Конт Ізидор Огюст Марі Франсуа Ксав’є

(1798–1857) — французький політичний філософ та один із перших соціологів. Конт походить з католицького і роялістського середовища, проти якого він спершу бунтував, хоча пізніше й оглядався в минуле з неприхованою тугою за «католицько-феодальним» середньовічним синтезом. Дуже великий вплив на його життя справило навчання в Політехнічному інституті, де він набув найкращих навичок у застосуванні методів природничих наук і всотав у себе раціоналістичний дух епохи енциклопедистів. Його вигнали з інституту як призвідника бунту проти влади, і починаючи з 1832 року Конт, глузуючи з цього, решту свого життя вивчав математику як щось другорядне. Величезний засадничий вплив на його життя справив також Сен-Симон, секретарем і співавтором якого він був з 1817 й аж до 1824 року, коли їхні шляхи розійшлися. Їхня інтелектуальна співпраця протягом всіх цих років була настільки тісною, що важко виділити внесок кожного з них окремо. Даючи системне вираження сцієнтизму Сен-Симона, Конт пішов набагато далі в розвитку окремої наукової течії сцієнтизму, відомої як позитивізм. Одначе Сен-Симон вселив Конту віру в те, що післяреволюційна перебудова суспільства не може базуватися виключно на теоріях науковців і на науковому знанні (що його Конт називав «духовною владою»), а має доповнюватися досвідом промисловців і розвитком промисловості (функціями «тимчасової влади»). На початку 20-х років дев’ятнадцятого століття Конт у зародковому вигляді сформулював положення, які дуже виразно провістили ті ідеї, що їх він мав докладно розвивати до кінця свого життя. Дуже велику роль у його житті відіграли дві жінки, що обтяжувалося його маніакальною схильністю до переробок, а через це депресивними наслідками. 1825 року він одружився з колишньою повією; розумове виснаження та повернення його дружини до проституції як до джерела сімейного доходу призвели до серйозного нервового зриву в 1826 році (Див. Gouhіer, «La vіe d’August Compte», рр. 116, 119, 151 та ch. 7). У 1844 році, завершивши «Курс позитивної філософії» («Cours de phіlosophіe posіtіve») і ще не почавши працювати над дослідженням «Система позитивної політики» («Syst`emе de polіtіque posіtіve»), він зустрів Клотильду де Во, і ця зустріч зміцнила його релігійні переконання. Духовна сила, що її він узяв від де Местра, яким захоплювався в юності, виявилася тут з усією очевидністю, так що відтепер науковці для нього не стільки замінювали духовенство, скільки самим стали цим духовенством. Проте всі сутнісні ідеї «позитивістської політики», включаючи й саму цю назву, були окреслені за 30 років до того в «одному з найзмістовніших трактатів ХІХ століття», за виразом Гаєка. Намагання Конта за допомогою науки очистити політику від традиційних уявлень на користь уявлень про управління суспільними справами мерито- та технократів чітко проявляються в його есе «Стисла оцінка сучасної історії» (1820). Він усе ще перегукувався із Сен-Симоном, доводячи, що наукова, промислова і політична революції проклали шлях до нової суспільної системи, де «людьми не потрібно буде керувати (тобто командувати). Для підтримання порядку достатньо врегулювати справи, що становлять загальний інтерес» («Early essays», p. 102). Нове індустріальне суспільство повинно будуватися спільними зусиллями людей, які мають науковий світогляд, та банкірів і промисловців, які контролюють ресурси, необхідні для забезпечення добробуту. Конт порівнював допозитивістське минуле з його примусом із притаманним майбутньому суспільному ладу соціальним партнерством. «Військові керівники командували, лідери промисловості лише вказують. У першому випадку люди були суб’єктами..., у другому – вони є партнерами... починаючи від найскромнішого робітника і закінчуючи найбагатшим промисловцем і найздібнішим інженером» («Early essays», p. 104). Одначе Конт дав ясно зрозуміти, що тут не має бути ніякої демократії; люди мусять відігравати лише «пасивну» і «другорядну» роль у разі прийняття рішення. Тим, хто побоювався, що він пропагує «заснований на науці деспотизм», Конт відповідав, що наукові висновки за своєю природою є попередніми і підлягають перевірці, а тому наука не може бути оплотом гноблення. Він намагався позбавити болючої гостроти ту владу, якою він наділяв учених у зв’язку з тим, що вони приймають рішення не з особистої примхи, а роблячи необхідний