Маркузе Герберт

(1898–1979) — німецький неомарксист, соціальний теоретик, один із засновників (разом із Максом Горкгаймером та Теодором В. Адорно) так званої Франкфуртської школи критичної теорії. У 1922 році Маркузе здобув ступінь доктора наук у Фрайбурзькому університеті за дисертацію «Німецький художній роман», у якій він досліджував зв’язки між мистецтвом і суспільством. Високоінтегровані суспільства, як твердив Маркузе, створюють таке мистецтво, яке відповідає загальній системі вірувань. Роздроблені суспільства породжують мистецькі твори, що суперечать панівній ідеології, а не відображають її. Мистецтво розквітає на грунті такого конфлікту. Створюючи нові мистецькі форми, митець відображає своє бачення раціонального суспільства, яке здатне творчо розвивати свої конфлікти, керуючись ідеалом людської свободи. Інтерес Маркузе до мистецтва був і глибоко політичним, і теоретичним. Він вважав, що намагання буржуазного митця, наприклад Томаса Манна, створити художній образ раціонального суспільства є символічним проявом реальної історичної боротьби за утвердження соціалістичного суспільства в Німеччині. Але зі згасанням упродовж 1920-х років соціалістичної діяльності в Західній Європі Маркузе почав висловлювати думку про те, що в марксистській теорії історичного матеріалізму неадекватно описано сприятливі для виникнення класової свідомості умови. Його сумніви щодо марксизму отримали яскравий прояв у праці «Про проблеми діалектики» (1930). Маркузе стверджував, що концепція «правильної класової свідомості», особливо та, що її було викладено в праці «Історія і класова свідомість» Дьордя Лукача, є занадто абстрактною для того, щоб охопити складне суспільне буття індивіда та закладені в ньому спонуки до діяльності. Абстрактність концепції історичного класу засліпила марксистів, які не розгледіли прихильності індивіда до радикальної політики й обійшли питання про те, якою мірою може розвинутися ця прихильність. Отже, марксистська теорія винна у виникненні нездоланної прірви між теорією і практикою, між теоретичними сподіваннями на історичні зміни і практичними можливостями втілення їх у життя. Концепція Маркузе входила до складу проекту віднайдення підвалин Марксової теорії історичних змін не в абстрактній історичній діяльності представника певного класу, а в повсякденній практичній діяльності індивіда. Цей проект розроблявся з 1928 по 1932 рік, коли Маркузе проводив дослідження у Фрайбурзькому університеті спільно з філософом Мартіном Гайдеггером після опублікування в 1927 році праці останнього «Буття і час». На думку Маркузе, фундаментальна онтологія, описана в «Бутті і часі», могла переорієнтувати марксизм на форми діяльності, з яких складається буття кожного індивіда і які капіталізм нездатен остаточно подолати. Гайдеггерівське обгрунтування марксизму могло послугувати новою відправною точкою для радикальної суспільної діяльності у ті часи, коли класова боротьба стихала. Поєднання Маркса з Гайдеггером не дозволило знайти вихід із глухого кута, створеного історичним матеріалізмом. У своїй першій великій опублікованій праці «Онтологія Гегеля та основи теорії історицизму» (1932) Маркузе пропонує власне витлумачення «Логіки» і «Феноменології духу» Гегеля, вплітаючи онтологію Гайдеггера в гегелівську діалектику. В такий спосіб Маркузе міг розглянути індивіда як творця детермінант, що визначають його суспільне буття, і як істоту, що починає теоретично усвідомлювати структуру свого буття, а також свою роль у формуванні цієї структури. Індивід уже не є, як у Гайдеггера, не здатним до рефлексії продуктом заздалегідь заданих онтологічних детермінант. Та хоча гегелівський індивід був з огляду на рефлексію творцем самого себе, гегелівські основи теорії і практики (praxis) все ж таки спиралися на заздалегідь задані онтологічні детермінанти індивідуального мислення і діяльності, а тому були не зовсім придатним підмурівком для очищення історичного матеріалізму від його абстрактного ухилу. На превелике задоволення Маркузе, проблема була розв’язана завдяки знайденій й опублікованій у 1932 році праці Карла Маркса «Економічні і філософські рукописи». Ці незавершені начерки молодого Маркса надали Маркузе філософські аргументи, за допомогою яких він зміг завершити перегляд історичного матеріалізму і звільнити концепцію практики (praxis) від онтології, яка грунтувалася на наперед визначених структурі і цілях людської діяльності. Вплив раннього Маркса на задум Маркузе викристалізовується в «Основах історичного матеріалізму» (1932) і «Понятті про працю» (1933). Неможливо переоцінити