Фрейд Зигмунд

(1856-1939) — австрійський психоаналітик і соціальний філософ. Фрейд народився у Фрайбурзі, що в Моравії, на території нинішньої Чехії, 6 травня 1856 року. У 1859 році його родина переїхала до Лейпцига, ще через рік – до Відня, який і був домівкою Фрейда до 1938 року, тобто часів нацистського аншлюсу. Останній рік свого життя він прожив у Лондоні, де й помер 23 вересня 1939 року від запущеного раку. В 1890-х роках Фрейд викладав медицину, практикував неврологію та гіпноз, зокрема разом із Броєром. Він був засновником психоаналітичного руху, мав багато учнів, проте виникали і школи його опонентів, таких як Адлер та Юнг. Якраз в останні роки свого життя Фрейд застосував психоаналіз до розв’язання ширших соціальних проблем. Його соціальна та політична теорія виражена найкраще в творах «Цивілізація і невдоволення» (1930), «Майбуття однієї ілюзії» (1927) та в нарисах про війну (1915 та 1932). Загальні описи Фрейдового світогляду – холодне, непоступливе, затяте, вперте або ж єврейське світобачення – наводять на правильну думку, що він був жорсткою, безкомпромісною і песимістично налаштованою людиною. Фрейд був покликаний дивитися світові прямо у вічі, не пропонуючи йому ані порятунку, ані втішних слів, ані пророцтв. Він не виступав за здійснення радикальних соціальних змін; так само він не був – хіба що побіжно – і критиком капіталізму. Фрейд поставив собі за мету пізнати ментальні явища на наукових засадах – через відкриття їх причин та отримання сталого підтвердження встановлюваного ними осмисленого порядку. Він розробив структурний підхід до психіки, згідно з яким існує три психічні сфери, царини чи області. Основні потяги пов’язані з іd («Воно»), що є найдавнішим, найтемнішим і найменш доступним з-поміж цих психічних сфер. Іd є цілковито несвідомим, ірраціональним та аморальним, це «казан, сповнений вируючих пристрастей». Ці переважно сексуальні потяги, найвищою, але вочевидь не винятковою формою з-поміж яких є генітальна сексуальність, вимагають негайного задоволення й ігнорують диктат реальності. Простий і панівний імпульс – це прагнення задовольнити вроджені потреби та потяги організму. Не можна допустити, щоб іd ішло своїм примхливим і потенційно деструктивним шляхом. А тому з цього виникає посередник між ним і зовнішнім світом, завданням якого є віднайти умови, за яких прагнення іd можна було б здійснити. Ця сфера мозку, знана як ego («Я»), виникає з іd у дитинстві як реалістична реакція на зовнішні умови та обставини: вона вчить пристосовуватися. Вона переважно свідома, але не до кінця, а тому й не є еквівалентом свідомості. Її функція полягає в самозбереженні, а тому нею править принцип реальності (на противагу принципу насолоди). Третя складова психіки – superego («над-Я») – осердя спонук до стримування, усвідомлення і відчуття провини. Це «механізм традиції», центр заборон, табу та цензорства. Він може протистояти ego і готовий виходити за межі потреб виживання. Superego – насамперед за допомогою почуття провини, що його він насаджує, – є головним інструментом цивілізації, який перетворює дитину на «моральну і соціальну істоту» і поступово звільняє її від необхідності застосування зовнішніх засобів примусу. У Фрейдовій психологічній моделі в динамічній і складній формі отримало вираз загальне поняття конфлікту між розумом і пристрастю. Коли Фрейд визнав існування не-еротичної агресивності і деструктивності, його погляди на інстинкти змінилися; зрештою з теоретичних міркувань він звів усі інстинкти до еротичних та агресивних, чи деструктивних, змальовуючи розвиток цивілізації як нескінченну боротьбу між Еросом і Смертю, Любов’ю і Ненавистю, інстинктом життя й інстинктом смерті. Хоча він твердив, що ці інстинкти навряд чи діють ізольовано, його всеосяжну теорію зазвичай і небезпідставно вважають міфічною. Фрейд виклав декілька спекулятивних антропологічних положень, змальовуючи прийняття цивілізації як свого роду суспільний договір, раціональний обмін. «Цивілізована людина обміняла частку свого можливого щастя на частку безпеки». Однак те, що втрачають і здобувають окремі індивіди, різниться. Перерозподіл психічної енергії на вимогу цивілізації трапляється здебільшого серед чоловіків, які змушені «сублімувати інстинкти, на що жінки навряд чи здатні». Звідси жінки, які відстоюють інтереси сім’ї та сексуального життя, доволі легко стають ворогами цивілізації. Ця картина разом із такими окремими теоріями, як заздрість з приводу пеніса, пояснює сильну відразу до Фрейда в середовищі феміністок. Люди потерпають від різного роду спотворень свого еротичного життя. Головним для процесу цивілізації загалом є посилення почуття провини, що необхідно для прогресу, але коштує людині щастя. Таким чином, цивілізація зростає на грунті неспокою, стримування, сублімації і формування реакцій, «за допомогою яких дитина з дещо іншим уродженим обдаруванням виростає людиною, що її ми називаємо нормальною, носієм і частково жертвою цивілізації, здобутої в такий болісний спосіб». Цивілізація пропонує і певний вихід для заборонених агресивних потягів, наприклад покарання злочинців або ведення війни, що дає компенсаторне задоволення. Фрейдове розуміння мас як лінивих, нерозумних, несамовитих, несхильних до інстинктивного самозречення людей, які мають потребу в керівництві, наштовхувало його на створення образу вищої формації «людей із незалежним мисленням», людей, «які підкорили своє інтелектуальне життя диктатурі розуму». Він сподівався (хоч і не завжди) на те, що такі люди стануть учителями та проводирями для нижчих смертних. Проте запровадження постійного контролю розуму над суспільним життям не знищило старого Адама агресивності. Соціалістів і комуністів – з яких Фрейд знущався через їхню віру в те, що «людина є безкінечно доброю і доброзичливою до сусіда, однак її природа зіпсута інститутом приватної власності», – він відкидав через їхнє ідеалістичне бачення людської природи. Приватна власність, за Фрейдом, є не джерелом, а наслідком людської агресивності, яка за відсутності приватної власності виражала би себе в інших формах, наприклад у сексуальному змаганні. Агресивність, ця «незнищенна риса людської природи», не зникне. Тому комунізм, що кинув виклик основним людським потягам, приречений на поразку. Фрейда критикували з різних позицій. Його клінічні дослідження часто піддавали сумніву через те, що релевантну поведінку людини можна пояснити не гаданими внутрішніми подіями, а радше зовнішніми (реальними). Причинами війни стають багато інших чинників, ширших за вроджений потяг до агресії, що сам по собі є сумнівним. Наявні ресурси – більші, аніж Фрейд їх собі уявляв, – здатні уможливити якнайповніше задоволення інстинктів, а основні потяги можна спрямувати на такі форми вдоволення, які мінімізують їх деструктивний вплив. Утім, ширші теорії Фрейда, що грунтуються на його ранніх висновках стосовно людської психіки, і надалі заслуговуватимуть на увагу.