Платон

(427–347 до н. е.) — грецький філософ. Політична філософія уродженця Афін Платона протиставляється політичній філософії Сократа починаючи з ранніх платонівських діалогів з «Держави». Ми не знаємо нічого про ставлення Платона до сучасної йому політики; він народився в аристократичній родині і мав стосунок до декого з тих аристократів, котрі зруйнували афінську демократію, однак він не брав участі ні в їхньому уряді, ні у владних органах відновленої демократії. Декілька учнів з його школи – Академії – брали участь в антидемократичних заколотах, що відбувалися в різних містах, але нам невідомо про ставлення Платона до цього. У так званому «Сьомому посланні», приписуваному Платону, він постає як людина, розчарована в політиці Афін, які ідеалістичним, проте згубним чином втручаються в політику Сиракуз. У нас немає жодних підстав вважати хоча б одне з «Послань» геніальним твором і ще менше — спиратися на них для того, щоб пояснити політичну теорію діалогів. На самому початку своєї «Держави» Платон робить спробу відповісти на запитання: «Чому мені, індивіду, слід бути справедливим?» Сенс його відповіді полягає в тому, що бути справедливим — це врешті-решт у власних інтересах індивіда; проте цього не можна переконливо довести доти, доки ми не почнемо пояснювати природу справедливості в «більших складових» держави. Отже, справедливого діяча, власне, ми можемо побачити в ідеальних умовах справедливої держави. Таким чином, не має значення те, що ідеальну державу не можна створити на практиці; та навіть якщо це лише зразок, споруджений на небі, він є ідеальним для справедливого діяча, якби такий існував. Справедливе суспільство має бути сумісним із людською природою; Платон аніскільки не зацікавлений в його емпіричній практичності. Однак нам слід пам’ятати, що він створює не чисту утопію, а реформує грецьке місто-державу таким чином, щоб зробити її справедливою. Він припускає, що збережуться й неідеальні риси, такі як внутрішні міжусобиці, і переносить у неї незмінну основу економічного життя включно з рабством. Основою держав, говорить Платон, є брак нашої самодостатності. Поділ праці узгоджується з природним розподілом талантів, що теж не дозволяє нам піднятися над примітивними умовами і досягти благоденства. Два припущення, що їх ліберали вважають непридатними, Платон вважає неспростовними, хоч і не обгрунтовує жодне з них. Він розглядає людей як суспільних за своєю сутністю істот, котрі природно реалізують себе в політичних об’єднаннях. Він не переймається тим, що існує потреба у виправданні політичного обов’язку чи що індивіди можуть мати права, які вони втрачають або ж обсяг яких звужується в політичних об’єднаннях. Далі, держава для нього є не зовнішнім механізмом урегулювання конфліктів, а природним середовищем, у якому громадяни можуть створювати і приватні, і суспільні блага. Державна справедливість висвітлює справедливість діяча достатньо специфічним чином: держава і діяч мають однакову структуру і є справедливими в однаковий спосіб. Платон виходить із концепції природженого поділу праці, тобто з тієї думки, що кожен повинен робити те, що йому чи їй найбільше підходить. Таким чином, він гадає, що тільки одиницям притаманне правильне поєднання теоретичного і керівного розуму, придатного для того, щоб правити, і це спричиняється до докорінного переміщення влади. Поки всі гроші зосереджено в руках ремісників, політичне життя міста повністю керується класом «опікунів-стражів» (за допомогою третього, «допоміжного» військового класу, статус якого є дещо незрозумілим, але спосіб життя майже такий, як в «опікунів»). Опікуни живуть цілковито колективним життям, не маючи приватної власності, особистого або сімейного життя та особистих амбіцій. Заява Платона стосовно того, що це необхідно для утвердження в місті справедливості, означає, що тільки опікуни здатні мислити правильно на благо всього міста, тоді як пересічні люди не можуть піднятися вище своїх особистих інтересів; тільки в тому місті, де правлять ті, хто піклується виключно про загальне благо, будуть залагоджені конфлікти, буде досягнута єдність і побудована справедлива держава, у якій кожен «робить щось своє», тобто виконує ту роль, на яку він (чи вона, бо Платон