Гегель

Гегель Георг Вільгельм Фридрих(1770–1831) — німецький філософ. Гегель народився в Штутгарті, навчався в Тюбінгені, згодом працював домашнім учителем у Берні та Франкфурті; був університетським викладачем (приват-доцентом) у Єні (1801–1807), редактором профранцузької газети в Бамберзі (1807–1808) і директором гімназії в Нюрнберзі (1808–1816). У 1816 році він обійняв посаду професора філософії в Гайдельберзькому університеті, а в 1818 році – в Берлінському університеті, заступивши на останній посаді Фіхте. Перебуваючи в Єні, він разом із Шеллінгом заснував журнал «Kritische Jahrbьcher der Philosophie» («Критичні щорічники з філософії»). До основних його творів належать «Феноменологія духу» (1807), «Наука логіки» (1812), «Енциклопедія філософських наук» (1817; двічі перероблялася) та «Філософія права» (1821). Серед його посмертно виданих лекцій є лекції з філософії історії, історії філософії та філософії релігії. Суть політичної думки Гегеля викладено в праці «Філософія права». У своїх ранніх творах він намагався побудувати загальну теорію, у якій було б пов’язано класичну філософську традицію і спадщину Канта та Фіхте з новими політичними реаліями, викликаними до життя французькою революцією та її наслідками. У своєму невиданому начерку «Німецька держава» (приблизно 1801 рік) він уперше робить спробу дати визначення життєздатної держави, яка б могла протистояти радикальному впливу революційної боротьби у Франції на традиційну політичну систему Німеччини. А в праці «Феноменологія духу», написаній під безпосереднім враженням від переможного поступу Наполеона, він намагається представити історичні набутки грецького polis’у як відображення політичної згуртованості та єдності, водночас показуючи, чому сучасний світ, заснований як такий на принципі суб’єктивності, не може втілити в життя безпосередню первинну тотожність «Я» з державою, що було наріжним каменем класичної республіки. У «Науці логіки» та в «Енциклопедії…» Гегель систематизовано викладає свій діалектичний метод, у рамки якого він включає свою політичну філософію, окреслену в праці «Філософія права» (Див. діалектика). Для Гегеля держава – політична спільнота – є не лише інструментальною сутністю, вигаданою людським практичним розумом для досягнення його індивідуалістичних цілей. Не відкидаючи елементів «суб’єктивної свободи» (в яких він убачає головне досягнення сучасного суспільства), він розглядає державу як етичну сутність, цілі якої закорінені в переплетенні міжособистісних стосунків, що виходять за межі бажань будь-якого окремого індивіда. Етична природа (Sittlichkeit) суспільного буття має згідно з Гегелем три «царини», що повністю охоплюють багатоаспектну природу людського життя. Це родина, громадянське суспільство і держава. Кожна з цих трьох царин відображає переплетення людських відносин, організованих за різними принципами, і саме діалектичний зв’язок між усіма трьома царинами надає розмаїттю людського життя повноцінного змісту. Особа, позбавлена будь-якого з цих трьох різновидів відносин, є гранично скаліченою як людська істота. Родина є різновидом людських відносин, заснованих на частковому альтруїзмі: готовності діяти не у своїх власних інтересах, а на благо інших членів родини – батьків, своєї дружини, нащадків тощо. Коли людина турбується про прогодування і навчання своїх дітей або про добробут своїх стареньких батьків, її вчинки визначаються не егоїзмом, а готовністю – канонізованою в суспільних звичаях як обов’язок – робити добро іншій особі. З іншого боку, цей різновид відносин обмежується певним колом людей, отже, їх альтруїзм є обмеженим. Другу царину міжособистісних відносин Гегель називає «громадянським суспільством» (bьrgerliche Gesellschaft); це сфера загального егоїзму: людина вибудовує відносини з усіма іншими людськими істотами (за винятком, звісно, членів своєї родини) на основі своїх власних інтересів; вона намагається максимально задовольнити ці інтереси і розглядає інтереси всіх інших людських істот лише як засіб для досягнення цієї мети. Таким чином, сфера