Маколей Томас Бебінгтон

(1800–1859) — англійський історик, політик та есеїст. Маколей був сином одного з керівників руху за заборону работоргівлі й виховувався в общині євангелістів. Навчався він у кембриджському Триніті-коледжі, і згодом став адвокатом. Блискучі статті Маколея на літературні, історичні та політичні теми в «Единбурзькому ревю» дозволили йому стати провідним співробітником цієї газети і забезпечили обрання до Палати громад від вігів (1830–1834, 1839–1847, 1852–1856), а його промови дозволили йому стати центральною фігурою в парламенті, особливо в ході дебатів стосовно білля про реформи (1831–1832). Він був радником з правових питань генерала-губернатора Індії (1834–1838) і розробив Кримінальний кодекс Індії. Невмирущу славу здобула йому книга «Історія Англії» (1848–1861). У своїх усних і письмових творах Маколей торкався ідей тих мислителів і тих проблем, що належать до сфери політичної філософії. У своєму начерку про Макіавеллі він торкається питання політичної моралі. У промові про громадянську безправність євреїв Маколей вдається до доводів, близьких за духом до «Послання про віротерпимість» Локка. У статтях, присвячених утилітарній теорії управління, він обстоював ідеї Бентама щодо правової реформи, але критикував метод дедуктивного мислення Джеймса Мілля, тут само він подавав положення, які простежуються вже в Берка. Нарис про Мільтона дав йому змогу викласти раціональні доводи на користь свободи слова. У промовах на підтримку парламентських реформ він аналізував причини революції і захищав поступові й нежорсткі конституційні зміни як спосіб її уникнення. У зв’язку з позицією Маколея з цих питань про нього усталилась думка як про ліберального віга і поміркованого ліберала (Див. лібералізм). Однак цей погляд не дозволяє визнати, що і в своїй політичній діяльності, і в своїх творах Маколей обстоював політику компромісу. Як вважають, теорію політичного компромісу сформулював Джордж Сейвіл, маркіз Галіфакс, автор «Природи конформіста» (1688), який докладно обгрунтував її. Згідно з цією теорією, на думку Маколея, як і Галіфакса, певному ладу загрожують відцентрові сили, що їх приводять у дію ті, хто виражає різні крайні точки зору: ті, хто занадто різко критикує лад, несуть загрозу анархії, а ті, хто гаряче схвалює проторений шлях репресій, несуть загрозу деспотизму. Завдання політика – уникати таких крайнощів, поєднувати свободу, яка стоїть за крок від анархії, з порядком, який знаходиться за крок від деспотизму. Це завдання можна виконати, стаючи на заваді озвірілим і непримиренним фанатикам, що представляють екстремістські секти та угруповання, впроваджуючи поступові зміни, дотримуючись політики компромісу, стабільності і центристського курсу. Ті, хто поділяє таку точку зору, отримують звання героїв, особливо Вільям III і Галіфакс, а до певної міри і Берк; ті ж екстремісти, що постають на заваді примиренню, є просто негідниками, як Яків II, Тит, Оутс, Пейн, ультра-торі, філософи-радикали і доктринери. Як політик Маколей дуже серйозно ставився до проявів невдоволення, що могли призвести до революції і спровокувати репресії. Він шукав «золотої середини» між крайніми позиціями радикалів та ультра-торі і симпатизував тим торі, котрі виявляли гнучкість (особливо Каннінгу), а пізніше й сам став представником миролюбних вігів (Див. філософський радикалізм). Компромісність Маколея постає особливо виразно в «Історії Англії» з її політичними уроками стосовно того, що ризик внутрішнього екстремізму, який призводить до анархії, деспотизму, а в найгіршому разі й до громадянської війни, змушує політиків усвідомлювати мудрість політики поступливості як способу підтримання конституційного ладу, що сполучає свободу з порядком. Вбудовуючи своє вчення у свій звіт про минуле, історик, як вважав Маколей, впливає на політику майбутнього і стає істориком-«філософом».