Монтеск’є

Монтеск’є Шарль-Луї, де Секонда (1689–1755) — французький політичний філософ. Монтеск’є написав три твори надзвичайної ваги. Коли автору виповнилося тридцять два роки, було опубліковано перший із них – епістолярний роман «Перські листи» («Les lettres persian»). Скандально чуттєва, однак витончено людяна, пронизана jeu d’esprit і глибокими алегоріями стосовно кохання, моралі, політики та релігії, ця книга невдовзі принесла нікому не відомому авторові славу. І досі немає жодного адекватного перекладу цієї вабливо загадкової речі. Твір цей можна спробувати охарактеризувати як виклад негативних, або ж «грунтопідготовчих» положень філософії Монтеск’є, критику, що надихається працями Бейля, Локка, Спінози, панівних традицій юдео-християнської релігії та аристотелівського природного права. За клопотанням герцога-вигнанця Бервіка Монтеск’є був представлений при дворі, у 1728 році його обрали до Французької академії (після подолання значного опору), а наступні чотири роки він подорожував по континенту та Англії, виявивши себе дуже спостережливим мандрівником. Повернувшись до Франції, він два роки прожив на самотині в своєму провінційному chвteau (замку), а по тому опублікував «Роздуми про причини величі і занепаду Римської імперії» (1734). Як здається, цю працю слід розглядати як спробу порозумітися з Макіавеллі, чия «нова стежка, доти ніким не вторована» («Роздуми...», кн. 1, Вступ), завела його до нової драматично зниженої концепції доброчесності, або досконалості, протилежної не лише поняттю про християнське милосердя, але й «моралі» та чесноті «споглядання» Аристотеля. За приклад «чесноти» істинної, тобто узгодженої з егоїстичною природою людини і необхідної цій природі для задоволення її істинних потреб, може правити історія «вовчої» Римської республіки, громадяни якої гартували свої почуття й розумові здібності в жорстокому змаганні за безпеку, панування й за винагороду найрідше отримувану, зате найщедрішу – немеркнучу славу. Монтеск’є не захищає від нападок Макіавеллі ні біблійну, ані класичну традицію. Він обмежується тим, що ставить під сумнів запропоновану Макіавеллі специфічну характеристику здебільшого егоїстичних людських прагнень. Монтеск’є фактично запевняє, що історія Риму надто залежала від випадкових викривлень, аби вважатися відвертим виразом прагнень випущеного на волю людського єства, якому дозволяється виражати себе у гранично свідомий спосіб. Рим демонструє приголомшливу збоченість людської натури – патологію, до якої, звісно, аж надто схильні всі республіки. У такий спосіб Монтеск’є готував грунт для власної, постмакіавелліанської політичної теорії. Намагаючись окреслити теорію, викладену в його шедеврі «Про дух законів» («De l’esprit des lois», 1748), ми стикаємося насамперед із труднощами, обумовленими літературним стилем Монтеск’є. З часів здійсненого Вольтером дослідження цієї праці більшість читачів і коментаторів не спромоглися відшукати тут ладу, послідовності й узгодженості. Сам Монтеск’є в передмові до книги і в приватних листах, адресованим своїм критикам, твердив, що його книга написана згідно з ретельно розробленим, хай і не розкритим, планом, і що його вчення зможуть зрозуміти тільки ті, хто розшифрує той план. Після тривалих штудій «De l’esprit des lois» Д’Аламбер щиро погодився з автором. Понад те, Монтеск’є заявив, буцімто його ухильна манера викладу є типовою для попереднього розвитку політичної філософії; у своїх численних опублікованих і неопублікованих роздумах про красне письменство й письменників він згадує зокрема Платона, провідних стоїків, Декарта й Спінозу як показові приклади філософів, котрі писали в такий спосіб, аби приховати свої ключові погляди. Та загроза цензури і переслідувань (а Монтеск’є вважав, що всі три головні його праці мали бути опубліковані анонімно й за кордоном) була очевидною, але, як виявляється, лише другорядною причиною звернення до такого стилю вираження. З його погляду, важливішою є небезпека, яку становить чітко висловлена філософія для підвалин багатьох благопристойних суспільств; адже вона неминуче порушуватиме тривожні і згубні питання. Тож Монтеск’є роз’яснює, що найвагомішою підставою для непрямого вираження є виховні цілі. За Монтеск’є, найкращу філософську освіту дає не той учитель, який докладно викладає інформацію, а той, хто заохочує своїх найкращих учнів ступати на нелегку стезю запитань і подиву – ту стежину, якою мандрував він сам. «De l’esprit des lois» починається з лаконічних роздумів про «закони взагалі» і про «належні відносини, що випливають із природи речей». Посилаючись на богословський авторитет Плутарха, автор запевняє нас у тому, що навіть Сам Бог-творець мусить коритися «правилам таким же незмінним, як і «фатум», що його обстоюють атеїсти». «Природні