корпоративізм

Упродовж тривалого часу поняття «корпоративізм» асоціювалося з фашистськими режимами міжвоєнного періоду і було реабілітоване в політичній теорії в останнє десятиліття; нині воно широко застосовується в дослідженнях, присвячених вивченню груп інтересів у демократичному, а також в авторитарному середовищі. Це дозволило зробити великий внесок в аналіз груп інтересів, які відповідно до своєї чисельності починають включатися в суспільний процес вироблення політики, по-своєму проводячи розмежування між суспільною і приватною сферами, що характерно для ліберальної теорії. Концепція корпоративізму в своєму вихідному значенні була дуже близька до католицької соціальної доктрини і була тісно пов’язана з природними теоріями суспільства. Корпоративізм передбачає безкласову структуру суспільства, поділеного на різні корпорації відповідно до функцій, виконуваних кожною з них у суспільному поділі праці. Держава створює і ліцензує організації, для того щоб були представлені інтереси груп усіх категорій, але водночас установлює суворий суспільний контроль над населенням. Жодне суспільство не було засноване цілковито на корпоративних принципах, але найближчим до цього ідеалу був задум італійської системи за часів Муссоліні. У найпоширенішому сучасному значенні цього терміна увага зосереджується на ролі організацій за інтересами, які посідають проміжну позицію між державою і громадянським суспільством. Услід за Шміттером більшість дослідників наголошують на відмінностях між корпоративізмом і плюралізмом. Тоді як у плюралістичній системі велика кількість добровільних асоціацій змагаються одна з одною за членів, ресурси і доступ до влади задля того, щоб справляти вплив на внутрішню політику, в корпоративній системі існує обмежена кількість неконкуруючих організацій з обов’язковим та напівобов’язковим членством. Ці організації мають привілейований статус, з повагою ставляться до держави в зв’язку з тим, що й вони співвизначають внутрішню політику і є відповідальними за її реалізацію, а тому й зобов’язують своїх членів виконувати укладені угоди. Корпоративізм відрізняється від плюралістичної політики груп інтересів трьома характерними рисами. Першою з них є монопольна роль корпоративних установ; другою – поєднання представницької і виконавчої ролей; третьою – участь держави і в узаконенні монопольного представництва, й у спільному визначенні політичного курсу. Тоді як згідно з теорією плюралізму згуртуванню і політичній мобілізації передує вияв інтересів, за теорією корпоративізму, чинником, який формує ці інтереси і впливає на результати гуртування груп, є держава (Див. Cawson). На відміну від ліберальної теорії, яка проводить чітке розрізнення між суспільним і приватним й визначає суспільство як скупчення індивідуумів, у теорії корпоративізму увага зосереджується на організаціях та соціальних групах і надається великого значення мірі, якою формально приватні установи виконують суспільні завдання. Організації, з яких складається корпоративна система, походять з установ, утворених згідно з функціями, виконуваними ними в суспільному поділі праці. Обопільно взаємопов’язані відносини між державою та окремими організаціями розвиваються до такої міри, що останні можуть мобілізовувати і передавати в розпорядження держави своїх членів в обмін на вигідні для них внутрішньополітичні рішення. Різниця між розвинутими капіталістичними суспільствами, де корпоративізм розвивається здебільшого як наслідок розширення монопольної влади груп інтересів, і тими суспільствами, у яких ідеї корпоративізму нав’язує держав, полягає у відмінностях соціального (чи ж бо ліберального) корпоративізму та корпоративізму державного (Див. Schmіtter). Соціальний корпоративізм найміцніше вкоренився в таких країнах, як Австралія і Швеція, де потужні робітничі рухи стали «соціальними партнерами» найвищих об’єднань роботодавців і держави в процесі обговорення економічної та соціальної політики. Є спроби приписати державний корпоративізм периферійним і залежним капіталістичним суспільствам, таким як країни Латинської Америки (Див. Malloy). У сучасному вжитку використовується таке чітке визначення цього поняття: Корпоративізм – це специфічний соціально-політичний процес, у якому обмежена кількість монополістичних організацій, що представляють функціональні інтереси, веде переговори з державними установами щодо внутрішньополітичного курсу. В обмін на вигідну для себе політику керівники груп інтересів погоджуються