Джордж Генрі

(1839–1897) — американський економіст, журналіст і філософ. Джордж народився в сім’ї віруючих у багатій Філадельфії й отримав початкову освіту. 1858 року він вирушив до Каліфорнії, де наступні двадцять років ледь спромагався щось заробляти собі на прожиток як журналіст і редактор. У 1879 році він завершив свою головну працю «Прогрес і бідність» і незабаром після цього переїхав до Нью-Йорка, де швидко ввійшов у коло місцевих політиків. Ставши кандидатом від Об’єднаної лейбористської партії, у своїй першій з двох невдалих спроб виграти вибори мера він набрав значну кількість голосів. У 1880-ті роки, в пору своєї найбільшої слави, Джордж продовжував писати книжки, присвячені розробці «концепції єдиного податку», і, виступаючи на багатолюдних мітингах в Англії, Сполучених Штатах та в Австралії, здобув велику славу як полум’яний трибун. Останні роки його життя були позначені політичними й ідеологічними суперечками у відданих його ідеям радикальних колах та відносним нехтуванням його економістами-науковцями. Учення Джорджа є водночас й етичною й економічною теорією. Воно охоплює локківську концепцію природних прав, згідно з якою трудівникам слід віддавати продукти їх праці у виключне необмежене володіння (Див. Локк), але власником невироблюваних природних ресурсів має бути певний тип влади, заснованої на егалітаристському розподільчому примусі. Соціальну несправедливість зумовлюють як обмеження на вільне розпорядження своєю працею та її продуктами, так і необмежене приватне володіння невироблюваними природними ресурсами. Економічна теорія вивчає спосіб, у який ці обмеження та форми власності справляють свій вплив. Спираючись на теоретичні засади класичної політичної економії, Джордж намагається пояснити очевидний парадокс існування невикорінюваної бідності в умовах зростання продуктивності праці та обмеження зарплатні на тлі нагромадження дедалі більшого багатства. Він розвиває теорію оренди Рікардо, показуючи, що в будь-якій конкурентній економічній системі всі прибутки від неї в остаточному підсумку дістаються землевласникам, котрі як власники незамінного засобу виробництва, величина якого обмежена, посідають виняткову монополістичну позицію на ринку в будь-якому суспільстві. Підвищення орендної та продажної вартості природних ресурсів відбувається просто завдяки технічному прогресу і зростанню населення, а виплачується ця «незароблена надбавка» за рахунок відрахувань із прибутків і на працю, і на капітал. Отже, справжній конфлікт інтересів у капіталістичному суспільстві лежить не у сфері відносин капіталістів і робітників, а швидше у сфері відносин між ними, з одного боку, та землевласниками – з іншого. Здебільшого саме така земельна монополія призводить до очевидної невідповідності розподілу багатства, а також справляє монопольний вплив, створюючи іншого роду обмеження для конкуренції. Як справедливий та ефективний засіб від усіх соціальних негараздів Джордж пропонує «єдиний податок». Хай демократична держава не надає кожній людині рівного права на природні ресурси, націоналізуючи або постійно перерозподіляючи їх, а краще встановить 100%-ий податок на орендну вартість землі. Цей засіб міг би стати достатнім джерелом отримання мінімального державного доходу, за його допомогою було б припинено спекуляцію землею (а спекуляція вважається рушієм підприємницьких циклів), а отже, запроваджено більшу конкуренцію на земельному ринку. Остаточний розподіл багатства буде і менш нерівним, і цілком відповідним тому, що виробляє і що заощаджує кожна людина.