Мао Цзедун

(1893–1976) — китайський політичний лідер і теоретик марксизму. Мао народився в Шао-Шані (провінція Хунан) у селянській родині, що прагнула вибитися нагору з низів, й отримав жалюгідну початкову освіту, частково класичну, частково сучасну. Під час революції 1911 року він служив солдатом в армії провінції, а потім, здобувши подальшу освіту в столиці провінції Чангша (де зазнав значного впливу свого вчителя, послідовника Канта Яна Чангжі), переїхав до Пекіна, де Лі Дажао (провідний радикал-інтелектуал та один із перших прихильників марксизму) влаштував його на роботу до університетської бібліотеки. Повернувшись до Чангша, Мао занурився з головою в політичну діяльність, одночасно працюючи вчителем; його твори цього періоду свідчать про вплив як Маркса, так і російських анархістів. Ставши одним із 12 засновників Комуністичної партії Китаю (КПК), Мао зайнявся створенням партійної організації в середовищі аньюаньських гірників. З 1921 до 1925 року він багато подорожував, працюючи над створенням осередків Компартії в Шанхаї, Гуанчжоу і в своїй рідній провінції. За часів співробітництва комуністів з гоміньданівцями (партією націоналістів) Мао почав цікавитися селянським питанням. Після чистки серед комуністів, влаштованої Гоміньданом (1927), Мао було доручено підняти на повстання селян Хунаня та Цзянси. У своїх творах цього періоду він ототожнює боротьбу селянства з боротьбою пролетаріату і твердить, що революційний потенціал китайського селянства перевищує революційний потенціал будь-якого іншого класу. Після поразки в 1928 році селянського повстання під назвою «Осінній урожай» Мао разом із рештками своїх селян-рекрутів повертається до Цзинганшану. Так почався період партизанської селянської війни Компартії Китаю, за якого КПК створювала в південно-східному Китаї окремі території, де встановлювали владу рад. До 1934 року в КПК переважали навчені в Росії кадри, які змушені були провадити або інтерпретувати тогочасну революційну лінію Комінтерну, прагнучи використовувати селян-партизанів у своїх спробах захоплення міських територій. Коли ця стратегія провалилась і гоміньданівські війська зрештою оточили території, де панувала влада рад, КПК була змушена провести «Тривалий похід» на північний захід. У січні 1935 року на зборах у Цзюній Мао виборов незаперечне лідерство в КПК, яке зберігав до самої своєї смерті. Наступні роки після 1937 року, що їх він прожив на північному заході в Янані, виявилися плідними і для Мао, і для КПК. Мао почав грунтовно вивчати марксистську філософію і публікувати твори на цю тему. Він утвердив своє власне вчення і свою роль в організації, провівши в 1942–1943 роках «виправну кампанію», під час якої всі його потенційні суперники в боротьбі за лідерство змушені були вдатися до критики своєї попередньої діяльності, а всім членам партії довелося вивчати твори Мао. Він також організував населення підвладних радам територій у групи «масової оборони» для тривалої націоналістичної боротьби з японцями, пишучи твори про стратегію ведення партизанської війни. Надії на продовження військового співробітництва комуністів з гоміньданівцями в мирний час не було, а тому в 1949 році Мао став главою новонародженої Народної Республіки; він перебував на цій посаді до 1958 року. Якийсь час Мао наслідував радянську систему, а потім почав проводити експерименти в соціальній та економічній сферах, які докорінно відрізнялися від попередніх марксистських моделей. Громадський рух (1958) і Великий стрибок (1958–1959) мали на меті мобілізувати за допомогою морального надихання та заохочення масового ентузіазму єдиний ресурс, що його Китай мав більш ніж достатньо, – працю – для швидкісного, форсованого маршу до комунізму. Жодна з цих спроб не стала успішною, а остання вигадка Мао скінчилася хіба що не катастрофою, зруйнувавши промисловість і призвівши до виникнення широкомасштабного дефіциту продуктів харчування, у зв’язку з чим Мао довелося відмовитися від деяких своїх повноважень в управлінні економічною і політичною системами. Перечекавши трохи, він перекинувся натомість на ідеологічний фронт. Оскільки його чимраз агресивніші та в’їдливіші зауваження не викликали великого захвату в керівництва КПК, то Мао вирішив позбутися його, розпочавши в 1966 році культурну революцію. На початку досягнувши деяких своїх цілей, він був змушений вдатися до допомоги