громадянського суспільства є особливою цариною економічної діяльності, оскільки людина, що залучається, наприклад, до торгівлі, працює не для того, щоб забезпечити прожиток іншим, а використовує відчуті нею потреби інших як засіб для задоволення своїх власних потреб. Приватна власність є зовнішнім проявом присутності людини в суспільстві – власність є об’єктивацією існування людини для інших; отже, політична філософія Гегеля тягне за собою принцип широкого розподілу приватної власності; він визнає, що широко розповсюджена в тогочасному суспільстві бідність може звести нанівець дієвість запропонованої ним системи. Для забезпечення функціонування добре відрегульованого ринку необхідно встановити сукупність правил та загальних принципів (як-от узгоджені одиниці ваги і вимірювання), а також розробити закони і запровадити систему судочинства, здатну примусити дотримуватися цих правил. Цей механізм громадянського суспільства Гегель називав «зовнішніми встановленнями» («Філософія права», § 184); він добре усвідомлював, що сучасна йому політична думка починаючи від Гоббса та Локка ототожнювала ці «зовнішні встановлення» з власне державою і, таким чином, виводила політичний обов’язок з раціонального особистого інтересу. Проте третя царина – власне держава – не може, за Гегелем, грунтуватися на сприйнятті лише індивідуального інтересу: як можна на основі особистого інтересу узаконити призов до армії, служба в якій може поставити під загрозу життя громадянина? (Гегель розуміє, що якраз це і є слабиною в спробі Гоббса заснувати політичний обов’язок на особистому інтересі.) Отже, Гегель постулює державу як таке утворення, що грунтується на загальному альтруїзмі. У межах діалектичної структури думки Гегеля це також означає, що держава є синтезом конститутивних складників родини і громадянського суспільства. З одного боку, держава є аналогом родини в тому, що від громадян вимагається діяти не у своїх власних інтересах, а в такий спосіб, щоб сприяти добробуту інших: сплачувати податки, служити в армії тощо. Ці дії можна виправдати й узаконити лише з огляду на солідарність з іншими членами того утворення, що стає таким чином політичним. З іншого боку, держава інтегрує в свою структуру загальний складник громадянського суспільства, і цей синтез породжує усвідомлення громадянства на основі загальних критеріїв: «Саме завдяки освіченості й мисленню в категоріях усвідомлення одиниці у формі загалу наше «Я» починає сприйматися як узагальнена особа, у якій усі є тотожними. Людина поціновується як така лише завдяки своїй людській природі, а не тому, що вона є євреєм, католиком, протестантом, німцем, італійцем тощо» («Філософія права», § 209). Гегель утверджує ідею суспільної природи держави, однак приватна й громадська сфери зовсім не відокремлені одна від одної, як у випадку введеного Аристотелем розрізнення між oikos’ом і polis’ом: у сучасному суспільстві людина повинна мати справу як зі своїм приватним осередком, так і з соціальною сферою, воднораз виступаючи в ролі і bourgeois (буржуа), і citoyen (громадянина). Політична свобода забезпечується хисткою рівновагою, що виникає між цими суперечливими, але, зрештою, поєднуваними орієнтаціями. За Гегелем, таке поєднання є можливим лише в сучасній державі, яка узаконює сферу суб’єктивності: громадянське суспільство є сферою автономії суб’єктивної волі. З іншого боку, в класичному polis’і з його неопосередкованою політизацією приватних справ (включаючи релігійні) не було такої автономної сфери. Натомість тогочасна політична філософія, починаючи з Гоббса, намагалася окреслити суспільну царину в термінах індивідуального інтересу і, таким чином, як твердить Гегель, не пішла далі «громадянського суспільства». Повне й остаточне саморуйнування царства неприборканого егоїстичного індивідуалізму Гегель убачав у всевладді терору в часи французької революції («Філософія права», § 258). Далі Гегель формально узаконює взаємодію цих сил у політичному устрої сучасної йому держави, розглянутому в «Філософії права». Різноманітні інтереси