Цицерон

Цицерон Марк Туллій (106–43 до н. е.) — давньоримський оратор і мислитель. Цицерон народився в заможній родині, яка отримала повноправне римське громадянство на початку II століття до н. е., в італійському містечку Арпинум, що знаходиться приблизно в 100 км на південний схід від Рима. Родичі Цицерона перебували на службі в Арпинумі, але його предки по прямій лінії були в близьких стосунках із представниками римської еліти. Інший громадянин Арпинума з того покоління, що передувало генерації Цицерона, – Гай Марій – включився в політичний процес у Римі і завдяки своєму видатному таланту добився в період кризи неперевершеного успіху – він сім разів обіймав посаду консула. Цицерон отримав найкращу освіту, яку можна було отримати за гроші; вчили його переважно наставники з грецького світу. Не існувало сумнівів у тому, що йому змолоду призначено шукати щастя в Римі. Хоча Цицерон у чині молодшого офіцера римської армії і брав участь у війні проти італійських союзників під час повстання 89 року, він вирішив зажити слави, розвиваючи свій талант оратора. На прийняття ним такого рішення, як здається, вплинула майстерність двох великих ораторів I століття – М. Антонія та Л. Ліцинія Красса, промови яких Цицерон неодноразово чув. Цицерон почав свій шлях як адвокат у суді наприкінці 80-х років. Незадовго перед тим був написаний його короткий трактат з ораторського мистецтва. У своїх промовах і трактаті він висловив загалом консервативне ставлення до організації римської держави, але жодного сліду якогось теоретичного інтересу до аналізу чи пояснення в них іще не було. Майстерність Цицерона, що постійно й успішно вдосконалювалася в царині захисту, – лише одного разу в 70 році до н. е. він виступив обвинувачем проти Ц. Верреса, – невдовзі принесла йому знайомства й авторитет. Він швидко просувався по щаблях службової драбини і в 63 році до н. е., коли перетнув нижню граничну межу вікового цензу, здобув посаду консула, не пройшовши через командування армією чи управління провінцією. Ставши консулом, він вважав за свій обов’язок винести смертний вирок без суду деяким учасникам змови Катиліни, і в 58 році до н. е. через цей протизаконний учинок був змушений відправитися в короткотермінове заслання. Він ніколи не відігравав такої важливої ролі, на яку він сподівався, і тепер опинився на маргінесах римської політики та поступу римської революції. Ця маргінальна позиція дозволяла й водночас спонукала його до роздумів над політичною організацією римської держави. Упродовж свого консульства, а може, ще раніше, він сформулював доктрину про те, що ключем до порятунку римської держави є згода між різними верствами. Ця ідея була, безперечно, правильною, але навряд чи вона могла слугувати програмою політичної діяльності. У промові, виголошеній на захист П. Сестія в 56 році, Цицерон спробував знайти спосіб позбавитися від існуючого в римській державі поділу на optimates [аристократична партія] і populares [народна партія]. Перші доводили, що державою повинна правити її еліта за умови встановлення лише обмеженого контролю з боку суверенного народу, другі – що народ має відігравати активну роль і повинен отримувати суттєву матеріальну вигоду від того, що римляни володіють імперією. Цицеронова аргументація полягала в тому, що всі ті, хто до глибини душі переймається ідеєю блага держави, є фактично optimates. Знову ж таки, ця ідея була не настільки серйозною, щоб вплинути на римську політику. Фактично злет Цицерона як політичного мислителя значною мірою відмежований від його політичної кар’єри. Хоча, як ми побачимо, його власний досвід знаходив відображення в його творах, вони є переважно спробою захищати той Рим, яким він був, як можна здогадуватися, у II столітті до н. е., і в них представлено підхід, цілком відмінний від його ж розпоряджень часів його консульства і від настанов його промови «Pro Sestio» («На захист Сестія»), що їх можна вважати принаймні спробами дати безпосередню відповідь на існуючі проблеми. Твір «De re publica» («Про державу») було почато в 54, а закінчено в 52 році; вірогідно, саме тоді Цицерон і почав писати працю «De legibus» («Про закони»), яка, цілком можливо, заполонила його в ті часи. (Невідомо, і коли було завершено твір «De legibus».) Інакше кажучи, зв’язок між цими двома творами цілковито відрізняється від того, що існував між «Державою» і «Законами» Платона. Проте в іншому відношенні вплив Платона був суттєвим. У трактаті «De re publica» подано загальний огляд основних складників римської держави та належних взаємозв’язків між ними. Перебуваючи під впливом філософії стоїків, Цицерон наводить важливе визначення природного права, яке пізніше справило вплив на політичну думку (Див. закон). Найбільше дивує в цій праці те, що хоч Цицерон і приймає традиційні інституції римської держави – збори, сенат, магістрати, він водночас вважає, що всі вони мають перебувати якимось чином під керівництвом одної людини. Як має функціонувати така керована демократія, Цицерон не пояснює (фрагмент тексту, де йдеться про rector reipublicae – правителя республіки – не зберігся). Іще цікавішим є той факт, що хоч Цицерон, як і його попередники (Див. Полібій), вважає римський державний устрій мішаним, він не надає значення аналізу взаємозв’язків між зборами, сенатом і магістратами. Набагато більше його цікавить те, як утримати рівновагу між більшістю і меншістю та як забезпечити вра хування думки останніх. У цьому стає особливо помітним вплив Платона. Напрошується висновок, що, загалом кажучи, Цицерон зрозумів із тогочасної політики, що люди не є керованими і що вони і не можуть бути керованими в рамках вільного функціонування республіканських інституцій. Єдиним розв’язком була певна форма правління. Цей загальний підхід видається набагато важливішим, ніж той факт, що в 52 році протягом короткого часу одноосібним консулом і вершителем доль Риму був Помпей. У трактаті «De legibus» міститься низка правил провадження релігійних та світських справ і докладні коментарі до них. Хоча Цицерон твердить, що представляє римську державу такою, якою, на його думку, вона мала бути в середині II століття, фактично він наводить низку деталізованих заходів, характерних лише для Риму схилку пізньореспубліканського періоду, наприклад автоматичне поповнення сенату тими, хто обіймає посаду квестора. Може здатися, що положення Цицерона щодо необхідності одного керівника й наставника в його ідеальній державі є одною із засад принципату (Див. Риму політична думка). Однак те, що Август задумав від початку створити, було абсолютною (хоч і замаскованою) монархією – і насправді саме для неї Цицерон мимоволі забезпечив конституційний проект – у формі влади, якою він наділив Брута і Кассія в 43 році до н. е. Великому християнському мислителеві періоду пізньої імперії Святому Августину сама доля заповіла скористатися твором «Про державу» в описі належного устрою граду Божого.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. Цицерон — Цицеро́н іменник чоловічого роду, істота Орфографічний словник української мови