закони» людської поведінки визначаються найбільш невідступними потребами людини (убезпечення процесу виживання і самовідтворення) або безпосередньо випливають з них; як такі вони встановлюють основоположні межі та цілі, а відтак і норми нашого буття. Людський рід відрізняється і від власне тварин, і від божеств, оскільки його життя зумовлюється орудою не інстинкту, а надто схильного до помилок «розуму», чия могутня сила зостається приспаною до тих пір, аж поки випадок чи зовнішній примус не підштовхне його до розвитку. За своєю природою людські істоти часто виявляються нездатними визначати найкращі або ж навіть найпридатніші способи дотримання вимог власних природних законів. Зокрема природні закони є первинними стосовно «відносин рівності, що є первинними для позитивного права», і відмінними від них: адже рівність або справедливість передбачає наявність суспільства і «розуму», а їх людству бракує від природи. В осерді природної організації кожного з нас – безмежно самотня особистість з початковим рівнем раціональності, сповнена тривоги і відчайдушного прагнення до спокою й безпеки. Випереджаючи Руссо, Монтеск’є відкидає Гоббсів природний стан з його войовничими прагненнями до слави й панування як надто товариський. Але на відміну від Руссо Монтеск’є висловлює глибинну згоду з Гоббсом, навчаючи, що природний стан є станом жаху і страждання. Почасти внаслідок цього природний стан не є статичним станом. Людство небавом усвідомлює вигоди й насолоди, що їх несе соціалізація. На жаль, первинний наслідок цього прагнення до суспільства є руйнівним: виводячи людство з природного стану, воно негайно вкидає наш рід у «стан війни». З подоланням всепоглинаючого страху перед іншими людьми починають виходити наперед егоїстичні потреби в забезпеченні безпеки й матеріального добробуту, які спонукають нас до експлуатації своїх ближніх або ж до захисту себе від експлуатації з боку інших. У відповідь на жахи стану війни розум відкриває більш-менш загальні чинні правила взаємодії, які вводяться в дію в позитивному праві і підтримують мир, безпеку та належний рівень справедливості всередині певного громадянського суспільства за будь-яких обставин окрім надзвичайних. Отже, сутність узаконеного політичного права становить розумне правило (чи правила), вигадане з міркувань безпеки – найпотужнішого імперативу природного закону. Проте ті кілька майже загальних законів, що їх здатен відкрити людський розум, запроваджують лише мінімальні стандарти. Вони демонструють, що деспотизм, чи система правління, заснована на репресіях, є протиприродним явищем; однак не вказують, якою має бути (якщо вона взагалі може існувати) недеспотична (себто «обмежена») форма правління, найкраща за своєю суттю для всіх часів і народів. Закони розуму не забезпечують навіть універсально застосовного принципу законності на кшталт суспільного договору чи згоди керованих. Це пояснюється тим, що людство, яким ми його знаємо в суспільстві, насправді є продуктом не самої лише своєї природи, але й найрізноманітніших історичних і природних умов. «Загальний дух» кожного народу наділяє людність іншими – майже природними – потребами або самобутнім способом вираження потреб, спільних для всіх людей. Пристосування й модифікація цілей та упереджень розуму з огляду на «загальний дух кожної нації» – ось що має на увазі Монтеск’є, викладаючи нам науку про «дух законів». Оскільки Монтеск’є надає безпрецедентної ваги дополітичним чинникам формування суспільства, наприклад клімату, його незрідка вшановують як отця-засновника чи чільного предтечу соціології та історії суспільного розвитку. Та це видається перебільшенням. Монтеск’є все ж вважає політику, закон і законодавство – а передусім основоположні закони, що обумовлюють «форму правління», – головними визначниками всякого суспільства. Класифікуючи форми правління, Монтеск’є говорить спершу про «природу» кожної з них (інституціональне розділення «суверенної влади»), а тоді вже про її «принцип» (особливі прагнення, належні «душевні поривання» населення, потрібні як та «пружина», що приводить у дію всякий інституціональний механізм). Недеспотичні форми правління, засновані на засадах, відмінних від принципу залякування, розквітли лише в Західній Європі – у двох гранично різних варіантах. Перший із них – народна республіка (античний polis і кілька тогочасних республік на зразок Венеції); другий – феодальна монархія з її нестійкою і перемінною рівновагою між королем, дворянством та кліром. Підвалиною монархії є честь, гордість і гостре відчуття свого місця в ієрархії. Підвалиною республіки є «чеснота» – під цим поняттям Монтеск’є має на увазі (як він наголошує) не моральну і не релігійну доброчесність, а натомість пристрасний, непохитний патріотизм, що може