Міхельс Роберт

(1876–1936) — німецький соціолог. Міхельс викладав в університетах Турина, Базеля та Перуджі. Під впливом Моска, Парето і Вебера він став речником елітаризму і зробив значний внесок у вивчення соціології політичних партій. Він відомий як першовідкривач «залізного закону олігархії». Міхельс розпочав свою інтелектуальну діяльність як марксист. Від самого початку він критикував ті парламентські соціалістичні партії, що дозволяли буржуазним міркуванням про конституцію підривати віру в доцільність прямої революційної дії і дбали більше про збереження партійної організації, ніж про додержання соціалістичних принципів. У відомій своїй праці під назвою «Політичні партії» (1911) він розгорнув тезу про домінування олігархії в суспільстві загалом і в усіх його осередках: «Хто говорить про організацію, говорить про олігархію», – оце і є «залізний закон олігархії». Міхельс застосував цю загальну теорію до соціалістичних партій, аби показати, що цей закон діє навіть у найменш придатному для цього середовищі – в партії, відданій принципу внутрішньої демократії. За статутом лідери соціалістичної партії обираються всіма її членами, вони підзвітні їм і мають проводити в життя політику партії. Міхельс запевняв, що лідери ухиляються від цих обов’язків і діють самостійно. Він навів дві головні підстави. По-перше, організація будь-якого розміру й структури вимагає спеціалізації функцій та знань. Для рядового члена стає неможливим нагляд за фахівцями, котрі приймають рішення від імені партії зі своєї власної ініціативи. Усталене лідерство допомагає провідникові утвердити свою позицію. Лідери справляють сильний вплив на організацію включно з перебігом виборів на виконавчі посади. Зовнішня потреба в стабільності лідерів з огляду на участь у міжпартійних змаганнях за місця в парламенті й у загальних виборах також посилює внутрішню позицію керівників і схиляє партійну верхівку до компромісів щодо соціалістичного принципу. По-друге, Міхельс стверджував, що людські маси мають психологічну потребу в підлеглості. Знову слідуючи теорії елітаризму, він вважав маси роз’єднаними, неорганізованими й не здатними до колективної діяльності без керівництва з боку меншості активних членів. Маси не просто апатичні, але вони схильні підкорятися сильному лідерові. Тож олігархія стає майже неуникною. Зміни в керівництві відбуваються не стільки шляхом заміщення еліти, скільки шляхом залучення нових членів до вже існуючої олігархії. Демократія в якомусь строгому смислі просто неможлива. У найкращому разі вона полягає у змаганні олігархічних організацій. У своїх пізніших творах Міхельс почав розвивати ідеї зверхності еліти і психологічної покірливості мас в антидемократичному напрямі й став відвертим прихильником фашизму. Попри переконливість викладу Міхельсів аналіз партійної олігархії не завжди чіткий. Він не завжди відрізняє фахову компетентність од політичного лідерства. Подекуди він плутає внутрішні і зовнішні чинники тиску на партію. Він не спромігся визнати, що складні організації продукують безліч конкурентних лідерських угруповань. Тим не менш «залізний закон олігархії» справив визначальний вплив на дослідження партій, спілок, груп тиску та інших ваговитих організацій.