висновок з того, що «диктують» факти. Книга, яку Конт справедливо вважав своєю «фундаментальною працею» 1822 року, мала три послідовних назви – в 1824 році вона отримала назву «Система позитивної політики», а в 1854-му – «План наукових робіт, необхідних для перебудови суспільства», – і призначалася для виконання функції Д’Аламберової передмови до «Енциклопедії». Ця доволі велика праця цілком заслуговує на визивне визначення Гаєка – те, що в ній розглядалося, було «контрреволюцією в науці». Конт доводив, що неможливо повернути час назад – у монархічно-мілітарно-теологічне минуле, яке знаменувало феодальний, дореволюційний лад. Ні антинаукова влада, ні індивідуальні мотиви в осмисленні чогось, ні вмотивування людей у процесі прийняття політичних рішень не можуть стати надійною підвалиною для перебудови суспільства. Ніщо не було таким кумедним, як наступні спроби правників-конституційників побудувати стабільні інститути на основі революційних принципів, які підривали старий лад. Конт стверджував, що «науковець нашого часу повинен піднести політику до рівня споглядальної науки» («Early essays», p. 134). Науку, яку на початку 1820 років він називав «політологією» (пізніше її було перейменовано на «соціальну фізику», а в 1838-му її охрестили «соціологією»), він продовжував засновувати на законі історичного розвитку, історичному «законі трьох стадій». Цей «незмінний закон, заснований на природі речей» («Early essays», p. 141), у відкритті якого його випередив Тюрго (хоча Конта надихали ідеї Кондорсе), дав йому беззаперечні підстави претендувати на невмирущу славу. Шлях розвою людства пролягав від теологічної монархії через метафізичну демократію до позитивістської сцієнтистської та індустріальної держави. Говорячи про її спроможність відвертати чи пом’якшувати насильствені революції, Конт так само твердив і про те, що «перевага позитивістського державного устрою... фактично полягає в тому, що позитивістська система робить відкриття, тоді як інші системи роблять винаходи» («Early essays», p. 153). Влада повинна спиратися не на силу чи на багатство, а на одержані шляхом спостереження наукові факти, які вимагають відновлення «духовної влади». В останньому з трьох своїх зародкових творів, завершеному якраз напередодні нервового зриву 1826 року, Конт описав спосіб, за допомогою якого, на його погляд, можна керувати суспільною думкою після революції. Піклуючись про повернення до загальноєвропейської середньовічної моральної спільноти, що її найбільш проникливо і систематично проаналізував де Местр у творі «Про папу» («Du Pape»), Конт був певен, що хоча потужна протидія і стала сильнодіючою протиотрутою проти руйнівного лібералізму, вона нездатна відновити те, що було зруйновано навіки в ході історичного розвитку. Лише політологія з притаманним їй динамізмом французької революції та владними повноваженнями римського католицизму здатна відновити загальну згоду не вдаючись до застосування грубої сили. Об’єднання на основі поєднання сучасних доктрин, що Гакслі називав «католицизмом мінус християнство», стане на заваді розвитку тенденції до поглиблення класової боротьби, спричиненої суто економічним поділом праці між роботодавцями і робітниками. Завданням наукової духовної влади стане запобігання виявам деспотизму найбагатших, на місце яких заступатимуть найсильніші, за допомогою спрямування економічних сил на задоволення загальних інтересів. Конт не вірив у те, що пізніше доводив Дюркгейм: спонтанний розвиток індустріального суспільства спричиниться до виникнення соціальної солідарності в рамках суспільного поділу праці. Конт був переконаний у тому, що «узгодженості інтересів» можна досягти тільки за допомогою обмежень, накладених моральною доктриною («Early essays», p. 234), – а те ж само доводив і Мальтус, вважаючи таку доктрину основним чинником, за допомогою якого можна було б обмежити невпинне зростання населення. Так само Конт не вірив і в те, що без втручання уряду, керованого силою духу, можна домогтися економічної і політичної співпраці миролюбних сил усього світу. В своїй повністю завершеній праці «Система позитивної політики» (1851–1854) Конт без вагань проголошує, що соціології як такої недостатньо; натомість потрібна ще «соціократія», або ж «соціолатрія» (vol. І, р. 403)! Хоча починаючи з 1820-х років і до кінця свого життя Конт не зрадив жодному із своїх засадничих