Маркс

Карл (1818–1883) — німецький соціолог, історик і революціонер, чий критичний аналіз капіталістичного суспільства заклав теоретичні підвалини політичного руху, названого його ім’ям. Головний внесок Маркса в соціальну і політичну теорію полягає у розробленні матеріалістичної концепції історії, що в ній підкреслюється важливість економічної сфери – умов, за яких чоловіки і жінки виробляють і відтворюють свої засоби для існування, – для формування інших сфер суспільної діяльності. Отже, політика у вузькому значенні цього слова є діяльністю, котру неможливо осягнути без широкомасштабного вивчення історії та економіки, від яких залежать її форми. Марксові теорії держави, революції тощо потрібно розуміти в контексті цього широкого бачення, що протягом минулого століття справляло значний вплив на всі суспільні науки. У ранній період свого життя від ідеалістичного гегельянства студентських років Маркс дійшов до гуманістичного комунізму, що був окреслений під час його перебування в 1844 році в Парижі. Маркс народився в інтелігентній родині, що належала до середнього класу; він рано засвоїв і раціоналістичні погляди доби Просвітництва, яких дотримувався його батько, шанований трирський юрист, і захоплення романтизмом та утопічним соціалізмом барона фон Вестфалена (з чиєю донькою Дженні він пізніше одружився). Ставши студентом Берлінського університету, Маркс захопився популярною тоді філософією Гегеля. Прусський уряд проводив дедалі реакційнішу політику, а це означало, що обрана Марксом кар’єра університетського викладача була для нього закрита. Тож він зайнявся журналістикою і став видавцем провідної рейнської газети. Журналістська діяльність дала Марксові можливість вникнути в тогочасні суперечки з питань права та економіки, а це спричинилося до того, що він переглянув політичну філософію Гегеля з більш матеріалістичної точки зору – для цього в Маркса було вдосталь вільного часу після закриття його газети. Переконаний у тому, що соціалізм певного типу незабаром стане ключовим питанням порядку денного в Німеччині (та й деінде), наприкінці 1843 року Маркс переїхав до Парижа – батьківщини соціалістичної теорії. Тут він швидко став полум’яним комуністом і в «Економічних та філософських рукописах» (1844) уперше подав систематичний виклад своїх ідей. Під впливом філософії Людвіга Феєрбаха (Див. молодогегельянці) він побудував свою концепцію комунізму на протиставленні капіталізму з його відчуженням праці і комуністичного суспільства, в якому люди могтимуть вільно розвивати свої природні здібності в процесі кооперативного виробництва. У суспільстві, описаному класиками політекономії, робітники були відчужені шляхом примусового позбавлення їх продуктів своєї праці і, отже, відірвані від інших людей та від матеріального світу. Усі ці прояви відчуження можна буде подолати при комунізмі, який покладе початок возз’єднанню людей із продуктами їхньої праці, з процесом виробництва, один з одним та з навколишнім світом. Історична і матеріальна основа цих дещо утопічних поглядів була сформульована Марксом двома роками пізніше в «Німецькій ідеології» (1846), основною тезою якої було: «...природа індивідів залежить від матеріальних умов, які визначають їх спосіб виробництва» («Selected writings», p. 161). З позицій цієї матеріалістичної концепції історії загальна сума виробничих відносин – спосіб, у який люди організовують суспільне виробництво, а також знаряддя, що їх вони використовують, – складає реальний базис суспільства, на якому виростає правова й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Таким чином, спосіб, у який люди виробляють свої засоби існування – а особливо класи, утворені різними відносинами між соціальними групами та засобами виробництва, – визначає інтелектуальне, політичне і суспільне життя загалом. Лише одного разу Маркс узяв активну участь у практичній політичній діяльності в революційні 1848–1849 роки, коли йому довелося докласти великих зусиль, щоб поєднати радикальність, якої вимагала від нього роль лідера організації німецьких робітників-іммігрантів, відомої як Комуністична ліга, з більш поміркованим тоном, що пасував видавцю ліволіберальної «Neue Rheinische Zeitung» («Нова Рейнська газета»). Більш виважені погляди Маркса на політику, сформульовані після його переїзду в 1849 році до Лондона, можна зрозуміти в контексті його матеріалістичної концепції історії. Наприклад, Маркс розглядав державу як знаряддя класового панування на фоні підйому і спаду послідовних і дедалі більш прогресивних способів виробництва. У своїх ранніх творах Маркс розцінював проголошувану свободу і рівність ліберальної держави як компенсацію за негаразди економічного життя при капіталізмі, як відчужену суспільну владу; пізніше він зосередився переважно на дослідженні функцій держави в суспільстві. Згідно з його найпростішим формулюванням «виконавча влада сучасної держави є не що інше як комітет з управління спільними справами всієї буржуазії» («Selected writings», p. 223). Більш глибокий аналіз відносної незалежності державної влади подано в працях Маркса про тогочасну політику Франції (та Англії), особливо в праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852), де він говорить про роль різних класів у встановленні влади