громадянського суспільства знаходять своє вираження в об’єднаннях і Станових зборах, що представляють спільні інтереси різних прошарків громадянського суспільства. Проте Гегель відкидав будь-яку республіканську ідею верховенства парламенту, що може, як він побоювався, перетворитися на тиранію особливих інтересів. Влада Станових зборів обмежується владою професійних державних службовців («загального класу», за висловом Гегеля). Цей клас, як і опікуни Платона, має на меті захист інтересів загального добробуту: він має бути відкритий для всіх громадян відповідно до їхніх здібностей та рівня освіченості, а фіксована заробітна плата має утримувати його представників від спокус громадянського суспільства – новаторська пропозиція для початку 1820-х років. Але тоді як платонівські опікуни тримають у своїх руках абсолютну владу над суспільством, що не має іншої політичної структури, «загальний клас» Гегеля функціонує в системі, де особливі інтереси отримують своє законне вираження в самостійних об’єднаннях і Станових зборах. Більше того, на чолі всієї цієї політичної системи стоїть спадковий монарх, який є уособленням тієї ідеї, що держава грунтується на суб’єктивній волі, оскільки формальної чинності законам надає саме дозвіл монарха. Але влада монарха є гранично обмеженою і він стає просто символом єдності політичного утворення з огляду на вираження ним єдиної формальної волі, його функції обмежуються тим, що він ставить печатку на рішеннях зборів та посадових осіб («Філософія права», додаток до § 280). Історичний вплив політичної філософії Гегеля значною мірою підкріплювався тим фактом, що його теорія сучасної держави була вбудована в загальну філософську систему, в якій історичний розвиток було розглянуто як складову процесу об’єктивації в часово-просторовому континуумі того, що Гегель називає «духом». Ідея Гегеля про розумність світу і можливість його пізнання людським розумом виходить із поглядів Аристотеля і в рамках німецького ідеалізму є радикальною критикою Канта. Проте на відміну від Аристотеля Гегель вважає, що розумність світу є не даною апріорно, а еволюціонує в часі разом із конкретною людською свідомістю, яка визнає її як таку. Філософія, таким чином, є вічноплинним засобом осягнення світу за допомогою людського розуму, отже, стадії розвитку філософії еволюціонують нарівні зі стадіями самого історичного розвитку. Філософія – це «думка світу, що з’являється лише тоді, коли реальність уже зрізано й висушено після завершення процесу її становлення» («Philosophy of right», Preface, pp. 12–13). Історія і сфера політики як найбільш наочний її аспект самі по собі мають філософське значення. У цьому контексті Гегель ужив вислів «Що є реальним, то і є розумним, а що є розумним, то і є реальним» (Preface, p. 10). Хоча деякі критики інтерпретують це як повне виправдання існуючої реальної дійсності, сам Гегель витлумачував це твердження так: те, що є розумним, має потенційну здатність бути актуалізованим, а отже, історичний розвиток зовсім не є недиференційованою сукупністю непізнаванних явищ та людських хиб, а має раціональну структуру. Ця структура не завжди може бути відчутною на той момент, коли відбувається якась певна подія, але філософія володіє ключем до дешифрування ієрогліфа розуму, вмурованого в історію людства. Саме це наполягання на здатності розуму реалізувати себе в історії стало наріжним каменем критичних праць молодогегельянців, які оцінювали всі існуючі інституції за стандартами Гегелевої політичної філософії – і вважали їх неповноцінними. Зрештою, таке використання філософії як засобу соціальної критики стало філософським підгрунтям марксизму. Гегель стверджував, що становлення розуму в історії є складним діалектичним процесом, у якому індивіди (і нації) є лише знаряддям і переважно не усвідомлюють важливості й значущості своїх власних учинків та дій. Зміни часто запроваджують «діячі світової історії», такі як Олександр Македонський, Цезар і Наполеон; але Гегель пояснював, що їхня роль зумовлена не їхніми свідомими намірами чи політичними