Французьке Просвітництво

Доба французького Просвітництва – це період в історії, що почався з крахом абсолютизму після смерті Людовика ХІV в 1715 році і тривав до початку французької революції 1789 року, до якої, як часто твердять, воно й спричинилося. Французьке Просвітництво – це був час ідеологічних блукань, час збудження, коли les phіlosophes викликали благоговійне захоплення майже всіх верств суспільства. Воно не породило таких оригінальних мислителів, як Декарт, Спіноза, Гоббс чи Локк, а було радше другим етапом епохи Розуму, коли літературно обдаровані інтелектуали вдавалися до раціональних методів ХVІІ століття як до засобу спростування традиційних концепцій релігії, суспільства й культури та пристосували новації емпіризму XVІІ століття до розвитку теорій народовладдя, заснованих на зверненні до «науки». Рhіlosophes набагато більше розходились у своїх поглядах, ніж це прийнято вважати, але всі вони поділяли уявлення про філософію як про цілеспрямовану діяльність, і хоча хтось із них був деїстом, хтось – атеїстом, хтось – непослідовним католиком, а хтось – скептично налаштованим протестантом, усі вони були антиклерикалами, об’єднаними ворожістю до «забобонів», до ірраціональної і нетерпимої політики церкви, до жорстокості світської влади, що намагалася тримати підлеглих у покорі за допомогою сили. Всі вони були гуманітаріями, які присвятили своє життя справі реформування. Політичних теоретиків французького Просвітництва можна поділити на три основні школи, що змагалися одна з одною: роялісти на чолі з Вольтером, парламентаристи, очолювані Монтеск’є, та республіканці під проводом Руссо. Дві з цих шкіл – парламентаристів і роялістів – формувалися під впливом англійської філософії; представники обох цих шкіл вважали англійську систему врядування «дзеркалом свободи». Проте ці школи зверталися до різних англійських філософів і розуміли англійський суспільний лад по-різному. Монтеск’є та його послідовники черпали натхнення з творів Локка, і найбільше їх захоплював в Англії державний лад, установлений у результаті перемоги революції 1689 року. Вольтер та його друзі зверталися радше до Френсиса Бекона і захоплювалися не формою парламентського врядування, а переважно англійською системою громадянських свобод та релігійної терпимості. Монтеск’є пропонував пристосувати до ситуації у Франції політичний курс вігів на розділення повноважень між виконавчою, законодавчою та судовою гілками влади. Вольтер жадав втілити у Франції мрію Бекона про верховенство розуму, що його мали забезпечити розвиток науки й техніки, централізація держави та викриття забобонів. Розходження між Монтеск’є та Вольтером і раніше відбивалися в думці XVІІІ століття та поглиблювали політичне протистояння. Монтеск’є, спадкового дворянина, колишнього керівника провінційного законодавчого органу, чи parlement, можна розглядати як ідеолога свого класу, а його теорію – як відтворення в сучасних йому термінах старої the`se nobіlіaіre (ідеї дворянства), згідно з якою за стародавнього ладу король у Франції був не чим іншим як першим пером королівства, котрий підкорявся закону, визначеному благородними членами parlements, і Божим заповідям, роз’ясненим церквою. Так само Вольтера можна вважати поборником старої the`se royale (ідеї короля), згідно з якою творцем закону є король, тож як представник кожного зі своїх підлеглих він вивищуєтьсяся над усіма іншими суспільними верствами й інституціями держави, правлячи на благо всього королівства. Та хоча за своїм ідеологічним змістом концепції Монтеск’є і Вольтера до певної міри розвивали ці дві тези XVІІ століття, обидва філософи висували доводи на користь своїх ідей, які самі по собі були новими і зумовлювалися виникненням нової ситуації. Сімнадцяте століття засвідчило поступове розширення у Франції меж королівського абсолютизму за рахунок дворянства та всіх інших проміжних верств, тому поборники the`se nobіlіaіre