, уряди могли б існувати без справедливості, але тоді б їх вважали не більше, як великомасштабними зграями злочинців, які зберігають мир завдяки деспотичному пануванню та насильству. В хорошій християнській державі належне піклування про справедливість повинно включати Господа, але навіть ця держава ніколи не змогла б бути справжнім людським домом. Августин підтримував встановлення теократії в світі. Натомість він описував сакраментальну роль священиків, що працюють пліч-о-пліч з хорошим урядом, щоб протидіяти тому, на що він дивився як на людську розбещену природу, розбещену поза будь-якою надією раціонального самовдосконалення. Августин доводив, що вся людська раса вийшла з Адама, передача цього гріха пов’язана з хтивим сексуальним імпульсом. Людина, в наслідок цього, була не здатна на жодну дію чистої доброї волі. Хоча люди є природньо соціальними, вони відповідальні за неправильний вибір; але коли вони роблять вдалий вибір, їм це вдається тільки завдяки божій допомозі та незаслуженій милості. Сувора справедливість відправила б усіх людей в пекло. Але віра і боже милосердя дозволила Августину тлумачити Біблію як таку, яка вказує, що Господь вибрав меншість душ для спасіння через незбагненний ступінь призначення, що є вищим за будь-яку заслугу або дію, що історична людина може вчинити. Августин розвинув свою доктрину милості в дебатах з британським ченцем Пелагієм. Його доктрина вільної волі штовхнула питання далі. Хоча Господь знав заздалегідь про падіння Сатани через гордість та про гріх Адама через непокору, їхня індивідуальна свобода, щоб прийняти ці злі рішення, не була перешкодою для знання Бога, тобто Адамів гріх не був вирішений наперед, а тільки знаний заздалегідь Господом. Моральне зло в світі це свідоме рішення не підкорятися вільній волі. Але людську історію та суспільство будуть завжди зраджувати неконтролюємі елементи гордості та хтивості. Таким чином необхідність уряду, навіть тиранічного, проти якого немає ніяких закликів, та всіх нещасть є заслуженою. Уряди інституалізовані Богом як засоби для утримання порядку та цивільного миру. Досліджуючи республіканську теорію уряду Цицерона (див. Цицерон), Августин стверджував, що справедлива співдружність повинна становити мислячий натовп, що об’єднаний краще спільною любов’ю до Бога, аніж спільною любов’ю до матеріального добробуту соціального порядку. Рим Цицерона об’єднав людей радше матеріально, аніж духовно. Для Августина справжня держава — це справжня церква, але їхня єдність буде осягнена тільки після історії. Дійсна інституалізована церква містить як зерна так і полову. Жодна хороша співдружність або церква не існували і не будуть існувати одночасно. Ми не маємо духовного визначення держави, маючи на увазі теологічну ієрархію в контролі моральності суспільства. Однак Августин справді доводить, що секулярна держава — це моральна сутність і що держави можуть вибирати, як чинити, чи правильно чи ні, виходячи з того, що справжні держави завжди будуть включати в собі зло, егоїстичні бажання, держава мусить втручатися як громадянський екзекутор. Ті християни, що призвані правити секулярно, повинні насправді брати на себе відповідальність за утримання порядку та громадянського миру, усвідомлюючи, що їхні знання про будь-яку справу ненадійні і що вони також можуть приймати рішення в яких вони трагічно хибно оцінили ситуацію. Замість захисту християнського пацифізму Августин навпаки виступає за те, що християни мають обов’язки перед суспільством; вони повинні служити благу народу та можуть бути викликані на справедливу війну (див. справедлива війна). Держава здатна справедливо вирішити, чи вести війну, вбачаючи в собі таку, від якої вимагається боротися проти більшої несправедливості з опозиційної сторони, тому що громадянські суспільства можуть бути засновані злими невірними людьми. Августин не засуджує захист, але його важко зрозуміти, як такого, хто підтримує мотив помсти. Справедливу війну ведуть для забезпечення справедливого миру, але жодна земна держава не є цілком справедливою, отже немає ніякої можливості для реалізації християнської утопії в історії. Боже місто (Про град Божий)починається як виправдовуючий захист християнства, сперечаючись з приводу того, чи повалення Риму Аларіхом сталося через те, що Рим забув свої поганські корені. Воно формує теорію суспільства та історії за допомогою твору про походження Божого міста та людського. В книгах XV-XVIII Августин прослідковує походження двох міст, а в книгах XIX-XXII він співвідносить кінець двох міст у вічності. Багато з його тлумачень є результатами його конфронтації з єретичною дорнатистською сектою в Північній Африці. Августин