взяти на себе справу її реалізації, даючи дозвіл на співпрацю своїх членів. Однак і тут залишається певна розбіжність у думках стосовно того, що має бути в центрі уваги теорії корпоративізму. Основні підходи до корпоративізму можна окреслити так: 1) корпоративізм – це нова, відмінна від капіталістичної та соціалістичної, система політичної економії, яка грунтується на державному спрямуванні переважно приватизованої промисловості згідно з ідеологічними принципами єдності, порядку, націоналізму та успіху (Див. Wіnkler); 2) корпоративізм – це форма держави, яка розвивається в капіталістичному суспільстві пліч-о-пліч з парламентаризмом. Парламентаризм засновується на територіально-індивідуальному способі представництва, тоді як корпоративізм здійснює функціональне представництво держави-посередника (Див. Jessop); 3) корпоративізм – це не складна політична система і не форма держави, а форма опосередкування інтересів, яка відрізняється від плюралістичної системи, за якої обмежене число ієрархічно впорядкованих монополістичних організацій представляють інтереси своїх членів у ході переговорів з державою та втілюють у життя її внутрішню політику (Див. Schmіtter). Коли корпоративізм міцно вкорінюється на макрорівні, напрями економічної і соціальної політики визначаються на основі тристороннього договору. Доведено, що здатність деяких країн протистояти економічному спаду, не вдаючись до дефляції та звільнення трудівників, пояснюється тим, що корпоративізм дуже сприяє проведенню переговорів щодо розподілу суспільного продукту між представниками капіталу і праці (Див. Goldthorpe). У таких випадках корпоративний процес включає класову співпрацю, й у цьому зв’язку багато марксистських критиків доводили, що корпоративізм можна розглядати як стратегію, прийняту капіталістичними державами задля збереження підлеглого становища робітничого класу. Порівняльному аналізу націй-держав було присвячено велику кількість творів; було зроблено декілька спроб класифікувати держави на тій основі, наскільки вони відповідають ідеалу корпоративізму. Більшість дослідників, як здається, сходяться на тому, що найбільших успіхів у цьому плані добилась Австрія, а найменш корпоративістською країною є Сполучені Штати, і що в Англії корпоративізм залишається відносно слабким. Були зроблені і певні спроби (обговорення їх Див. Cawson) виміряти рівень корпоративізму і співвіднести сферу його дії з іншими рисами національних політичних систем. Висновки не є остаточними і швидше спонукають до роздумів, одначе вказують на те, що корпоративізм пов’язаний із необхідністю підтримання високого рівня оподаткування та державних витрат. Дехто доводить, що в країнах, «керованих» більшою мірою, існує вищий рівень корпоративізму, ніж у тих, які намагаються знизити рівень безробіття. Групами інтересів, які найбільшою мірою прагнуть домогтися монопольного статусу і вступити в корпоративний обмін з державними установами, є організації, що представляють інтереси виробника, а не споживача, та беруть під свій контроль джерела інформації чи згоди, необхідної для реалізації державної політики. Емпіричні дослідження свідчать, що найчастіше сторонами переговорів стають об’єднання роботодавців і трудівників, профспілки та професійні групи. Форма, якої набуває корпоративізм, – це укладення домовленості стосовно делегування владних повноважень номінально приватним установам. Як форму ведення політики корпоративізм можна протиставити законодавчо-бюрократичній та ринковій формам регулювання, які грунтуються на виразно різних формах відносин між державою і групами інтересів. Корпоративізм можна визначити і на проміжному рівні – на рівні відносин державних установ з організаціями, які захопили монополію на представництво інтересів певного сектора. Навіть у таких країнах, як Сполучені Штати і Канада, де корпоративізм розвинений дуже слабко, якщо зважати на показники національного рівня, в окремих сферах політики, як, наприклад, у сільському господарстві, можна віднайти міцно вкорінені форми корпоративного посередництва. Концепція корпоративізму кинула потужний виклик плюралізму як моделі політики груп інтересів, але як емпірична очевидність вона сама живиться плодами подальшого розроблення цієї теорії; тож стає зрозуміло, що корпоративізм і плюралізм варто розглядати не як взаємовиключні альтернативи, а як полярні точки континууму, в якому встановлюються монопольні і взаємозалежні відносини між групами інтересів і державою (Див. Cawson).