Фуко

Фуко Мішель(1926–1984) — французький філософ, автор праць з історії розвитку думки і постструктураліст. Фуко навчався у Вищій педагогічний школі, у 1948 році отримав науковий ступінь з філософії, у 1950-му – з психології, а в 1952-му – диплом із психопатології. Він викладав у багатьох французьких і зарубіжних університетах і в 1970 році отримав посаду професора в престижному навчальному закладі Колеж де Франс. Після смерті він зажив великої слави як один із найвидатніших і найсамобутніших філософів післявоєнної Франції. На початку свого життєвого шляху Фуко працював як психолог із душевнохворими і, даючи визначення категорії душевної хвороби, критично переглянув значення понять нормальної психіки та божевілля, розуму та глупоти. Своєї вершини у цій царині він сягнув у праці «Божевілля та глупство: історія божевілля класичної доби» («Folіe et dеґraіson: hіstoіre de la folіe a` l’a^ge classіque», 1961). Його інтерес до походження понять і методів наук про людину увінчався дослідженням про витоки клінічної медицини та першоджерела сучасних концепцій патології «Народження клініки» («Naіssanse de la clіnіque», 1963), а також працею про постання сучасних суспільних наук «Слова і речі» («Les mots et les choses», 1966). У 1969 році він робить спробу подати філософський огляд своїх методологічних засобів і прийомів у праці «Археологія знання» («L’archеґologіe du savoіr»). У результаті постав дуже складний аналіз того, що Фуко називає «дискурсом», тобто сукупності тверджень, досвіду, класифікаційних схем та об’єктів аналізу, які хоч і здаються несумірними та суперечливими, але об’єднуються множиною дискурсивних правил, що керують ними в процесі функціонування. У цих ранніх працях Фуко встановлює зв’язок, з одного боку, між знанням, досвідом людини, суспільними науками, а з іншого – з тими приголомшливими світоглядними змінами, що відбулися наприкінці XVІІІ століття, – змінами, які неможливо було пояснити в категоріях розвитку чи поступу в царині знання і які слід було розглядати як перехід від одного способу впорядкування та пристосування поведінки людини до іншого. Часто проводять аналогії між роботами Фуко та Томаса Куна – і вони не безпідставні, за винятком того, що Кун пише про парадигми, а Фуко – про дискурси й епістеми, і в той час як Кун зосереджує свою увагу на таких зрілих науках, як фізика, Фуко звертається передовсім до тих «наук», які стосуються людської природи та станів людини, зокрема медицини, психології, психіатрії, соціології та суспільного управління. Крім того, на відміну від Куна, який допускав можливість двоїстого витлумачення цього, Фуко залишається непохитним у своєму твердженні щодо довільної природи процесу зміни дискурсів. Усупереч тим, хто сприймає історію цивілізації як нескінченне оповідання про прогрес, яким керують людський розум, що безнастанно збагачується, та здатність людства до усвідомлення значення людської діяльності, що безупинно зростає, Фуко наголошує на перервності, розривності та випадковості процесу нашого самоусвідомлення. Перехід від одної сукупності дискурсів (епістеми) до іншої і перегрупування при цьому тверджень, методів і суджень неможливо описувати як форму розумового прогресу, що сама себе виправдовує і сама себе пояснює, так само як їх неможливо спрощено пояснювати посиланнями на визначальність матеріальних умов (як це робить марксизм). Для Фуко довільність, випадковість і нераціональність відіграють вирішальну і визначальну роль в історії розвитку думки. У 1970 році у своїй інавгураційній лекції у Колеж де Франс «Порядок дискурсу» (Див. Sherіdan, pp. 120–131) він уперше звернувся до поняття влади. Наступна важлива праця Фуко «Наглядати і карати» («Surveіller et punіr», 1975) була присвячена аналізу історії сучасної в’язниці та її дисциплінарних методів, у ній було відображено його новий інтерес до влади та її ставлення до встановлених науками про людину істин; він вважав в’язницю полем діяльності, на якому мають розвиватися науки про людину та на якому слід випробовувати їхні методи нормалізації життя, перш ніж поширювати їх на решту суспільних сфер. Тоді як попередні огляди дискурсів Фуко часто видаються суто абстрактними дослідженнями царини ідей, поняття влади дозволило йому зробити більший наголос на соціальних та економічних умовах, у яких ці ідеї розвивалися і які вони трансформували. Влада для Фуко – це невід’ємна складова процесу формування істини, тобто істина і влада є взаємозалежними: «Істина становить продукт світу: її формують лише за допомогою численних форм примусу. І вона спонукає владу до належних дій. Кожне суспільство має свій режим істини, свою «генеральну