дивним чином включає до категорії опікунів і жінок) призначений своєю природою. Картина справедливої держави доповнюється зображенням справедливого індивіда. Людина є справедливою тоді, коли окремими її бажаннями керує, відозмінюючи їх, неупереджений розум, що виявляє добро в усьому за допомогою напівраціональної «духовної», або емоційної компоненти. У результаті виникає такий тип внутрішньої гармонії, коли всі складники займаються тим, чим їм належить займатися, насолоджуються власним якнайвищим задоволенням і розбудовують стале й щасливе життя. Доводиться до краю неособистісна природа як державного, так і людського розуму; розум, що керує справедливою людиною, виробляється роками вивчення філософії і залежить від того, що за допомогою цього насамкінець досягається: осягнення блага всесвіту. Паралелізм між державою та індивідом веде Платона до проблеми, яку він так і не розв’язав. Певні бажання індивіда плекаються і привносяться розумом, та вони не суперечать категорично тому, що є найкращим для цілісної людини. Що ж є умовою існування в державі осіб з ремісничого класу, які задля загального блага мають узгоджувати свої індивідуальні прожекти з настановами опікунів? Інколи Платон припускає, що вони почуватимуть себе щасливими у своїй підлеглості, будуючи щасливу і цілісну державу, де кожен почуває себе на свій кшталт, а думає так, як інші. Та іноді він змальовує похмурішу картину: саме тому, що ремісничий клас не в змозі піднятися до того, щоб цінувати загальне благо, ним слід керувати за допомогою сили і красномовства. Якщо це так, то в справедливій державі не всі будуть цілковито рівними. Платон ігнорує приховані проблеми, що виникають при відділенні влади від грошей та можливості їх використання і при наділенні владою тільки тих людей, хто має аналітичний розум; він зацікавлений у встановленні повної справедливості, в опікунах і, викриваючи самого себе, схиляється до думки про те, нібито вони і складають ціле місто. У «Державі» Платон висловлює впевненість у тому, що люди можуть набувати проникливості розуму, що дозволятиме тим, хто має її, керувати тими, кому її бракує, і що єдиний спосіб домогтися встановлення політичної справедливості — це наділення наймудріших і найсправедливіших людей абсолютною владою: царями повинні бути філософи. Інституціональними змінами можна нехтувати через їх неефективність, та в ідеальній справедливій державі і немає незалежного контролю, здійснюваного без втручання опікунів. Платон настільки вірить у людську природу, що гадає: така система здатна функціонувати; руйнівною силою він вважає лише особисті амбіції, а не політичну владу як таку. Пізніша політична теорія Платона є передовсім ідеалом, протиставленням практичній придатності, а водночас у ній отримують прояв два докорінних зсуви. Один із них — втрата віри в те, що індивіди можуть залишатися цілковито рівними і водночас бути наділеними абсолютною владою. У «Державці» він доводить, що допоки знавець, наприклад лікар, не відмінить своїх власних приписів, доти за його відсутності всі повинні дотримуватися його вказівок, тож до появи філософа-царя, який може правити і без законів, оскільки він володіє знаннями, нам буде краще триматися подалі від цих законів. Це свідчить про головну поступку. Приваблива сторона тієї ідеї, що управління слід розглядати як експертизу, засновану на знаннях, — це думка про те, що фахівець має керувати ситуацією в міру її розвитку, застосовуючи авторитарні, однак специфічні і гнучкі методи. На противагу цьому закони є обов’язково узагальненням і тому застосовуються механічно до різних справ. Навіть у «Державці» Платон висміює бюрократичні наполягання на тому, що за допомогою законодавства можна наділити даром зцілення та іншими вміннями. Та все-таки Платон сприймає це «друге благо» дуже серйозно. Лікарські приписи не можна пристосувати до змінних потреб, для цього й існує лікар, але в світі, де лікарів немає, єдине, що ми можемо здобути, — це їх знання, які переважно нічого не варті або ж є лише припущеннями. Коли Платон дійшов цього висновку, його інтерес до ідеальних філософів-державців помітно знизився; основну увагу він приділив питанню про те, законослухняними чи ні є держави. Якщо держава