Мільтон

Мільтон Джон (1608–1674) — англійський поет і полеміст. Лондонець Мільтон починав як поет, але 1641 року втрутився в політичну й релігійну полеміку. Суперечки, у яких він брав участь, почасти породжувалися його сімейними негараздами – невдалий шлюб спонукав його до створення чотирьох памфлетів на захист розлучення на підставі несумісності розумового розвитку й темпераменту (1643—1645). Однак саме значні соціальні, політичні і релігійні проблеми, що провіщали або ж супроводжували громадянські війни чи періоди міжцарів’я в Англії, затягли його 1641 року у вир громадського життя й тримали там до 1660-го. Його перу належать п’ять посередніх памфлетів проти прелатства, написаних у 1641—1642 роках, та знаменита – хоч і переоцінена з огляду на зміст – «Ареопагітика», у якій він виступає на захист свободи преси (1644). Починаючи з 1649 року Мільтон почав публікувати твори, які сьогодні вважають суто політичними, однак не варто забувати і про широкий політичний контекст попередніх його трактатів проти прелатства. У праці «Повноваження королів і суддів» він виправдовує засудження, скинення з трону й страту Карла І. Того ж року він опублікував памфлет «Eikonoklastes» («Іконоборець»), де взяв на глузи «Eikon basilike» («Образ короля») – книгу, яку в ті часи помилково приписували самому Карлу і яка, якщо прийняти таку атрибуцію авторства, містила сентиментальні релігійні та настановчі роздуми короля-великомученика. У березні 1649 року Мільтона призначили секретарем з «іноземних мов» Державної ради, встановленої за революційного Довгого парламенту. Йому було довірено справу виправдання англійської революції в очах європейців, і він дійсно став головним захисником країни у цій справі. У 1651 році Мільтон склав латиною слово на захист революції та «республіки» на чолі з Довгим парламентом – «Pro populo anglicano defensio» («На захист англійського народу»), а в 1654-му написав другий твір латиною, «Defensio secunda» («Другий захист...»), що виправдовував перший протекторат Олівера Кромвеля. Останню політично-полемічну працю цього періоду – «Простий і придатний спосіб установлення вільної республіки» (1660) – він написав уже в передчутті неухильного наближення Реставрації. Хоч Мільтон-полеміст був знаним за кордоном, в Англії його творами здебільшого нехтували. Певного розголосу набули його трактати про розлучення, та загалом для своїх сучасників він був постаттю другорядного значення. Лише здобувши славу поета, він отримав змогу втрапити до святців вігів та лібертаріанців. Нині ж доводиться зазначити, що його прозові твори лишаються надто злободенними, надто вторинними, надто неуважними до подробиць і структури соціально-політичної дійсності, позбавленими пристрасті, глибокого і рельєфного аналізу, аби викликати загальний інтерес. Тим не менш Мільтон умів таки висловлювати свої погляди переконливо; історики політичних і релігійних ідей та записні промовці віднайшли чимало цікавого в його пишномовній прозі і поемах. Очевидний факт відповідності інтересів Мільтона інтересам його доби засвідчує й те, що в єльському виданні його прозових творів подається укладений в якнайчіткішому хронологічному порядку вступ до полеміки тих літ. Провідним прагненням Мільтона була християнська свобода доброчесних людей, керованих лише розумом та настановами Святого Письма. Ніщо не може стояти їй на заваді. Тому він критикує єпископів, далі священиків, а врешті й усі форми церковного правління взагалі. Отак через зазіхання Карла на християнську свободу та заперечення ним законних прав Мільтон, який ще на початку 40-х років був монархістом, став на 1649-й рік республіканцем. «Задля життя безпечного і вільного, позбавленого жорстокості й несправедливості, люди об’єднуються спершу в державі; задля життя побожного й релігійного – в церкві», – мовив він у 1651 році. Однак і той, і інший інститут повинні узгоджуватись із законом природним і Божим; та його приписи щодо їх форм суперечили його ж уявленням про можливі способи втілення в життя цього туманного ідеалу. Поки Мільтон рухався до утвердження антиномічного індивідуалізму в релігійній сфері, його політичні переконання в 1660 році відлилися в утвердження правління божественної олігархії, вільної від контролю з боку зіпсутих і розпусних людей. Попри всю свою мало не двадцятирічну епопею протистояння церкві й державі Стюартів після реставрації монархії в 1660 році він не зазнав переслідувань і знову відійшов од громадського життя, аби відродити свою прив’ялу славу за допомогою публікації спершу поеми «Втрачений рай» (1667), а згодом – творів «Віднайдений рай» та «Самсон-борець» («Samson Agonistes», 1671). Нещодавно Кристофер Гілл та інші науковці заявили, що було б хибним не бачити в цих творах продовження тривалих роздумів Мільтона з приводу поразки очікуваної ним лібертаріанської релігійної революції. Та слід зазначити, що Мільтон помер 1674 року так само непомітно, як, здається, й жив опісля Реставрації.