Медисон

Медисон Джеймс (1752—1836) — американський державний діяч та політичний філософ. Медисон зростав у Вірджинії в роки, що передували американської революції (1776—1783). У 1780 році він став депутатом континентального Конгресу від Вірджинії, де його вважали провідним захисником американського націоналізму з огляду на його виважену й грунтовну аргументацію. Упродовж 1784–1786 років Медисон був депутатом законодавчих зборів штату Вірджинія, де здобув перемогу над консерваторами, які намагалися змінити ліберальну релігійну політику штату. Медисон був однією з найвпливовіших діячів Конституційного конвенту Сполучених Штатів 1787 року, що отримало прояв зокрема в боротьбі навколо ратифікації, яка розгорілася в цей період. Його було обрано до нової палати представників Сполучених Штатів на період з 1788 по 1797 рік. У ці часи, на подив багатьох оглядачів, він очолив опозицію, що виступала проти політики централізації та індустріалізації, яку провадив Александер Гамільтон, незважаючи на те, що до тієї пори він співпрацював із Гамільтоном і на початку 1780-х років не тільки захищав подібну політику, але й виступав на боці націоналістів у протиборстві з приводу ратифікації. Перейшовши в опозицію до Гамільтона та інших федералістів, він сприяв формуванню республіканської партії – першої тогочасної політичної партії, – яка в 1800 році забезпечила обрання на пост президента Томаса Джефферсона. Медисон обіймав посаду державного секретаря з 1801 по 1809 рік, перш ніж заступив Джефферсона на посту президента. Перебуваючи на державній службі впродовж шістнадцяти років, Медисон, як здається, знову змінив свої погляди і відмовився від упередженого ставлення до ініціатив національного уряду. Він перестав опиратися підтримуваним національним урядом реформам, спрямованим на розвиток промисловості та заснування національного банку, і був змушений перейти від політики протиборства (війна з Великобританією 1812—1815 років) до більш пасивної і миролюбної політики економічного примусу, що її обстоювали республіканці. Після відставки з поста президента в 1817 році він більше не обіймав державних посад (хіба що в 1829 році нетривалий час був депутатом Конституційного конвенту Вірджинії), але продовжував оприлюднювати свої політичні позиції. Як і багато хто з американських політологів (і дехто з європейських, наприклад Едмунд Берк), Медисон висловлював свої думки не в систематизованих монографіях, а в полемічних памфлетах, нарисах, державних документах, промовах і листах. Деякі з них є глибоко теоретичними; Медисон не цурався і класики західної політичної думки, особливо ліберальної та республіканської традицій. Проте характерною особливістю Медисона є те, що він не обмежувався лише політичною теорією, а, працюючи над своїм розділом плану реформування американської конфедерації 1787 року, виступав і як історик давньої та сучасної конфедерацій. Його політична думка вирізняється своєю непохитною, але добре вмотивованою вірністю ліберальному республіканізму, поєднаному з виваженою оцінкою недоліків усіх практичних заходів і вад усіх теорій. Таке скептичне ставлення не зумовило відмови від політичної теорії, хоча Медисон і відкидав такі теорії, як соціалізм та утилітаризм, з огляду на їх практичну непридатність. Засадами політики Медисона були догмати локківських природних прав, пристосовані до республіканського світу англо-американських колоній, що в порівнянні з локківським лібералізмом були набагато жорсткіше налаштовані до уряду, який має у своєму складі неефективні служби. Медисон підтвердив постулат Локка про те, що релігійна свобода є засадничим природним правом, оскільки людський розум за своєю природою не може приймати нав’язувані йому переконання, і що законний уряд установлюється на основі договору не задля небесного спасіння, а для земної користі. Такий договір слід розуміти як одностайну угоду, і для утвердження законності правління встановлюваного уряду необхідною є принаймні гадана згода на це повнолітніх індивідів. Найменш недосконалим за своєю формою є республіканський устрій, який установлює принцип більшості на основі представництва. У роки після відставки одним із найяскравіших прикладів участі Медисона в політичній полеміці став його виступ проти доктрини Джона Колдвелла Колгауна (у якій той обстоював можливість скасування законів