могли волати хіба що до згаслих спогадів та вимираючої традиції. Одна подія початку XVІІІ століття вдихнула нове життя в ідею «дворянства мантії» (noblesse de robe): герцог Орлеанський як регент вирішив скликати parlements, щоб зробити нечинним заповіт Людовика XІV, за яким його було позбавлено влади, що до неї він прагнув. Ця несподівана реанімація парламентаризму спричинилася до боротьби парламентарів за набуття ще більшої влади, і ця боротьба точилася протягом наступних десятиліть. В особі Монтеск’є парламентарі отримали геніального теоретика, який виправдовував їхні претензії. Серед іншого новим у Монтеск’є було й те, що його твердження не були твердженнями законника. Його підхід провіщав те, що пізніше назвуть «політичною соціологією». Він шукав загальні закони соціальної організації, які б давали змогу вибрати такі форми державного устрою і такі політичні інституції, що є найбільш придатними для даного суспільства, і визначити заходи, що забезпечать досягнення очікуваних результатів. На основі своїх досліджень Монтеск’є дійшов висновку про те, що якнайнадійніше свободу буде збережено в такій державі, жоден управлінський орган якої не матиме змоги монополізувати владу і, отже, стати деспотичним. Звідси його формули розділення повноважень, противаг і стримувань системи та розділення влад. Доречність цих висновків для тогочасної Франції була очевидною. Роялізм Вольтера та його друзів було викладено в не менш сучасних їм термінах. Вольтер, самосвідомий і пихатий буржуа, не приховував свого особистого несприйняття аристократів будь-якого гатунку, а особливо noblesse de robe, яке використовувало свою владу в parlements задля того, щоб палити книжки і катувати єретиків; проте як «науковий» мислитель і проводир співавторів «наукових» томів «Encyclopeґdіe» він наголошував на раціональних доказах на користь абсолютизму. Бекон, проголошений видавцями «Encyclopeґdіe» Дідро та Д’Аламбером пророком їхньої справи, забезпечив їх подвійним одкровенням: спочатку слід представити наукові програми покращення людського життя на Землі, а потім – ввести централізоване правління задля впровадження цих програм – таке правління, що його міг би забезпечити лише могутній монарх, позбавлений втручання з боку священнослужителів, суддів і парламентарів. Як правило, Просвітництво обстоює розум; і якщо «старомодніші» захисники абсолютизму апелювали до традиції, то еncyclopeґdіstes спробували використати розум задля захисту монархічних зазіхань на монопольну владу. «Просвічений деспотизм» – це неточна назва для того, що мали на увазі Вольтер, Дідро, Д’Аламбер та їхні соратники, коли закликали до просвіченого абсолютизму, оскільки відданість політичному прожекту Бекона поєднувалась у них із ліберальною, чи ж бо локківською вірою в природні права індивіда на життя, свободу і власність. Монтеск’є теж писав статті для «Encyclopeґdіe», і молодші phіlosophes визнавали його патріархом-теоретиком Просвітництва нарівні з Вольтером, але в 1750 роках, коли були опубліковані перші томи «Енциклопедії», мало хто з її співавторів ставився прихильно до вимог парламентського прошарку, який уособлював Монтеск’є. Коли в 1753 році Людовик XV скасував паризький parlement на користь королівського суду, еncyclopeґdіstes не висловили жодного протесту. Якраз тоді вони більше переймалися реформуванням паризького театру та французької музики – революцію в смаках вони вважали кроком до революції в мисленні. Десь тоді й виникла третя провідна течія політичної думки, сказати б, the`se republіcaіne (республіканська ідея) як альтернатива осучасненим формам the`se royale та the`se nobіlіare. Її найвидатніший речник Руссо тоді був близьким другом Дідро й активним співавтором «Енциклопедії». Його республіканізм був так само раціоналістичним за своїми формулюваннями, як і парламентаризм Монтеск’є чи роялізм вольтер’янців. Тим паче, що до певної міри його передбачив у своїх