Макіавеллі

Нікколо (1469–1527) — державний секретар Флоренції і політичний мислитель. Макіавеллі народився у Флоренції в сім’ї світського адвоката, після 1494 року за республіканського режиму він не міг бути обраним на політичний пост і тому завдячував своїм досвідом, на основі якого він побудував свій славетний новий політичний метод, роботі на оплачуваній посаді в канцелярії. Життя Макіавеллі можна розділити на три основні періоди: 1) 1469–1498 роки: дитинство і юність у Флоренції за часів правління Лоренцо де Медичі, а після вигнання його сина П’єтро де Медичі в 1494 року чотири бурхливі роки республіканського правління під проводом монаха-домініканця Джироламо Савонароли; 2) 1498–1512 роки: активна політична діяльність на чолі другої канцелярії, а після 1502 року – зближення з новим постійним главою держави П’єтро Содерині; протягом цього періоду Макіавеллі також був секретарем військового магістрату Десятьох, секретарем нового органу ополчення Дев’ятьох, до створення якого 1506 року він доклав великих зусиль, а також урядовим посланником – він брав участь у близько тридцяти п’яти дипломатичних місіях, включаючи чотири місії до Франції (1500–1511) та Сієнни (1501–1510), дві до Цезаря Борджіа (1502), до папського двору (1503 та 1506), а також одну до германського імператора (1507–1508); 3) 1512–1527 роки: втрата посту і нетривале ув’язнення після відновлення правління Медичі, початок літературної кар’єри; «...оскільки доля вирішила, що я не здатний говорити ні про шовк, ані про вовну, ні про прибутки, ані про втрати, я мушу говорити про політику (lo stato)». Спроба домогтися прихильності Медичі за допомогою трактату «Державець» зумовила те, що в 1520 році кардинал Джуліо де Медичі замовив йому написати історію Флоренції, а також «Роздуми» – проект промови уряду Флоренції з нагоди смерті Лоренцо, герцога Урбіно. Після виконання низки незначних доручень за межами Флоренції в травні 1526 року, за рік до «римського мішка» і падіння режиму Медичі у Флоренції, його призначили керівником наглядачів за укріпленнями. Макіавеллі помер 21 червня 1527 року, через 11 днів опісля того, як зробив невдалу спробу повернутися на свою стару посаду в канцелярії після відновлення республіканського правління. Макіавеллі відомий двома своїми трактатами: написаною 1513 року працею «Державець» (надалі «Держ.»), присвяченою Лоренцо де Медичі в 1515–1516 роках й опублікованою 1531 року, а також працею «Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія» (далі «Розд.»), створеною приблизно в 1513—1517 роках і присвяченою 1519 року двом республіканцям – Занобі Буондельмонті та Козимо Ручеллаі – вона була опублікована в 1531 році. До політичної спадщини Макіавеллі також відносяться створена близько 1520 року й опублікована в 1521 році праця «Аrte della guerra» («Мистецтво війни») і різноманітні твори на політичні теми, включаючи «Роздуми» («Discursus», 1520), звіти про виконання дипломатичних місій, листи, «Флорентійські хроніки» («Istorie Fiorentinе») тощо. Усі твори Макіавеллі знаходились у папському каталозі з 1557 по 1850 рік. Макіавеллі зажив слави політичного теоретика насамперед завдяки новому «науковому методу», про який Девід Юм писав у своєму начерку: «Цю політику можна звести до науки» як «одну з тих вічних політичних істин, що їх не змінюють ні час, ні випадок»; по-друге, завдяки доктрині моральної стійкості та цілеспрямованості, що спричинилася до появи дієслова «макіавеллізувати», що означає «практикувати макіавеллізм, або ж здійснювати хитру витончену політику»; по-третє, завдяки теорії політичного республіканізму, яка, за Дж. Г. А. Пококом, справила значний вплив на англійську й американську політичну думку XVII та XVIII століть. Критики не обійшли своєю пильною увагою жодну з цих інтерпретацій. У середині ХХ століття з’явилося понад двадцять основних концепцій політичної творчості Макіавеллі, а бібліографія налічує понад три тисячі праць. Новий політичний метод Макіавеллі претендував на створення нового методу, що його він визначав як видобування максим, або правил успішної політичної діяльності з історії і практичного досвіду в намаганнях написати щось «корисне для дослідника» («Держ.», гл. 15, «Розд.», І, передмова; пор. з передмовою Джунтинівського видання «Роздумів...» (1543), де говориться, що Макіавеллі був «першим, хто звів республіку та громадський порядок до правил, узятих з найбільш повчальних прикладів з історії»). Цей метод проілюстровано в «Держ.» (гл. 3), де «загальне правило» (regola generale), згідно з яким «той, хто робить іншого могутнім, нищить себе», взяте з практичного досвіду Макіавеллі, набутого