Мен Генрі Самнер

(1822–1888) — англійський юрист, історик права і політичний мислитель. Мен народився в родині медика-практика в Келсо, що в Шотландії, навчався при шпиталі Христа і в Пемброукському коледжі в Кембриджі. У 1847 році він став королівським професором цивільного права в Кембриджському університеті, а згодом, у 1852 році, – викладачем римського права та правознавства в одній із чотирьох правничих товариствах Лондона, що готували адвокатів. Він дописував численні анонімні статті до «Saturday review» («Суботнє ревю») і таким чином увійшов у літературне життя Лондона. Його перша книга «Стародавнє право: його зв’язок із давньою історією суспільства та його відношення до сучасних ідей» (1861), завдяки якій нині його здебільшого й пам’ятають, одразу принесла йому славу вченого і сприяла його призначенню в 1862 році членом правничої служби Ради Індії. Повернувшись до Англії, він обійняв посаду професора загального правознавства в Оксфордському університеті (1869), а згодом – директора Триніті-голлу в Кембриджі (1877). Основним науковим досягненням Мена було введення в Англії методів та ідей німецької школи історичного правознавства, що їх розвивали Савіньї та Єринг. Він був також самобутнім соціологом і справив значний вплив у багатьох галузях, відмінних від правознавства, а саме в історіографії, політології і в тій науці, що її назвали антропологією. У трактаті «Стародавнє право…» Мен, узявши за основу розвиток римського правознавства, спробував відтворити давню історію європейських концепцій права та правосуддя. У своїх наступних працях «Селянські общини на Сході та Заході» (1871), «Давня історія інституцій» (1875), «Вплив вражень від Індії на сучасну європейську думку» (1875) та «Давнє право і звичаї» (1883) він обстоював і застосовував свій особливий порівняльний підхід до питань правової і соціальної історії. При цьому він вдавався до аналогій із тогочасною Індією, для того щоб зокрема поповнити й інтерпретувати наявні настанови давньоєвропейських родових звичаїв, особливо стосовно власності. Цінність цього методу, за Меном, була підтверджена концепцією (запозиченою, як здається, в основному в філолога Ф. Макса Мюллера) вихідної структури «арійських» інституцій, що існували у предків усіх народів, мови яких належать до індоєвропейської групи. Таким чином, хоча Мен іноді і відхрещувався від претензій на те, щоб говорити про давню історію людства взагалі, він став одним із провідних авторитетних представників учення про «соціальну еволюцію», що виникла наприкінці XIX століття. Передусім його ім’я пов’язували з теорією примітивної патріархальної соціальної організації, яку оспорювали Дж. Ф. Мак-Леннан та Ф. Бахофен, наголошуючи на переважанні в примітивних суспільствах застосування родоводу по материнській лінії. По суті, Мен розглядав людське суспільство як суспільство, що розвивалося від групової форми суспільного буття, коли всі стосунки визначаються статусом у родовому колективі, до сучасного індивідуалізму, заснованому на вільному особистому володінні власністю; рух розвинених суспільств відбувається, за його відомим висловом, «від статусу до договору». Значна частина доробку Мена була за задумом і намірами полемічною, хоча лише в творі «Народний уряд» (1885) він звертається безпосередньо до сучасних йому політичних проблем. Згодом він переходить на «консервативні» позиції, хоча фактично він був лібералом, що, як і його колега Альфред Дикей, притримувався доктрини laissez-faire (невтручання), вважаючи хибним те, що він називав «соціалістичними» тенденціями, з огляду на їх регресивний характер. Його критика була спрямована на два основних об’єкти. Він піддавав виваженій критиці вчення Бентама і Джона Остіна, які, на його думку, надто спрощено розуміли право і соціальну поведінку через те, що не розглядали їх історично. Другим об’єктом його критики були руссоїстські ідеї про первинні природні права людини; він пов’язував їх із вимогою встановлення загального виборчого права, що вважав хибним. Він завжди твердив, що теорії природних прав грунтуються на хибних з фактичного боку твердженнях про первинний стан індивідуалізму та рівності, і своє завдання вбачав у їх спростуванні на основі історичних фактів.