розрізняє соціальне життя для людини, що визначається Богом та природнє від цінностей римського соціального життя, де світова слава та самовпевнений патріотизм підносять любов до себе понад любові до інших. Падіння Риму не було найбільшою кризою в історії, справжні кризи людства мали місце в Едемі та Голгофі. З часу гріхопадіння завжди в історії було два міста, що різнилися своїми відповідними відданостями, одне — собі, друге — Господу. Одне місто служить непокірним ангелам, друге — вірне Богові. Ці міста нерозв’язно змішані в історії. Пошук миру та соціального добробуту в організованому місті уособлює для Августина пошук всіх цивілізацій. Але напруга між Каїном, фундатором міста та Авелем, тимчасовим мешканцем, що чекає на громадянство поза історією, завжди присутня. Всі люди завжди хотіли жити в мирі, розв’язувати проблеми та контролювати незгоди у соціальному житті, але жителі людського міста бачать земний політичний мир та матеріальний добробут як достатні. Однак це місто є тимчасовим. Деякі люди знають, що їхній справжній дім на небесах і що вони мандрівники в людському місті. Вони живуть згідно із звичаями землі, займаються загальними справами, служать державі, коли потрібно, але в решті решт вони радше використовують світ, а не люблять його. Їх зобов’язує богом інституалізований уряд виконувати їхні ролі, але вони усвідомлюють те, що їхнє кінцеве громадянство в Божому місті після історії дається Богом та ніколи не може бути заслуженим земною працею. Справжня церква ніколи не може бути усвідомленою в зрозумілому суспільстві на землі, тому що люди не є впевненими щодо членства в трансцендентному Божому місті. Два міста просто розвиваються протягом історії змішано, і тільки на Останньому Суді членство у вічному місті буде вирішено. Войовнича церква в історії не є свободою ризику, коли світська держава є; вона виконує священну функції розподільника милості, без якої люди не можуть зробити нічого доброго. Баптизм та причастя не гарантують спасіння, але вони є sine qua non, тобто єретичне та поганське виключено з трансцендентної надії. Священна церква, за Августином, не дивлячись на свої помилки, повинна бути всесвітньою. Але Боже місто не є видимою церквою. Це невидима, незрозуміла співдружність святих, які після історії будуть об’єднані як тіло обранця. Однак видима церква повинна служити невидимій і мусить бути всесвітньою універсальною та протиставленою ексклюзіоністським, партикуляристським і націоналістичним тенденціям. В Середньовіччя ця ідея була тепло прийнята в папських теоріях, маючи на меті зробити інституалізовано конкретною (і на міжнародному рівні) більш досвідчену Августинову виразність. Універсальна мова Августина надихнула пізніше розвиток доктрини церкви, як досконалого суспільства з необхідними властивостями для кожної самодостатньої спільноти, включаючи власність та управління. Загалом маючи на увазі те, що немає спасіння поза церквою, Августин спричинив середньовічний розвиток папської монархії. Виходячи з того, що церква на латинському Заході стала для варварів-завойовників символом та джерелом римської культури та організації, вона брала на себе, навіть в п’ятому столітті, аспекти повноти влади, які згодом розвинулися в середньовічній ідеології в сильне папство, таке центральне для політичних дебат XIII-XIV століть, що стосувалися відповідних землеволодінь (dominium) та юрисдикції церкви та держави (Див. середньовічна політична думка). Також Августин не вважав, що громадська та духовна влада були чітко скоординованими силами, метою яких було управління людьми, його слова були інтерпретовані, щоб виправдати теорію двох мечів управління світом, духовного та тимчасового, папи та імператора. Так само сумнівним є те, чи він намагався підкорити державу церкві, тому що держава, як він її бачив, не була світською рукою церкви, а певною інституцією, якій би церква повинна була радити. У часи Середньовіччя це було перетворено на теорію та практику теократичної держави, яка контролює закон заради духовних цілей. В основі папської теорії влади було тлумачення Августинової теорії справжнього управління та землеволодіння (dominium), що засновано на милості. Августинова модель людини, як така, що повністю залежить від Божої милості чинити добрі справи, була почергово прийнята і відкинута, тому що прийдешні середньовічні покоління намагалися примирити його негативні погляди на необхідність держави з більш позитивними та оптимістичними поглядами Арістотеля, що були пояснені латинському християнському Заходу Фомою Аквінським в тринадцятому столітті. Августиніанізм оживить в XVI столітті Реформація та Лютер (Див. Реформації політична думка).