ним упродовж кампанії Людовика ХІІ в Італії, після якої папи Александр VІ та Юлій ІІ зміцнили свою владу за його ж кошти; та в «Розд.» (ІІІ, 43), де досвід античного Риму і сучасної йому Флоренції, які постраждали від жадібності й віроломства французів, спородив максиму «Не довіряти французам», оскільки все в світі «залежить від людини, котра має і завжди мала ті само пристрасті, що призводять до тих само результатів» (пор. «Розд.», І, 39). Метод Макіавеллі було названо індуктивним, або науковим тому, що він виводив свої висновки з практичного, або ж історичного досвіду існування людської природи, що залишається незмінною за всіх політичних устроїв, які переживають природний цикл розквіту і занепаду. Хоча даний метод у викладі Макіавеллі містить необгрунтовані положення (про що говориться в: Anglo, ch. 9 та Hulliung, ch. 5), його самобутність полягає в зверненні уваги на стиль поведінки людини (що характерно для Відродження) на противагу наголосу на керівній ролі моральних настанов християнства як основи політики (Див. Відродження політична думка). Його метод заснований на прагматичному й утилітарному підході до політики, на намаганні бути корисним (utile) у виявленні істинної сутності проблеми (verit`a effettuale) на противагу розгляду чисто уявних ситуацій. Це передбачало реалістичне оцінювання політики з точки зору сили і контролю («...в усіх державах число громадян, які займають керівне становище, ніколи не перевищує сорок-п’ятдесят чоловік; їх можна втихомирити нагородами або ж просто загрозою розправи; решта прагне тільки безпеки» («Розд.», І, 16); «...управління полягає не в чому іншому як у встановленні такого нагляду за своїми підданими, щоб вони були не в змозі і не мали підстав завдавати вам шкоди»), а оцінювання людської природи – з огляду на її пристрасті і тваринну натуру, тож щоб контролювати її, державець мусить уподібнюватися до кентавра – напівлюдини, напівзвіра, поєднуючи хитрість лисиці з лев’ячою силою, невблаганною чи виваженою залежно від того, чого вимагає «необхідність» («Держ.», гл. 18). Самобутнім є Макіавеллі й у своєму ставленні до конфлікту як до позитивної сили політики в тому разі, якщо він є інституціоналізованим, як свого часу в Римі, і в запереченні можливості досягнення консенсусу, або «середнього шляху» («Розд.», І, 4–6). Хоча Макіавеллі й був обмежений гуманістичною вірою в циклічність історії, він розгорнув більш складний економічний та соціальний аналіз проблеми конфлікту в своїй праці пізнього періоду «Istorie Fiorentinе». Поряд із цим аналізом і природним детермінізмом Макіавеллі стоїть його теорія держави як органічної системи, що керується власними законами розвитку і задовольняється самовиправданням з огляду на свій розквіт. Це спонукало Майнеке в 1924 році назвати його «першою людиною, яка відкрила справжню rаison d’eґtat (сутність держави)». Як послідовно доводив Гайнц Пост, концепції суспільної необхідності та ratio publіcae utilitatis (суспільної корисності) були добре відомі в пізньому Середньовіччі, але на відміну від свого сучасника Гвіччіардіні (1483–1540) Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (сутність держави) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать вжиття певних заходів, якщо це спричиниться до успіху, оскільки в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами» («Держ.», гл. 18, «Розд.», І, 9). В усякому разі, якщо й не настільки своєрідне, як про це твердив Майнеке, проте часте вживання Макіавеллі слова stato (держава) та наголос на необхідності розмежування успішної політичної діяльності і традиційної моралі свідчать про його завбачливість в усвідомленні проблем, що виникали під тиском зростаючої влади світської держави. Мораль і релігія Як уже зазначалося, Макіавеллі не ставив моральні стандарти в залежність від політичних, визнаючи, що «державцю годиться дотримувати свого слова, жити чесно, а не обманом», і що «не лише за християнськими канонами, а й за будь-якими людськими канонами неправильно» поводитися з людьми так негуманно, як це робив Філіп Македонський, переселяючи людей з провінції в провінцію» («Держ.», гл. 18, «Розд.», І, 26). Макіавеллі також не заперечував важливої ролі релігії в державі як чинника, що робить людей добрими й покірними («Розд.», І, 11–12). Однак, ставлячи політиків перед вибором між публічним успіхом та особистим благополуччям, Макіавеллі створює загрозу традиційній моралі. Оскільки чесність хоч і гідна схвалення, людська природа є такою, що «мудрий державець… не може і не повинен дотриматися свого слова, якщо йому це невигідно» («Держ.», гл. 18). Він постійно критикує християнство за