Бонапарта. В іншому творі Маркс висловив припущення про те, що держава представляє не клас загалом, а лише частину цього класу (наприклад фінансистів часів Луї-Філіппа); або що один клас може контролювати державу в інтересах іншого класу (наприклад в Англії середній клас представляли віги). На думку Маркса, у відносно відсталих країнах, де класи ще не повністю розвинулися, держава може відігравати незалежну роль, так само як і в європейських абсолютних монархіях при переході від феодального до буржуазного ладу. З погляду матеріалістичної концепції історії також стверджується, що на певному етапі свого розвитку продуктивні сили виявляються більш розвиненими, ніж виробничі відносини, які перетворюються на пута, от тоді й починається період соціальної революції. Маркс вважав революцію «рушійною силою історії», і всі його дослідження в інших сферах були присвячені виявленню джерел цієї рушійної сили. Наприклад, його величезний «Капітал» (1867–), основний плід його тривалого перебування в Лондоні, був присвячений розкриттю походження і долі капіталістичної експлуатації. Марксів аналіз природи додаткової вартості при капіталізмі, дедалі більшого поглиблення криз, тенденції до падіння рівня прибутковості переконав його в тому, що капіталізм не зможе існувати довго. Пролетарська революція, яка знаменуватиме його загибель, загалом буде насильницькою (хоча Маркс передбачав і можливість мирного переходу до соціалізму в деяких країнах), спалахне вона в найбільш розвинутих індустріальних країнах (хоча він передбачав і можливість її виникнення в Росії) і швидко перетвориться на міжнародну революцію. Проблем післяреволюційної політики Маркс торкається побіжно, висвітлюючи лише деякі з головних проблем. Досвід Паризької комуни показав Марксові, що таки можливо знищити створену ліберальною демократією прірву між державою і громадянським суспільством. Маркс вітав пропозиції комунарів щодо обирання всіх урядовців, а також суддів, на основі загального виборчого права й уможливлення відкликання будь-якого з них з посади в будь-який час, установлення урядовцям такої платні, як за фізичну працю, заміни регулярної армії озброєними народними формуваннями, позбавлення поліції і духовенства політичного впливу, вважаючи все це прикладом скасування поділу праці в політичній діяльності. Маркс також гадав, що розвиток комуни міг би спричинитися до створення децентралізованого федерального політичного утворення з економікою, що спиратиметься на кооперативи, об’єднані на основі загального плану, – на відміну від пропозицій щодо більшої централізації та авторитаризму, висунутих у «Маніфесті Комуністичної партії» (1848). У «Критиці Готської програми» (1875) Маркс говорив про революційну диктатуру пролетаріату, яка перетворить державу «з органу, що панує над суспільством, на цілковито підвладний йому орган». Більшість із тої дещиці, що Маркс сказав про комуністичне суспільство, вказує на те, що воно позбулось би потреби в політиці. На відміну від попередніх теоретиків у сфері політики Маркс не подав систематичного викладу цієї теми. На це було кілька причин. Згідно з його теоретичною системою політика є похідною від економіки. Отже, саме остання вимагала найпильнішої його уваги, і задумана ним головна праця, де було б простежено зв’язок політичних та економічних форм, залишилася незавершеною, внаслідок чого картину поглядів Маркса доводиться значною мірою реконструювати ad hoc на основі коментарів тогочасних політиків. Таку реконструкцію не вдалося здійснити в минулому через те, що піднесення ідей Маркса до рівня офіційної доктрини руху, названого його ім’ям, зробило їх предметом гострих політичних суперечок – якщо не перекручень. На додаток до цього той факт, що думка Маркса вочевидь значно змінювалась упродовж його життя, призвівся до суперечок про те, чи є його вчення послідовним, тобто чи не існували два принципово різних Маркси – юний філософ-гуманіст початку 1840-х років і пізніший більш суворий соціально-економічний теоретик, очевидний прихильник детермінізму. Якщо ж узяти до уваги і ту концептуальну гнучкість та невивершеність, що її Маркс успадкував від своїх гегельянських першовитоків, то не варто дивуватися тому, що значення і прихований смисл марксистської діалектики дали поштовх до найрізноманітніших інтерпретацій. Сила Марксового аналізу політики його доби і минулих часів криється в тому, що він міцно грунтує її на соціальному та економічному підмурівку і крізь призму концепції ідеології прив’язує біографії політичних діячів до конфлікту між соціальними групами в процесі виробництва і розподілу обмежених ресурсів. У цьому контексті Марксів аналіз стає найбільш вражаючим, коли він є найменш редукціоністським, як, наприклад, у розповіді про шлях до влади Луї Бонапарта. Прогностична і настановча сторона ідей Маркса є менш задовільною. Його власна теорія не дозволяла йому пропонувати те, що він називав «рецептами для кухні майбутнього», однак його очевидні сподівання на пролетарську революцію на Заході й досі не справдилися, а його картина майбутнього комуністичного суспільства, на думку багатьох, спирається на наївну, однобічну концепцію людської природи. Тим не менше Маркс став, мабуть, найвпливовішою постаттю XX століття в усіх суспільних науках.