Коук Едвард, сер

(1552–1634) — англійський юрист і теоретик. Коук займав посади заступника міністра юстиції, генерального повіреного і міністра юстиції, та в 1616 році був усунутий з останнього поста Яковом І. Його життя постійно протікало в особистому суперництві і в конституційних дискусіях; головним суперником Коука в боротьбі за посади й у науці був Френсис Бекон, який склав документ з детальним описом Коукових «правових нововведень», – на його основі і діяв Яків І. Коук написав дві праці, у яких ішлося про природу закону та інтерпретацію законів. Перший том з чотиритомного дослідження «Правові інституції Англії» (1628–1644) був присвячений багатослівному коментуванню раннього юридичного трактату Літтлстоуна «Володіння». Другий том також стосувався власності, або проблеми «мого» і «твого» (meum і teum), у третьому було наведено докази на захист корони й описано злочини проти неї, у четвертому розглядалися питання організації системи правосуддя та обгрунтовувалися різні сфери юрисдикції. В той час, коли велися суперечки з приводу прерогатив королівської влади, існували й інші спірні політичні проблеми. Іншою працею з тринадцяти томів, два з яких було оприлюднено після смерті автора, були «Звіти про судові процеси» (1600–1659). Коук наполягав на тому, що у «Звітах...» було «виражено точку зору та наведено судження інших», а в «Правових інституціях Англії» йшлося про його власні позиції; з цього приводу висловлювалися деякі сумніви, зокрема й щодо точності та об’єктивності «Звітів...». Ці томи становлять величезний інтерес для істориків права; їх вважали найавторитетнішими працями в галузі права, хоча це тривало і недовго, тому що пізніші правники не мали охоти повторювати праці Коука, побудовані на середньовічних прецедентах. Політичні теоретики були особливо зацікавлені двома аспектами доктрини Коука, а саме його поглядом на природу загального права і тими можливостями, що їх він проявив своїм систематичним упередженим ставленням до власних суджень і звітів про судові процеси, які з вищезазначених причин вплинули на розвиток права. Коук вважав, що згідно з природою загального права його джерелами є звичай і прецедент, так само як і надання закону чинності парламентом. Він припускав існування фундаментального закону, якому не може суперечити жодне судження, зокрема його представляє і Magna carta (Велика хартія вольностей). Він наполягав на тому, що право є «штучним удосконаленням на основі раціональності», яке запроваджується вибраними людьми з неперервного ряду «впливових та ерудованих осіб», – удосконаленням, на яке не може сподіватися жоден індивідуальний природний розум («Іnstіtutes», vol. І, 6-th ed., 1670). Це положення не виявилося привабливим для Джеймса; Гоббс піддав його нищівній критиці в своєму «Діалозі про загальні закони» (1681), зокрема відхиляючи той аргумент, що верховенство загального права обмежує зазіхання монарха. До вражаюче подібних доказів стосовно зв’язку між розумом, утіленим в інституції, та індивідуальним природним розумом вдавався у XVІІІ столітті Берк, обгрунтовуючи консервативні висновки, тоді як приписувану Коуку авторитетну настанову стосовно того, що ми повинні перебувати «під владою законів, а не людей», було повернуто до життя під час американського вотергейтського скандалу 1977 року. Пізніше, коли праці Коука були визнано авторитетними, будь-яка неточність або упередженість стосовно його суджень і «Звітів...» могла виявитися дуже важливою. Деякі історики виявляють упередженість стосовно економічного лібералізму або свободи приватних власників, але факти свідчать на користь того, що в багатьох випадках є дуже мало, а то й немає нічого такого, з чим можна було б порівняти точку зору Коука. Справа подальших дискусій – з’ясувати, чи слід відносити цю гадану упередженість лише до Коука чи до всіх компетентних людей узагалі.