впровадження хибних для сильної і квітучої держави цінностей і за поганий моральний приклад, який воно подає взагалі («Розд.», І, 12; ІІ, 20). Його детерміністський погляд на людину, яка «ніколи не зробить добра, поки до цього її не змусить необхідність», і яка «діє так, як диктують сили природи» («Розд.», І, 3; ІІІ, 9) також обмежує роль християнської доктрини свободи волі і заохочує до моральної гнучкості та релятивізму. В Європі часів Реформації «Державець» був затаврований як книга, «написана рукою диявола» (бл. 1539), «Коран французьких придворних і довідник для французьких політиків» (1576). Хоча Берлін стверджує, що для Макіавеллі немає ніякої суперечності між двома ціннісними системами, що їх він обстоював, – християнською і язичницькою, – питання про те, чи можна виправдовувати аморальну поведінку політичним успіхом, залишається таким же суперечливим, як і в часи Макіавеллі. Віра Макіавеллі в те, що доля контролює половину нашого життя («Держ.», гл. 25), теж має важливий моральний і політичний підтекст. Правителю необхідно бути «готовим повернути туди, куди віють вітри Долі і як того вимагає від нього мінлива ситуація», і саме це зобов’язує його «часто діяти наперекір обіцянкам, наперекір гідності, наперекір людяності та наперекір релігійним настановам» («Держ.», гл. 18). Це також зачіпає питання політичних чеснот і питання про те, хто має правити. Змінити свій стиль поведінки для того, щоб пристосуватися до поворотів долі, людині не просто, але ще невідомо, чи забезпечить успіх правильна поведінка: жорстокий Ганнібал і благочестивий Сципіон добивались однакових успіхів за допомогою різних засобів («Держ.», гл. 17, «Розд.,» ІІІ, 21). Отже, для Макіавеллі політичні чесноти (virtuґ) не мають нічого спільного з традиційною обережною поведінкою, натомість до них входять відвага, сміливість і гнучкість. З огляду на те, що такі якості рідко притаманні одній людині, Макіавеллі віддає перевагу республікам перед монархіями, оскільки вони можуть запропонувати якнайширший вибір характерів, здатних пристосовуватися до мінливих обставин («Розд.», ІІ, 2). Республіканізм Та ж сама потреба в гнучкості заважає Макіавеллі дати однозначне рішення стосовно проблеми державного устрою. Самодержці потрібні для заснування і реформування держави, республіканський уряд краще годиться для підтримання встановленого порядку («Розд.», І, 58). Однак попри труднощі, що привертали стільки уваги, з узгодженням прореспубліканських «Роздумів...» із «Державцем», учення Макіавеллі, як показали Покок і Скіннер, є послідовно республіканським як на практичному, так і на ідеологічному рівнях. Республіки не тільки здатні краще пристосовуватися до швидкозмінних обставин завдяки своєму різнорідному громадянству, але вони надають людським істотам можливість брати участь у політичних справах і військових кампаніях, що краще забезпечує повноту їх самореалізації («Розд.», ІІ, 2; про міське ополчення, важливу тему політичної теорії Макіавеллі, Див. «Держ.», гл. 12, «Розд.», І, 4 та «Arte della guerra»). Макіавеллі рано усвідомив могутність народу, або мас (moltitudine), не в останню чергу тому, що вони є остаточними суддями будь-якої політичної діяльності: «...у світі панують лише прості люди» («Держ.», гл. 18, пор. гл. 9, 19). Моделлю для Макіавеллі слугувала Римська республіка, і хоч і в ті часи, і пізніше його звинувачували в тому, що його некритичному захопленню Римом бракує реалізму, створене ним у 1506 році міське ополчення та його проект державного устрою Флоренції 1520 року показали практичну значущість його ідей. У руках Макіавеллі і його сучасників класичний республіканізм також слугував засобом виправдання зростаючої могутності держави; 1520 року Макіавеллі написав у «Роздумах...»: «Я переконаний у тім, що найвищий подвиг, який можна звершити і який є наймилішим для Бога, – це те, що ти зробив для власної країни». Нещодавно Галлюїнг доводив, що республіканець Макіавеллі пропонує жорстку теорію силової політики, яка цілковито збігається з політичною аргументацією, висунутою в «Державці». Важливу роль у сучасних дослідженнях відіграє концептуальний аналіз, за допомогою якого Скіннеру нещодавно вдалося вирішити проблему республіканізму Макіавеллі: «Державець» та «Роздуми...» потребують різного підходу як складові двох різних літературних традицій з відмінними призначеннями. Аналіз способів уживання Макіавеллі таких понять, як gloria, virtuґ, fortuna (слава, чеснота, доля) тощо, допоміг прояснити його політичний лексикон, тоді як з огляду на соціальний і «гендерний» підходи його політичну думку намагаються інтерпретувати в більш широкому контексті.