значення «Рукописів» для Маркузе. Проблему марксистської теорії, яку Маркузе безуспішно намагався виправити за допомогою філософії Гайдеггера і Гегеля, за іронією долі, розв’язав сам Маркс. Після краху Веймарської республіки і приходу до влади нацистів у 1933 році Маркузе разом з іншими німецькими євреями спершу виїхав до Женеви, а потім із Швейцарії подався шукати притулку в Америці. Він відмовився від свого задуму поставити історичний матеріалізм на основу, що включала б теоретичне визнання практичної значущості індивіда. У світлі практичної відсутності будь-якої опозиції фашистському тоталітаризму цей задум більше не видавався життєздатним. Здавалося, що шквал політичної діяльності мас ніби змів усіх індивідів й усі класи. Наразі Маркузе пристав до так званої Франкфуртської школи і три наступні десятиліття займався тим, що пояснював причини краху історичного матеріалізму та по слідах цього краху реконструював теоретичні основи марксизму. Першою значною працею даного періоду теоретичного розвитку Маркузе стала книга «Розум і революція» (1941). У ній він знову повертається до Гегеля, але зовсім не до того Гегеля, з яким ми стикаємося в «Онтології Гегеля...». Тепер Маркузе приписує гегелівській концепції пізнання завдання з вироблення стандартів, за якими можна було б оцінювати всі суспільства. Теорія, твердить Маркузе, необхідно піднімає історичні події на такий високий рівень абстракції, де не існує такої історичної сили, що протистояла б пануванню. Але там, де немає політичного руху, що критикував би репресивний режим, може існувати лише критична теорія. Разом з іншими представниками Франкфуртської школи Маркузе наполягав на тому, що розвиток фашизму зумовлюється капіталізмом. Він зосередився на ролі технології в забезпеченні фашистських репресій і на основі праці Макса Вебера розвинув загальну теорію технологічного панування. За Маркузе, через свою зосередженість на науково-технічному прогресі всі розвинуті індустріальні суспільства попри відмінність їх політичних інституцій та вірувань чимдалі більше підкоряються раціональності технологічного виробництва. Технологічна раціональність пронизує культурну, політичну, соціальну та економічну сфери суспільства і підкоряє їх центральному ідеологічному принципу матеріальної продуктивності. Суспільні відносини перетворюються на цілковито керовані, повністю інтегровані, винятково одноманітні і зручні, забезпечуючи буття, якому нічого не загрожує і з тенет якого неможливо вирватися. Теорія технологічного панування Маркузе стала основною ідеєю книги «Радянський марксизм» (1958) і його найвідомішої праці «Одновимірна людина» (1964). Хоча панування технологічного розуму звело всі форми людського досвіду до єдиного, однобічного виміру, Маркузе також вважав, що раціональна реорганізація технології може відкинути багато зайвих форм праці і, отже, створить передумови для появи нових різновидів людської свободи та можливостей розвитку. Для виявлення цих принципово відмінних типів людського самовираження він звернувся до метапсихології Зигмунда Фрейда. Його бачення нерепресивного суспільства отримало відображення в праці «Ерос і цивілізація» (1955) та в «Есе про визволення» (1969). Коли політичної ваги набули нові ліві і студентський рух, що протестували проти війни у В’єтнамі (1968–1974), Маркузе почав розглядати ці групи як потенційних провідників руху опору високорозвиненому індустріальному суспільству і рушіїв суспільних змін. Протягом цього періоду він, здавалося б, відійшов від свого власного твердження про те, буцімто технологічне мислення нищить усі політичні засади критики усталеного суспільства. Його сподівання на те, що ці нові сили підуть в авангарді докорінних історичних перетворень, знайшли відображення в роботах «Есе про визволення» та «Контрреволюція і повстання» (1972). Однак щойно активність нових лівих і студентського руху згасла із закінченням «в’єтнамської доби», Маркузе повернувся до песимізму «Одновимірної людини». В останні роки свого життя він приділяв дедалі більшу увагу ролі мистецтва в сучасному світі. Тепер він іще більше, ніж будь-коли раніше, був певен, що в одновимірному суспільстві лише найабстрактніші форми вираження можуть запропонувати бачення способу життя, за якого ми будемо здатні раціонально використовувати технічний прогрес, що прийшов поневолити нас. У своїй останній праці «Естетичний вимір» (1977) Маркузе зробив повне коло, докорінно переглянувши всі положення своєї докторської дисертації, і завершив працю свого життя на тій само ноті, з якої він почав її понад півстоліття тому.