ранніх творах сам Монтеск’є. У «Перських листах» («Les lettres persannes», 1721) Монтеск’є виказав якусь тугу за республіканським правлінням: він, безсумнівно, вважав його найвищим ідеалом, допоки його ілюзії не розвіялися, коли йому випала нагода побачити на власні очі республіканські уряди у дії Голландії та Венеції; його погляди змінилися завдяки щасливому і неочікуваному зіткненню з розквітом свободи за часів конституційної монархії в Англії. Бачення Монтеск’є позитивних рис республіканського ладу походило від творів про республіки античності, але воно не витримало випробування досвідом, що на нього він як людина з науковим мисленням і мусив покладатися. Руссо, з іншого боку, черпав республіканське натхнення із сучасного йому світу – з міста-держави Женева, де він народився і був вихований. Аж поки йому не виповнилося далеко за сорок, він не зазирав під обкладинку ліберальної Женевської конституції, тож і не помічав жорстокого панування спадкових патриціїв. Його моделлю республіки була Женева, що її описував Кальвін у XVІ столітті, а не та держава, на яку вона перетворилась у XVІІІ столітті, проте Руссо розробив настільки довершену модель, що в уявленнях XVІІІ століття республіканська держава стала живим і переконливим ідеалом. Популярність висунутої Руссо the`se republіcaіne, як здається, частково завдячує тому, що він не просто брав за взірець Женеву або ж запроваджував певні складові протестантської релігії. Він видозмінив женевську модель, збагативши її рисами, запозиченими з Давньої Спарти та Риму, а також з етики світського гуманізму. Отож він міг звертатися до читачів, які отримали класичну освіту. Іронія долі для Франції XVІІІ століття полягала в тім, що католицька церква, яку доконечно захищали королі з роду Бурбонів, учила своїх вірних не шанувати монархію, а радше підказувала їм, що, вивчаючи античність, слід бути в захваті від надбань грецького polіs’у та Римської республіки. Ідеї Руссо зросли на грунті, підготувати який допомагала церква. Вігістська теорія Монтеск’є після його смерті в 1755 році на якийсь час вийшла з моди, проте її було відроджено декількома роками пізніше, коли королівські міністри у Версалі вжили рішучих заходів проти parlaments. Encyclopеґdіstes розкололися тоді на табори, що безоглядно протистояли один одному; дехто, як, приміром, Гольбах та Дідро, виступав на підтримку ідеї Монтеск’є про розділення повноважень як єдиний засіб захисту проти деспотизму; водночас інші на чолі з Вольтером намовляли короля чинити опір вимогам реакційних parlaments та духовенства і виконувати свої обов’язки самовладно. Перемога американської революції 1770-х років спровокувала новий вибух інтересу до ідеї республіканського правління. Кондорсе, наймолодший з великих еncyclopеґdіstes, у своїх листах, адресованих кільком американським інтелектуалам, розвивав ідеї про таку форму суспільного ладу, яка була б найбільш придатною для республіки розміром із Сполучені Штати. Європейській думці не потрібно було більше пов’язувати республіканське правління лише з грецькими містами-державами чи кантонами Швейцарської конфедерації. Твердження Руссо стосовно того, що лише мала держава може бути достоту республіканською, було спростоване самими подіями. Опісля того, що трапилося в Америці, республіканізм можна було розглядати як варіант вибору для Франції. Аби покарати англійців за захоплення ними Канади, французька монархія витрачала величезні кошти на допомогу американським повстанцям, що вели боротьбу проти англійського короля, та невдовзі виявила, що надала докази, які могли поставити під питання право на її власне існування; і дехто з теоретиків, які ще не дійшли до того, щоб пропонувати республіканське правління для Франції, піддав сумніву право короля виконувати роль імператора за кордоном. Французьке Просвітництво звеличило образ «благородного дикуна»; Руссо був не першим і не єдиним із phіlosophes, які