уряду Сполучених Штатів окремими штатами) на тій підставі, що ця доктрина, автор якої намагається перетворити природне право опиратися тиранічному уряду на пересічний конституційний механізм, фактично призведе до встановлення принципу меншості. Найвідоміші твори Медисона увійшли до збірки нарисів «Федераліст», уперше опублікованої в 1787–1788 роках. Збірка «Федераліст» (до якої було включено також твори Гамільтона та Джона Джея) залишається класичним викладом доводів на користь американської конституції. Перший і найяскравіший нарис Медисона в цій збірці (за номером 10) присвячено роз’ясненню причин підтримання ним принципу більшості всього лише як найменш недосконалої системи правління і визначенню головних переваг американської республіки перед давнішим народовладдям. Характерними вадами народовладдя, за якого зрештою перемагає більшість, є глупство (недалекоглядність і безпринципність) та тиранія більшості (несправедливість у відношенні до меншості). Медисон доводить, що для того, аби позбутися цих вад, непотрібно (як гадали традиційні республіканці), щоб республіканські суспільства були маленькими і простими (оскільки в цьому разі загальні блага начебто легше підраховувати, а існування ізольованих меншин стає менш вірогідним), а натомість необхідно розширювати й урізноманітнювати їх. Система представництва може розв’язати проблему глупства, якщо буде обрано компетентних представників, а в більших виборчих округах більшої республіки кількість достойних кандидатів у кожному окрузі буде більшою, й оскільки в разі залучення більшого числа інтересів і більшої кількості виборців знижується ймовірність змови на виборах, такі кандидати матимуть більше шансів на перемогу. Розв’язання проблеми тиранії більшості також спрощується: «...більша кількість партій та інтересів» у великій республіці «знижує вірогідність того, що більшість... матиме спільний мотив для порушення прав інших громадян, та й навіть якщо такий спільний мотив існуватиме, усім тим, хто його поділяє, буде набагато складніше виявляти свою силу і діяти в унісон з іншими» («The Federalist», № 10, p. 83). На завершення викладу своєї аргументації Медисон додав, що розділення влади на три гілки і поділ законодавчого органу на дві палати є необхідним «запобіжним заходом» проти вад республіканізму. Будь-яке розділення влади може стати на заваді встановленню несправедливого правління; понад те, більш постійні владні гілки (виконавча та судова) і найвищий законодавчий орган можуть внести елемент стабільності та належної неспішності для того, щоб розсудливий й обачливий колективний розум узяв гору над «тимчасовими збоченнями й ілюзіями», на які хибує суспільна думка» («The Federalist», № 63, p. 384). Ця Медисонова система плюралістичного суспільства й концепція розділення владних гілок заслужили вкрай негативну оцінку критиків двадцятого століття. Виважені перестороги Медисона щодо нерозумної й несправедливої форми правління, як їм здається, надто ускладнюють справу формування уряду. Прибічники міркувань Медисона (а отже, й американської політичної системи, яка всотала в себе ці міркування) стверджують у відповідь, що Медисон не передбачав і не прагнув такого уповільнення законодавчого процесу, яке б робило його застійним; зрештою, Медисон був одним із головних прихильників зміцнення влади, і його аргументація мала на меті не перешкодити цьому зміцненню, а переконати скептиків у тому, що так було б надійніше. Як опонент Гамільтона Медисон став найкращим критиком самого себе. Зміст багатьох статей, опублікованих ним у 1790-х роках, суперечить його доводам періоду «Федераліста»: тут він виражає більшу впевненість у компетентності більшості і висловлюється на користь радше соціальної солідарності, ніж необхідності врахування соціального розмаїття. Партійна система Медисона-республіканця надає можливість уникнути деяких поділів та перешкод, наявних у конституційній системі Медисона-федераліста. Дехто з критиків Медисона після ознайомлення з цією його другою системою доходив висновку про те, що Медисон був менш здібним мислителем і державним діячем, ніж більш послідовні Гамільтон чи Джефферсон. Для спростування цього звинувачення на адресу Медисона можна було б вдатися до такої тези: вищість Медисона полягає якраз у його скептичному ставленні до обох підтримуваних ним теоретичних систем.