армії для відновлення порядку в міру того, як країна все глибше поринала в хаос і кровопролиття. З того часу і до самої його смерті політичною системою Китаю керувала неоднорідна коаліція, що складалася з радикалів часів культурної революції, військових, реабілітованих державних та партійних лідерів. Починаючи з 1976 року наступники Мао, які хоч і високо шанували його як засновника держави, дедалі критичніше ставилися до його останніх діянь, вважаючи, що культурна революція була цілковито негативним явищем, а в радикальній політиці 1958–1959 років було допущено ряд серйозних помилок. Марксизм Мао – це дивовижне поєднання ортодоксальності сталінізму та його власних новацій. У своїх політичних творах 1940 року він дотримується комінтернівського розуміння національної революції в неоколоніальному світі, а його перші кроки у філософії надзвичайно близькі до їхніх джерел – радянських творів з діалектичного матеріалізму. Він став одним із перших марксистів, які приділяли велику увагу військовому питанню, а його погляди на ведення партизанської війни стали плідним джерелом для спеціалістів у галузі цього мистецтва. А осердям діяльності КПК після 1928 року стала успішна організація селянства. Таким чином, хоча Мао – після своїх перших запальних промов – не забував проголошувати пролетаріат (згуртований у партію) гегемоном у загальній боротьбі, він став по суті теоретиком селянської революції. Тривала боротьба, що її вела КПК, а особливо досвід, отриманий у янаньський період, пояснює багато ексцентричних викрутасів у теорії Мао. Щоб здобути підтримку селянського населення в боротьбі, яка була не соціальною, а національною, КПК вдалася до тактики «масової оборони», відгомони якої були помітні й у подальшій діяльності Мао з організації мас на боротьбу за перетворення в економіці і «виправлення» політичної системи. Практика «виправної кампанії», здійсненої в 1942–1943 роках, безперечно, справила значний вплив на подальші погляди Мао щодо правильного способу поводження з тими, хто помиляється: «виліковувати хворобу для порятунку пацієнта» слід за допомогою виснажливої самокритики. Опісля 1958, а особливо після 1962 року марксистські погляди Мао перебудувалися на новий лад. Він почав дедалі критичніше ставитися до засобів, за допомогою яких здійснюється перехід до соціалізму (керівництво бюрократії, винагорода, пов’язана з «буржуазним правом», чи працею) і повернувся до висновку, що Китай пішов тим само невірним шляхом, що й Радянський Союз. У працях, широко розповсюджуваних під час культурної революції, але й досі не опублікованих у Китаї офіційно, Мао спростовує висунуте Сталіним у 1936 році положення про те, що класи (окрім решток класів старого ладу) нібито не можуть існувати або й створюватися при соціалізмі. В основу свого твердження він поклав нове витлумачення універсальності і безупинності марксистської діалектики, що з огляду на це породжуватиме боротьбу і суперечності навіть на стадії соціалізму. Мао попереджав про можливість виникнення нової буржуазії, або привілейованого класу з числа тих, хто отримав найбільшу вигоду під час перехідного періоду, і насамкінець указав на КПК як на головний осередок цього нового класу. Хоча це твердження послугувало зручним виправданням щодо необхідності очищення КПК від більшості її високопоставлених кадрів, Мао відступився від цього твердження, коли стикнувся з анархічними наслідками своєї нової теорії (у вигляді шанхайської комуни, організованої в 1967 році). З 1969 року поступова перебудова комуністичної системи відбувалася на більш традиційних засадах. Важливо зазначити, що Мао був чи не єдиною людиною у партійних верхах, яка не навчалася за кордоном і не знала жодної іноземної мови. Саме тому в його творах переважають китайські впливи. Деякі дослідники знаходять у них збіги з неоконфуціанством із наголосом на ролі правильної свідомості і волі в здійсненні революції, а інші вказують на подібність розвитку країни після 1949 року до абсолютистського правління першого імператора Китаю Цинь Шихуана, котрий надихався ідеями легістів (Див. Ch’in; Китаю політична думка). Однак безсумнівно те, що значний вплив на його погляди, особливо впродовж янаньського періоду, коли він уперше отримав можливість вивчати переклади значної кількості канонічних марксистських і радянських праць, справив ортодоксальний марксизм-ленінізм.