платформами, оскільки їх, як і всіх інших людей, спонукають особисті примітивні бажання, як-от честолюбство, пожадливість і потяг до слави. Історичної значущості надають їм саме об’єктивні наслідки їх учинків, а не їхні суб’єктивні наміри. Таким чином, принизивши «видатних історичних діячів» і позбавивши їх тієї ідеалізованої ролі, яку приписувала їм романтична традиція, Гегель перетворив їх на несвідоме знаряддя в руках «хитромудрого розуму» («List der Vernunft») – ідеї стосовно того, що розум, імовірно, змушений використовувати ірраціональні засоби для забезпечення самореалізації. Завдання філософа полягає в тому, щоб за зовнішньою видимою оболонкою побачити раціональне зерно, що криється навіть у беззаперечно ірраціональних явищах. Визнання такого розходження між суб’єктивним наміром і об’єктивними наслідками і відрізняє філософа від педантичного мораліста. Отже, історія для Гегеля – це розвиток у напрямку до усвідомлення свободи, що отримує вираз у політичних, культурних і релігійних інституціях спільноти. Сукупність цих характеристик Гегель услід за Монтеск’є та Гердером називає «духом нації» (Volksgeist). Зовнішнім проявом його є утворення об’єктивних інституцій – тобто поява держави. Гегель розрізняє три основні стадії історичного розвитку, кожна з яких стає наступним етапом розвитку в усвідомленні свободи: 1) східний світ, у якому вільною була одна особа, а всі інші залишалися невільниками; отже, його політичною структурою був східний деспотизм; 2) класичний світ, у якому вільними були деякі особи; отже, його історичним вираженням був поліс, виборче право якого могло бути ширшим чи вужчим, проте не загальним; 3) германський світ, де на основі універсальної природи християнського Євангелія всі люди вважаються гідними свободи. У цьому світі, що включає всю Західну Європу, на теренах якої на руїнах Римської імперії розселялися народи германського походження, розвиток політичних інституцій визначала потенційна можливість свободи для всіх. Це світ сучасної Гегелю Англії, Франції, Німеччини та Італії; згідно з цією схемою Реформація та французька революція були визначальними віхами на шляху до повного усвідомлення свободи. Таким чином, Гегель секуляризував і політизував значення загальності християнського спасіння, однак його думка залишилась укоріненою в протестантизмі, і він, отже, відсторонився від націоналістичного романтизму своєї доби. Хоча жодна конкретна історична держава ніколи не слугувала Гегелю взірцем повноцінної реалізації свободи, тогочасна конституційна монархія, що постала після французької революції та Реставрації, вочевидь прямувала, як йому видавалося, в цьому напрямку. У його начерку політичної обстановки в Німеччині та Англії це передбачається прямо. Хоча Гегеля критикували за консервативний ухил його політичної філософії, вона становить суттєвий крок у розвитку Просвітництва політичної думки, процідженої крізь сито німецького ідеалізму та болісного досвіду французької революції. Історія – це, безумовно, прогрес, але, як показала французька революція, вона рухається з шаленою швидкістю по спіралі. Сучасна держава грунтується на суб’єктивній свободі, але для запобігання перетворенню її на невпинну війну всіх проти всіх потрібне посередництво у вигляді раціональних інституцій, що є єдиною гарантією супроти деспотизму і загрози тиранії, зумовлених абсолютною монархією та абсолютним мажоритаризмом. Іронія долі криється в тому, що хоча основоположні філософські засновки Гегеля сприяли розвитку революційної соціальної критики, яка отримала свій найяскравіший прояв у марксизмі, потреба в посередницьких інституціях зрештою стала – хоч і необов’язково під впливом самого Гегеля – наріжним каменем тої сучасної західної держави, якою її ми знаємо. Попри очевидні розходження з гегелівською державою з огляду на роль політичних партій та інших об’єднавчих інституцій сучасна демократична держава набагато більше подібна до неї, аніж до недиференційованої та неопосередкованої демократії Руссо з притаманними їй тоталітарними тенденціями.