політику», тобто ті типи дискурсу, які воно приймає і змушує функціонувати як істинні...» (Див. «Power/Knowledge», p. 131). Науки про людину та їх методи дедалі більше схиляються до необхідності застосування нагляду, муштрування і «перевиховання» до тих елементів соціуму, яких вони вважають збоченими. Просвітництво залишило нам у спадок такі науки і такі методи, правила й норми яких є критеріями нормального функціонування – як стосовно фізичного чи розумового здоров’я, так і щодо соціальної, особистої та сексуальної поведінки. Фуко мав на меті показати, що ці стандарти так само вкорінені в ірраціональному, випадковому й потворному, як і ті стандарти, на зміну яким вони прийшли. У своїй праці про в’язницю, в першому томі «Історії сексуальності» («Hіstoіre de la sexualіte», 1976) та в низці дрібніших робіт («Power/Knowledge», 1980) Фуко пропонує багатоаспектний аналіз способу формування особистості нашого сучасника, чи суб’єкта. Науки про людину встановили ті категорії, що в них ми виражаємо свою власну суб’єктивність і наші приховані критерії нормального чи хворобливого. У такий спосіб вони створили слухняних суб’єктів сучасної держави і, як наслідок, саму державу. Управляючи процесом формування суб’єктивності своїх членів, сучасна держава використовує не силу, а переважно суму знань і методів наук про людину – «мікрофізику» влади. За місяць до смерті Фуко було видано другий і третій томи його «Історії сексуальності», а четвертий, як подейкували, був майже готовий до друку. Фуко продовжував битися над віднайденням витоків сучасних понять суб’єктивності і морального чинника, вивчаючи етику сексуальності. Однак він значною мірою переглянув свої ранні праці в двох важливих аспектах: тепер він приділяв значно меншу увагу впливу влади і локалізував появу суб’єкта сексуальної етики не в раціоналізмі XVІІ–XVІІІ століть, а в колисці західної думки – у розумуваннях греків. І в класичній, і в християнській традиції – хоч і в різний спосіб – секс, індивідуальність і моральний чинник стають нерозривно пов’язаними. У двох своїх нових томах мислитель розглядає послідовні перетворення сексуальності та її суб’єктів, показуючи, що наша сучасна одержимість сексом – задалека від того, щоб бути ознакою нашого визволення, – свідчить про відсутність будь-якого непримусового поняття про те, як ми маємо жити. Попри те, що Фуко часто змінював свої погляди, крізь усі його роботи червоною ниткою проходять дві теми. Аналіз Фуко має «генеалогічну» природу: виявлення ірраціонального та потворного під личиною раціонального – у цьому він зазнав глибокого впливу творчості Ніцше; цей аналіз спрямований проти «істин» та «знань» сучасного світу і націлений на викриття тиску влади за допомогою тих методів, що їх ці істини узаконюють, задля того щоб дати змогу тим, хто страждає від них, чинити опір. У своєму дослідженні Фуко намагається показати нам, що, підкоряючи себе знанням і методам, за допомогою яких відшукують збочення, божевілля, хвороби та провини в інших, ми самі перетворюємося на зіпсутих, божевільних, хворих та зловмисних людей. Цей «генеалогічний» аналіз грунтується на переконанні мислителя в тому, що в історії не існує незмінного людського суб’єкта, як не існує ні достовірної філософської антропології, ні «істинних» станів та природи людини: «Ніщо в людині, навіть її тіло, не є достатньо стабільним для того, щоб слугувати основою для самовизнання чи розуміння інших людей» («Language, сounter-memory, рractіce», p. 153). Отже, в історії немає ні смислу, ні порядку, тож не можна втекти від тиску влади та впливу випадковості. Боротьба завжди необхідна, щоб уникнути поневолення, проте вона не може гарантувати визволення, оскільки влада є невід’ємною ознакою суспільних відносин: ми не можемо діяти, не впливаючи на умови, за яких діють інші. Однак із цього не випливає, що влада завжди набуватиме якоїсь особливої форми, як це передбачає її союз із науками про людину. Найпоширеніші критичні зауваження на адресу Фуко викликали його заперечення можливості визволення та його очевидний релятивізм. Схоже на те, що Фуко не може назвати нам жодної причини, з якої ми мусили б віддавати перевагу іншому стану справ, відмінному від того, в якому живемо нині. Однак при цьому частково випускають з уваги суттєвий факт: намір Фуко полягає в тому, щоб викликати сумніви і невпевненість, змусити нас переглянути категорії та методи, згідно з якими ми живемо, тобто визволити нас хоча б до певної міри, примушуючи усвідомити, що саме ми втрачаємо, намагаючись стати тим, чим ми є, і, таким чином, послабити пута, у яких нинішні науки про людину тримають самосвідомість суб’єктів сучасної держави.