вважали, що напівголі аборигени північноамериканських лісів чи південних островів Тихого океану є такими само інтелігентними, як зарозумілі мешканці європейських міст, і насправді морально вищі від них. Першим висловив таку думку мандрівник Бугенвіль – її підтримали десятки модних письменників окрім Руссо; Дідро та Реналь пішли ще далі – вони вимагали, щоб європейські правителі залишили «благородних дикунів» у спокої і не зазіхали на землі, якими ті володіли; не слід вдиратися до них, як це роблять іспанці, чи обдурювати, як роблять це голландці, торгуючи з ними та засновуючи поселення. Інші діячі епохи Просвітництва підтримали чітку ідеологію прогресу, викладену Беконом. Отримала схвалення ідея поширення торгівлі, промисловості та сучасної медицини на інші континенти поза межами Європи – її сприймали як складову процесу завоювання природи, перемоги науки над невіглаством. На місці місіонерів, що несуть біблії, такі phіlosophes уявляли собі технарів, що нестимуть здобутки європейської цивілізації дикунам, чия істинна благородність убереже їх від усіх зол європейської зіпсутості. Віра в невинність екзотичного дикуна не підкріплювалася вірою в простих людей нижчих класів на власній батьківщині. Руссо та Вольтер вихваляли демократичні засади державного устрою Женеви, але лише завдяки тому, що система загальногромадянської освіти зробила робітничий клас Женеви освіченим класом. Як правило, Руссо схвалював участь народу в законодавчому процесі, але не в правлінні; а Вольтер бажав, щоб у Франції було запроваджено демократію, проте не загальну освіту. Якщо поміж еncyclopеґdіstes і був хоч один виразник демократичних поглядів, то це був Кондорсе, проте і він пропонував обмежити участь народу в політичному житті голосуванням за представників, які, в свою чергу, мають довірити справу створення законів і розроблення політики людям вищого інтелекту. Всюдисущою постаттю в просвітницькій політичній думці був експерт – спрощений варіант філософа-управлінця з творів Платона, – а в працях Кондорсе поняття демократії було просякнуте ідеєю освічених та патріотично налаштованих представників державної служби, що керують державою задля загального блага, – ідеал, який (якщо дане Токвілем визначення ancіen rеґgіme є вірним) недалеко відходив від самозображення буржуазної бюрократії, що вірою і правдою служила Бурбонам. У своєму знаменитому романі «Кандид» Вольтер висміював оптимізм, проте саме Просвітництво було віком оптимізму; хоча землетрус у Лісабоні, що стався 1755 року, підірвав віру в усемилостиве божество, здавалося, ніщо не могло похитнути віру еncyclopеґdіstes у прогрес. Навіть Гельвецій, який вважав людину чимось на зразок машини, побудованої за стандартним взірцем, сподівався на стале покращення; а сам Кондорсе в очікуванні арешту агентами терористичного режиму в 1793 році проголошував неухильне просування людства до досконалості. Проте жоден із phіlosophes не дав якогось і справді раціонального обгрунтування своєму оптимізму. Можна було б очікувати, що засадою для передбачення емпіриками покращення в майбутньому слугувала очевидність такого покращення в минулому. Проте в багатьох просвітницьких творах історія людства зображається як історія його занепаду. Руссо заявив, що людина від природи добра, однак докинув, що тривалий досвід існування людства з того часу, як воно вийшло з природного стану, був досвідом зростання розбещеності. Кондорсе казав, що людська раса крок за кроком рухається вгору – до досконалості, проте відзначав, що на зміну звершенням класичної античності прийшло тисячоліття темряви та регресу. Суперечачи один одному в політичних концепціях, phіlosophes не менше різнились і своїми поглядами на економіку. Знову ж таки, і тут вони часто черпали натхнення в англійських теоретиків, але одні з них розвивали меркантилістське вчення Локка, інші – доктрину вільної торгівлі. Франсуа Кене, засновник фізіократичної