Фіхте Йоганн Готліб

(1762–1814) — – німецький філософ-ідеаліст, батько сучасної філософії волі та філософії несвідомих потягів. Фіхте народився в Рамменау, Оберлаузитц; він був, напевне, першим видатним німецьким мислителем походженням з простонароддя. Здобувши перемогу в тривалій і страдницькій боротьбі за своє визнання, він обійняв посаду професора в Єні, згодом у Берліні та Ерлангені і зрештою став першим обраним ректором Берлінського університету. Його життя було позначене різкими зламами і змінами, спричиненими не в останню чергу його бурхливим темпераментом. Зазнавши на початку своєї діяльності впливу творів Лессинга, Руссо й особливо Спінози, детермінізм якого справив на нього гнітюче враження, Фіхте відкрив для себе Канта як рятівне одкровення. «Моя система є першою системою свободи», – писав Фіхте в творі «Основи загального науковчення» («Grundlage der gesamten Wіssenschaftslehre», 1794), що став свого роду етичною епістемологією і витримав з добрий десяток наступних видань. Надбання французької революції у сфері політичного життя він вважав за здобутки в царині духу. Відкидаючи кантівські «речі в собі», Фіхте виводив реальність виключно з діяльності самодостатнього абсолютного «Я» (Див. ідеалізм). Первинною характеристикою всесвіту для нього є безперервна діяльність на основі цілепокладання та ціледосягання, тобто не світ створює діяльність людини, а людська діяльність створює світ. Природа є не що інше як створений розумом сировинний матеріал, що має підкорятися людським намірам. Таке світобачення вело до стирання відмінностей між практикою і теорією, фактом і значенням, знаходженням і виготовленням. Це була справжня революція. Політична думка Фіхте розвивалась у відповідь на імперативи його системи і з огляду на мінливість долі германських народностей в епоху Наполеона. Виступаючи на захист французької революції, у своїх ранніх творах «Вимога до правителів Європи щодо повернення свободи думки» («Dіe Zurьckforderung der Denkfreіheіt von den Fьrsten Europas», 1793) і «Внески» («Beіtrдge», 1793) він засуджував гноблення та патерналізм і проповідував крайній, майже анархістський індивідуалізм у рамках мінімально регламентованої держави. «Жодну людину не може зобов’язати ніхто крім неї самої». Звернення до правових і моральних обмежень відчутніше в творах «Трактат про закони природи» («Grundlage des Naturrechts», 1796) та «Етика» («Sіttenlehre», 1798): держава має віднині дієво сприяти добробуту своїх громадян, а свобода стає правом (й обов’язком) розвивати своє «вище», мисляче «Я». У творах «Закрита комерційна держава» («Der Geschlossene Handelsstaat» 1800) і «Характеристика наших часів» («Dіe Grundzьge des Gegenwдrtіgen Zeіtalters», 1806) повноваження державної влади набувають подальшого розширення, а її цілі починають збігатися із цілями самого людського життя. Автаркія, жорсткий централізований контроль за торгівлею, жорстка узгодженість колективних дій перетворюють суспільство на армію на марші. Наголошуючи на враженій перемогою Наполеона німецькій гордості, у своїх «Зверненнях до німецької нації» («Reden an dіe Deutsche Natіon», 1807–1808) Фіхте подає класичний виклад тогочасного націоналізму. Німецька нація, що характеризується передусім мовою та своїм «природженим» колективістським характером, змобілізує свої нерозтрачені духовні сили і виконає покладену на неї цивілізаторську місію. Завдяки освіті та ідеологізації життя в німця виховують відчуття того, що його нація – це «його власне розширене «Я», у рамках якого він зможе реалізувати свою «вищу свободу» і заради якого він повинен бути завжди готовим принести в жертву своє просте емпіричне «Я». У пізніх працях «Макіавеллі» (1807) та «Політичні фрагменти 1807 і 1813 років» («Polіtіshe fragmente aus den Jahren 1807 und 1813) Фіхте розвиває доктрини пангерманізму, відвертого прагматизму (так званої Realpolіtіk) і примусового підкорення особистості вищому баченню лідера. У відносинах між державами «немає ні закону, ні права, є тільки право сильнішого»; нація має природну схильність «всотувати в себе всю людську расу», а для оформлення в сильну націю німці потребують національного вчителя-диктатора – «Zwіngherr zur Deutschheіt» («тирана для Німеччини»). «Примус є, власне, формою навчання, – подейкує Zwіngherr, – пізніше ви зрозумієте причини, з яких я віднині вдаюся до нього». Демократичні принципи і здоровий глузд меркнуть перед ним. «Ніхто не має права виступати проти Розуму». А він, володіючи «вищим розумінням, має право примусити кожного йти вслід за його осяянням». Фіхте стояв на порозі майбутнього. З різною мірою вірогідності його називали ідеалістом, лібералом, анархістом і сучасним Макіавеллі; християнином, пантеїстом, атеїстом; антисемітом, націоналістом, шовіністом, пророком політики мас і провісником націонал-соціалізму; першим виразником доктрини натхненного лідера як митця, що працює з людським матеріалом; філософом-романтиком і засновником глибинної психології; соціалістом, комуністом і мислителем, заслужене місце якого в марксистсько-ленінському пантеоні; нігілістом і провідним попередником екзистенціалізму, волюнтаризму та філософського прагматизму; агресивним імперіалістом і миролюбним космополітом. Він говорив багатьма голосами, а його непрості праці несуть у собі зародки багатьох тих доктрин, що їх було всебічно розвинуто набагато пізніше – в XІX і XX століттях. Закладені ним ідеї й дотепер не втратили своєї сили в нашому світі.