насильство

У своєму основному значенні слово «насильство» означає завдання людям шкоди шляхом убивства, калічення чи завдання болю. Його значення може поширюватись і на загрозу завдання такої шкоди, а також на психологічну і на фізичну шкоду. Насильство можна визначати, включаючи в це поняття і нищення власності. Дехто з політичних мислителів поширював поняття насильства на деспотичні політичні, соціальні чи економічні системи, які завдають шкоди людям, що живуть у їх межах. Для політичної теорії становить інтерес використання організованого насильства державою і повстання із застосуванням сили проти держави. Поліція зазвичай відповідає за придушення внутрішніх безпорядків, а збройні сили – за боротьбу із зовнішніми ворогами. Антидержавне насильство включає бунти, вуличні безпорядки, вбивства, партизанську і громадянську війну та революцію. Тому на політичне ставлення до обох цих різновидів насильства впливає ставлення до держави чи до певних типів держави. Представники основної течії західної політичної думки розглядають насильство як згубний, але іноді необхідний засіб досягнення політичних цілей. Доводиться узаконювати мінімальне насильство з боку держави для підтримання громадського порядку, але тільки в межах закону і в рамках системи, яка користується підтримкою більшості. Повстання із застосуванням сили теж слід узаконити, але лише повстання проти тиранії. Воєн треба за можливості уникати за допомогою дипломатії, торгівлі та міжнародного права, однак вони є законними, якщо йдеться про захист національної безпеки чи додержання певних принципів. (Див. справедлива війна). Проте в деяких політичних ідеологіях застосування сили вважається позитивним явищем. Фашизм прославляв війну і як засіб звеличення держави, і як джерело героїзму, самопожертви й братерства. Деякі ліві ідеологи теж звеличували насильствену революцію на тій підставі, що насильство – це психологічне визволення, воно пробуджує сміливість і гордість та надихає інших на повстання. Ці ідеї можна зустріти в одному з головних теоретичних трактатів про насильствену революцію – опублікованій уперше в 1908 році книзі Жоржа Сореля «Роздуми про насильство», у якій звеличується революційне повстання робітничого класу у формі загального страйку, спрямованого на знищення занепадницького буржуазного суспільства (Див. також синдикалізм). Насильницьку революцію ідеалізують і рухи, що борються за національну свободу. Франц Фанон, який писав про війну з французами в Алжирі на початку 1960-х років, є найвідомішим речником концепції очищувального та визвольного впливу насильственого повстання проти колоніалізму. Слід провести розмежування між інструментальними та виражальними формами насильства. Інструментальне насильство свідомо спрямоване на досягнення специфічних цілей шляхом завдання неприпустимої шкоди або залякування. Насильство як форма індивідуального чи колективного самовираження і є самою метою, тож може розглядатися як прояв героїзму, а не як досягнення певного результату. Це може виявитися політично релевантним для розрізнення стихійних і організованих актів насильства, такого роду насильства, що виникає на основі масових протестів, і актів насильства, підготовлених певною групою, а також для визначення серйозності завданих пошкоджень та природи вражених мішеней. Протистояння між поліцією і страйкуючими пікетниками, наприклад, має зовсім інший підтекст, ніж спроба скинути ключових урядовців, проте обидва ці випадки можна класифікувати як політичне насильство. Важливим теоретичним питанням є те, яким чином насильство пов’язується з владою. Більшість теоретиків вважають насильство складовою владних повноважень. Але Ханна Арендт доводила, що насильство є протилежністю влади, оскільки влада спирається на масову узгоджену діяльність, а насильство натомість залежить не від чисельності, а від технологій, які можуть значно збільшувати масштаби руйнівних процесів. Визначення насильства часто покликані узаконити одні його форми й затаврувати як незаконні інші. Організоване насильство з боку держави іноді описують як силу, що протистоїть актам політичного насильства проти держави. Таке розрізнення для багатьох із тих, хто до нього вдається, означає, що сила є законною, а насильство – ні, однак Сорель, який обгрунтовував таке ж саме розрізнення, дійшов інших висновків. Якщо описувати всеосяжну політичну й соціальну систему як насильствену, як це робив Фанон, тавруючи гніт колоніалізму, то це часто означає, що насильствене повстання проти неї є виправданим. Визначення, у якому вживається те само слово «насильство», для означення руйнівних дій представників держави або їх противників теж має політичне забарвлення, понад те, воно додає ясності, зосереджуючись на дії, а не її виконавці, а потім виносячи моральний присуд стосовно того, чи є законною ця дія. У визначенні, яке зосереджується виключно на фізичному насильстві, як здається, недооцінюється шкода, що її завдають деякі суспільні системи, і перебільшується значення насильства як засобу протесту. Однак більш вузьке визначення є яснішим, та й інші поняття теж придатні для змалювання психологічної і соціальної шкоди, від якої страждають люди.