Марсилій Падуанський

(Марсиліо дей Майнардіні, 1275/1280–1342) — італійський політичний теоретик. Припускають, що Марсилій вивчав медицину в Падуанському університеті. У 1313 році він став ректором Паризького університету, де зустрівся з такими провідними аверроїстами, як Пітер Абаноський та Іоанн Яндунський. Відомий завдяки своєму антипапістському трактату «Захисник миру» («Defensor pacis», 1324), який став визначною віхою в історії політичної філософії. Коли в 1326 році стало відомо, хто є автором трактату, Марсилій був змушений переїхати в Нюрнберг до двору Людовика Баварського; папа Іоанн XXII піддав його анафемі як єретика. Марсилій повсякчас допомагав Людовику в різних ризикованих справах імперії в Італії. Він є також автором декількох незначних політичних праць. Досі точаться суперечки з приводу належності йому деяких коментарів до творів Аристотеля. Головна мета «Defensor pacis» – це довести безпідставність претензій папістів на «повноту влади», на що в XIII–XIV століттях претендував папа Інокентій IV, покровитель Риму, а також інші папи (Див. середньовічна політична думка). Доводи, висунуті Марсилієм, були настільки приголомшливими, що цілковито спростували твердження папістів. Ці твердження полягали в тому, що світські володарі мусять підкорятися папі навіть у «мирських» справах, тобто папа міг зводити їх на трон, судити і навіть позбавляти влади. Натомість Марсилій вирішив показати, що папи і духовенство загалом повинні підкорятися не тільки у світських, але й у «духовних» справах усьому народу і світському володареві, який діє в ім’я верховенства народу. Повноваження духовенства повинні обмежуватися справлянням таїнств і навчанням закону Божому, проте навіть ці функції духовних осіб мають регулюватися і контролюватися народом та обраним народом урядом. Учення Марсилія стало нездоланною перешкодою для спроб розбудувати людське суспільство на релігійних підвалинах під проводом духовенства; натомість воно відкрило шлях до становлення суто світського суспільства під керівництвом обраного всенародно уряду. Тож зрозуміло, чому Марсилія проголошують пророком сучасного світу. Його трактат справляв значний вплив на консиліаристський рух (Див. консиліаризм), а також у добу Реформації. Не менш важливими, ніж ці революційні висновки, були й засади, з яких виходив Марсилій. Ці засади можна знайти в загальній теорії держави, яка теж варта уваги, оскільки в ній сполучаються три основоположні тези. По-перше, це телеологічний погляд на державу Аристотеля як на таке утворення, що сприяє встановленню доброго життя. Різні структури цієї держави з урядом включно визначаються відповідно до внеску, який вони роблять у справу раціонального «здійснення» природного людського прагнення до «належного життя». Отже, в першої тезі робиться наголос на позитивному і максимальному утилітаризмі, необхідному для досягнення найвищих цілей – «належного життя», загального добробуту і справедливості. Натомість друга теза політичної теорії Марсилія – це негативний і мінімальний утилітаризм. У ній підкреслюється неминучість виникнення конфліктів між людьми, а отже, й неуникна потреба в існуванні формальних механізмів зобов’язальних законів та держави для врегулювання цих конфліктів. Без таких установлень, повсякчас твердить Марсилій, людське суспільство неодмінно має знищити саме себе. Розвиваючи цю тезу, Марсилій висуває позитивістське поняття закону, яке суперечить його антипозитивістській концепції справедливості (чого часто не помічають, обговорюючи його ідеї). На відміну від багатьох середньовічних політичних філософів Марсилій не вважає, що справедливість є необхідною підвалиною закону. Потрібно, щоб норми закону мали силу примусу для дотримання: «Тут подано наказ, до виконання якого примушують за допомогою покарання або винагороди, що їх дають у цьому світі». Ці норми та держава, яка їх запроваджує, мають бути єдиними в тому сенсі, що суспільство не в змозі вижити, маючи два або більше законодавчих і виконавчих органів, які змагаються один з одним. Третя теза політичної теорії Марсилія полягає в тому, що єдиним законним джерелом будь-яких політичних владних повноважень може бути тільки народ. Саме народ, сукупність усіх громадян або їх «переважна більшість», повинен розробляти закони або власноруч, або через обраних ним представників, і саме народ має обирати «належний» уряд, а за необхідності й розпускати його. Марсилій наводить безліч доводів на користь цієї республіканської позиції. Хоча всі три тези загальної політичної теорії Марсилія можна зустріти і в політичних філософів раннього Середньовіччя, жоден із них не подавав другу і третю тези як центральні позиції, як це робив Марсилій. Повноцінні наслідки цих виділених тез проявляються в застосуванні ним своєї загальної політичної теорії до проблем церковної політики. Дотримуючись своєї першої тези, Марсилій вважає християнське духовенство одним із складників держави, покликаним сприяти забезпеченню «належного життя» для всіх віруючих. Однак на відміну від інших складників держави духовенство сприяє забезпеченню «належного життя» радше в потойбічному світі, аніж у земному. Як і інші аверроїсти, Марсилій скептично ставиться до можливості існування правильних уявлень про потойбічне життя. Одначе він твердить, що світські і духовні цінності є цілковито протилежними; як здається, тут він намагається застосувати до світу практичної діяльності аверроїстську доктрину про протилежність розуму і віри в теоретичній філософії. Та з огляду на це друга і третя теза Марсилія таки справляють враження. Оскільки сутністю політичних владних повноважень є примусовість, що зумовлюється мінімальною метою щодо збереження суспільства, то звідси витікає, що вища мета, якій служить духовенство, не дає йому права перебирати на себе найвищі політичні владні повноваження. Ієрархія владних повноважень визначається не вищістю однієї мети над іншою, але швидше специфічно політичною потребою в існуванні єдиних владних повноважень у сфері примусу для запобігання виникненню нерозв’язних конфліктів, що руйнуватимуть суспільство. На додаток до цих політичних доводів проти наявності різних центрів примусової сили в будь-якому суспільстві Марсилій також підкреслює, що в інтересах самої релігійної традиції релігійна віра повинна бути суто добровільною; тільки тоді вона буде гідною поваги. Отож щоб виконати свою місію, закон Божий і духовенство, яке навчає йому і відає ним, не повинні вдаватися до примусу в цьому світі. Третя теза Марсилія – республіканізм – теж відіграє важливу роль в обгрунтуванні політичної підлеглості духовенства і папства. Право мати статус примусових законів і статус урядовців дається лише тим нормам та особам, що їх остаточно обирає народ; отже, немає віри будь-яким претензіям закону Божого і духовенства на окреме походження політичних владних повноважень у сфері примусу від Бога. Цей республіканізм стосується не тільки зв’язку духовенства зі світською державою, але і його зв’язку з релігійними справами. Оскільки весь народ є більш гідним, аніж окремі його складові, й оскільки свобода вимагає народної згоди, або виборів, саме духовенство має обиратися представниками кожної спільноти, а не призначатися папою, обраним олігархами, та й самого папу повинен обирати весь християнський люд. Так само всі люди мають обирати вищі ради для надання авторитетного витлумачення значення закону Божого. Таким чином, загальна політична теорія Марсилія веде до утвердження республіканської структури церкви на противагу її традиційній монархічній структурі.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me