методологічних та ідеологічних принципів, пізніше в нього виник перебільшений потяг до того, що його Дж. С. Мілль назвав «шаленим прагненням Конта до впорядкування» і систематизації (Mіll, p. 196, cf. p. 141). Намагаючись збагнути, яким чином схильність Конта до математичної мегаломанії перетворилася на догматичний містицизм псевдонаукового гатунку, певну частку відповідальності за це ми віднесемо на рахунок його системи «розумової гігієни», що її він виробив у сорокарічному віці. У 1838 році, позначеному також народженням терміна «соціологія», Конт свідомо вирішив припинити читати будь-які нові книжки, обмежуючись лише писанням та читанням творів кількох улюблених поетів, – він був настільки певний у тому, що знає вже все, що варто знати, і що «сировиною» можна тепер пожертвувати заради «випуску продукції». У зв’язку з цим він утратив здоровий глузд, вносячи поправки до того, що було сказано іншими, і вирішивши, що сотня вибраних книг складе повноцінну позитивістську бібліотеку, а решту можна знищити як непотріб (Mіll, pр. 128–130, 179–181). Закінчилося це тим, що в своїх працях «Система позитивної політики» та «Звернення до консерваторів» (1855) він відкрито став на захист консервативно-капіталістичної диктатури, за якої запропонована пролетаріату гірка пілюля підлеглості була б підсолоджена гарантованою освітою та зайнятістю для всіх разом із гарантованим мінімумом соціального забезпечення. Протягом двадцяти одного року існуватиме тимчасове правління трьох пролетарів, перш ніж світська влада перейде до рук тріумвірату трьох провідних банкірів – найвищих жерців Гуманності, що представлятимуть на додаток і духовну владу. Ця вибрана група самообраних і самоувіковічнених олігархів стане слугами народу і діятиме в загальних інтересах, оскільки лише вони здатні їх збагнути. Незважаючи на те, що повноцінне втілення в життя політичної системи Конта змусило декого з його прихильників втікати з Англії і Франції, його ідеї продовжували справляти вплив у багатьох напрямках. Його вплив на філософію історії, а особливо на соціологію (переважно через Дюркгейма та Леві-Брюля), не обмежувався Францією і спробою розробити систему світської наукової моралі, яка б замінила християнство. Хоча тоді як секуляризм Конта тягнув його до табору лівих несоціалістичного гатунку, його авторитаризм навертав його до табору правих атеїстів, зокрема до Шарля Морраса. Позитивізм також справив величезний вплив на розвиток соціології в ХХ столітті: поданий у вигляді біхевіоризму, він став провідним напрямком в американській політології середини ХХ століття і певною мірою залишається поширеним іще й досі (Див. політична теорія і політологія). Конта вважають «теоретиком індустріального суспільства» (Aron, р. 77), і його технократична концепція політики теж справляла сталий, хоч і більш розпорошений та неусвідомлюваний вплив, поєднуючись із переконаністю в тому, що демократія вестиме до панування неосвіченості і некомпетентності (Див. індустріальне суспільство). Інженери, які, вирішуючи виробничі проблеми, застосовують наукові знання, покликані поєднати належну духовну і світську здатність до приборкання мас із мирним плідним співробітництвом. На батьківщині Конта його улюблений Політехнічний інститут певною мірою справдив його сподівання, додавши важливий складник до системи елітарного централізованого управління, яка існує у французькому суспільстві. Слід відзначити, що в 1977 році випускник Політехнічного інституту Жискар д’Естен, ставши президентом Франції, заснував у будинку, що його колись займав Політехнічний інститут, який перебрався в просторіше приміщення, Інститут Огюста Конта. Це було зроблено з метою створення найвищого освітнього закладу для технократів, майже половина яких була випускниками Політехнічного інституту, та це починання не протрималося довго, оскільки д’Естен програв президентські вибори 1981 року. Таким чином, ця нікчемна вигадка демократичного ладу – вибори на основі загального виборчого права – попри всі виступи Конта проти неї принаймні тимчасово стримала символічне освячення сцієнтистської системи управління як служниці політичної та економічної влади. Однак виявлена Контом прихована тенденція до виникнення технократичної системи управління продовжує залишатися відчутною в найбільш розвинутих індустріальних суспільствах завдяки своїй майже визначальній силі.