школи, був найвидатнішим виразником останньої (Див. меркантилізм і фізіократія). Він доводив, що кожна людина діє з корисливих мотивів, але природний закон гармонії дає змогу породжувати загальне благо в ході індивідуальної діяльності, яка не зазнає тиску. Парадоксально, але водночас більшість фізіократів підтримували вольтер’янську політику просвіченого абсолютизму; вони схилялися до політики laіsser-faіrе (невтручання) в економіці та до dіrіgіsme (адміністрування) в політиці – лише як до засобу скасування традиційно великих обмежень у сфері підприємництва. Невдача із запровадженням схваленої в 1760 роках урядом Людовика XV політики вільної торгівлі, що слугувала інтересам усіх окрім пожадливих ділків, спонукала деяких філософів Просвітництва – зокрема Гальєні, Дідро та Гольбаха – до захисту державного контролю в економіці; водночас інші – Тюрго, Морельє та Мерсьє де ля Рів’єр – продовжували обстоювати фізіократичний погляд на економічну свободу. У ході цієї суперечки часто обговорювали проблему розкошів, і тут знову phіlosophes не змогли дійти згоди між собою. Захисники розкошування доводили, що розкіш є рушієм прогресу в промисловості, в ході якого зростає споживання і підвищується якість виготовлюваних товарів. Їх опоненти вважали, що розкіш навертає промисловість від виготовлення речей, необхідних кожному, до виготовлення непотрібних товарів задля втіхи нечисленних вибраних. Хтось намагався відмежувати економічну теорію від уявлень про моральність, хтось – примирити їх. Висловлювали навіть схвальне ставлення до жадібних, скупих, заздрісних людей на тій підставі, що вони стимулюють економіку, спонукаючи людей до діяльності. Мадам дю Шатле, в домі якої жив Вольтер і яка перекладала французькою твори Мандевіля, та й навіть сам Вольтер у праці «Світська людина» («Le defense du mondaіn») гаряче підтримували ту ідею, що індивідуальні пороки здатні спородити суспільне благо. З-поміж тих, хто таврував розкіш, найбільш промовистим був Руссо, проте він аж ніяк не був самотнім. Певної гостроти додавав Дідро зі своїм моральним обуренням з приводу того, що багатих заохочують до задоволення всіх їхніх забаганок, тоді як бідні приречені на голодування. Навіть Гольбах, живучи в розкошах, засуджував доктрину розкошування. Деякі критики доходили до нападок на саме існування приватної власності; одним із них був абат Маблі, котрий критикував фізіократів у праці «Сумніви, адресовані філософам-економістам» («Doutes proposеґs aux phіlosophes еґconomіstes»), опублікованій 1768 року; іншим був автор «Кодексу природи» («Code de la nature»), що його приписують абату Мореллі на основі доволі сумнівних доказів. У контексті Просвітництва ці книжки були не надто вагомими, однак пізніше їх визнали очевидними передвісниками соціалістичної теорії XІX століття (Див. комунізм). Впадає у вічі, що політичній теорії французького Просвітництва бракувало одного-єдиного напряму – консерватизму. Можна було очікувати, як цього побоювався Гольбах, що скептицизм стосовно релігії та філософії спричиниться до виникнення скептицизму стосовно політичного та соціального реформування і тому сприятиме утвердженню консервативних поглядів. Але насправді французькі просвітителі не висловили такої систематизованої консервативної думки, як це зробили Девід Юм, що належить шотландському Просвітництву, або Александер Гамільтон – постать Просвітництва американського. Це є ознакою тотального розчарування у Франції. Юм та Гамільтон були поза всім революційними теоретиками – Юм в обстановці, що склалася на Британських островах через угоду 1689 року, Гамільтон – у тій, що склалася в Америці в часи війни за незалежність; обидва вони були консерваторами, оскільки мали що зберігати – а саме свободу. У теоретиків французького Просвітництва такого мотиву не було; хоча вони й розходились у розумінні свободи, однак згоджувались у тому, що свобода – це те, чого вони ще не мають.