спонукати громадян на якийсь час підкоритися або переспрямувати свою егоїстичну енергію на користь суворого й егалітарного духу братерства. Монтеск’є схиляється перед очевидною величчю цієї «чесноти», перед породжуваними нею свободою, безпекою й рівністю – особливо в зіставленні із занепадницькою, доволі рабською і химерно-мудрованою формою честі, яку він бачив повсюдно у Франції XVIII століття. Та в ході подальшого аналізу автор поволеньки, але міцно приковує нашу увагу до нелюдяності й ірраціоналізму цієї «чесноти». Чеснота вимагає конформізму, підкріпленого суворою пильністю наглядача, що пригнічує певні найсильніші природні пориви людства: в одному яскравому уривку Монтеск’є уподібнює добропорядне республіканське місто в його найвищому прояві монастирю (кн. V, розд. 2). Розчарування читача в чесноті чимдалі зростає, і він починає поціновувати випадкові й нібито парадоксальні похвали Монтеск’є на адресу комерційного духу, який вражає деякі республіки. Цей дух підриває – але, за тими ж ознаками, й пом’якшує – непохитність чесноти (пор. ІІІ, 3 із V, 6). Водночас монархічна слава чи марнославство, що можуть піднести, проте аж ніяк не поневолити особистість, постають у більш привабливому світлі. У такий спосіб Монтеск’є поступово готує нас емоційно до знаменитого уславлення англійської конституції та комерційного способу життя. Англія, принаймні в його сподіваннях чи в дещо ідеалізованому змалюванні, є першою і на той час єдиною в історії нацією, відданою справі свободи, справедливо витлумаченої не стільки як політична участь або влада, скільки як убезпечення життя кожного індивіда та його родини, як мирне володіння своєю власністю й невикористання її з метою експлуатації. Стародавня англійська монархічна система правління, заснована на честі, була включена в ширшу й ефективнішу систему противаг і стримувань (яка сягає своєї кульмінації в славетному принципі розділення влад), систему, що вивільняє й дієво мобілізує природну енергію та неагресивне користолюбство кожного індивіда задля забезпечення чимдалі більшого процвітання всіх людей. Змальована Монтеск’є англійська нація встановила раціональні стандарти, якими слід керуватися кожній нації при реформуванні. Деякі її інституціональні особливості (наприклад незалежне судочинство) можна з певними застереженнями запозичувати. Проте будь-яке застосування англійських стандартів вимагає докладного знайомства з історією того народу, який має здійснювати реформи: саме такого роду історії власного народу Монтеск’є присвячує останній розділ своєї великої праці – почасти як вияв патріотичного громадянського духу, почасти як схему для інших філософів і державних діячів-«законодавців». З найвищою вірогідністю здобуття успіху можна прищепити й поширити по всіх усюдах керований новими підходами до фінансів та економіки «дух підприємництва», що на нього можна покладатися як на засіб перебудови людського буття в напрямі рівного захисту всіх людських істот. Книги, присвячені підприємництву, його минулій історії та всесвітньо-історичним перспективам у майбутньому, унаочнюють істинно революційні зрушення, спричинені філософським «законодавством» Монтеск’є. Адже в них стверджується, що дух підприємництва може вилікувати людських істот од упереджень, які приховують від них їхні власні потреби. Визнаючи загальні потреби складниками людської природи, людство відкриває новий смисл поняття «гуманності», що заміщає всі попередні релігійні, етнічні й національні викривлення. Зачаровані звабами мирних професій, люди з чимдалі більшою відразою ставляться до військових подвигів і небезпек воєнних часів. Вони навчаються цінувати переваги національного розмаїття та індивідуальної окремості; якщо підприємництво й криє в собі загрозу опошлення й спрощення мистецтва, то воно ж обіцяє звільнити мистецтво серед усього іншого й від обмежень та моральної цензури. Крім того, підприємництво продукує і власні чесноти – «стриманість, ощадливість, поміркованість, працелюбність, обачність, спокій, злагоду і порядок» (V, 6); точніше, дух підприємництва «породжує в людині певне відчуття істинної справедливості, протиставленої, з одного боку, грабіжництву, а з іншого – тим моральним чеснотам, що комусь заважають непохитно відстоювати власні інтереси, а комусь дозволяють приносити чиїсь інтереси в жертву заради блага інших» (ХХ, 2). Монтеск’є підсумовує своє бачення цього великого вибору такими словами: «Грецькі політичні мислителі не знали іншої сили, яка б забезпечувала правління народу, крім чесноти; сьогодні ж ми чуємо лише про мануфактури, торгівлю, фінанси, багатство й навіть розкоші» (ІІІ, 3). Цілком усвідомлюючи, що поставлено на кін, Монтеск’є перейшов на бік своїх сучасників і виступив проти греків. (Див. також Французьке Просвітництво.)