дотримується своїх власних законів, найкращою формою правління є монархія; непоганою формою є правління меншості, однак найгірше, коли править більшість. Та якщо держава не є законослухняною, найкращою формою правління для неї є правління більшості, оскільки така форма найменше придатна для зловживання владою; наступною формою буде правління меншості, а найгіршою формою правління — монархія. Таким чином, міркування Платона з приводу переваг різних форм управління державою мають сенс і є прагматичними. Отже, закони є негнучкими через свою узагальненість, але вони є принаймні продуктом раціональної думки, тож додержуватися їх — це найлегший спосіб управляти державою розумно і стабільно. Щоправда, у своїх пізніших роботах Платон доходить до того, що стає якоюсь мірою одержимим стабільністю і владою, що їх можуть запровадити закони. У його останній праці «Закони» змальовується ідеальна держава, кожна сфера життя якої регламентується законами (грецьке слово nomoі охоплює різні види регулювань поряд із формальними законами). Закони в їх остаточному вигляді складають і виправляють мудреці, котрі тепер уже утворюють тіньовий уряд, серед усіх інших функцій якого ще й «перевиховування» або знищення безбожників. Але цей уряд виконує тільки рештки функцій опікунів держави. У державі, у якій кожен аспект життя людини від її народження до смерті жорстко регламентується, менше простору для правління експертів. У результаті це виливається в деспотизм та авторитаризм і ще більший, ніж у «Державі», егалітаризм; індивіди справді отримують у багатьох законах гарантії щодо захисту від свавілля своїх правителів. Понад те, Платон настільки здолав свою відразу до бюрократії, яку він вважав перешкодою для запровадження правління експертів, що звернувся до досвіду афінської демократії, яка тримала численну армію службовців для здійснення постійних перевірок діяльності інших службовців. Отже, Платон переставляє наголоси: наше найточніше раціональне бачення все ж таки має посідати друге місце в порівнянні з колективною мудрістю, яка виражається в законах і опосередковано розповсюджується через них; а основна чеснота доброго громадянина – це самодисципліна, необхідна для того, щоб дотримуватися їх у кожному аспекті свого життя. Це вже відхід від його раннього оптимізму стосовно можливостей людської природи; багато положень «Законів» явно різкі і відгонять песимізмом у відношенні до людей. Та все ж його підхід залишається ще стриманим, усюди він іде на компроміси, визнаючи різноманітність наших потреб. Тут Платон уперше скоріше стикається зі складністю політичних проблем, аніж заперечує їх. Другий головний зсув у Платоновій думці – вибух нового інтересу до питання про політичну цілеспрямованість історії. Кинувши пояснювати ідеальну політичну організацію a prіorі, натомість він споглядає минуле. У «Державці» він звертається до міфу про золотий вік для того, щоб з’ясувати, що ж таке мистецтво управління державою. (Можна припустити, що це дуже дивна версія ідеї стосовно того, що в минулому життя було прекрасним; золотий вік — це цілковита протилежність нашому часу в тому сенсі, що тут люди живуть навпаки – починаючи з могили і закінчуючи колискою.) У чарівному незакінченому творі «Критій» міф зовсім іншого гатунку – міф про Атлантиду – перетворюється на щось подібне до історичної фантазії з моральним підтекстом, де фігурують Атлантида і давні Афіни. Такі проекції ідеальної держави в минуле химерні, складні, тож часто їх важко пояснити. У книзі ІІІ «Законів» доісторичний період та історія від потопу до теперішніх днів змальовуються з більш відвертою націленістю на окреслення бажаних або ж удатних рис держави, що їх має уособлювати держава ідеальна. Історія Платона сумнівна, вибіркова і наближена до його теорії; але вона зазнає рішучого повороту в міру наближення до «Держави». Відтепер політик повинен учитися на досвіді колишніх помилок та тріумфів, які нам демонструє історія; і головним уроком, який ми з неї отримуємо, є те, що в тому разі, якщо міста не дотримуються своїх власних законів, вони зазнають морального занепаду і що стабільність забезпечується «мішаними» формами державного ладу, тоді як крайнощі типу репресій або ж анархії призводять до дестабілізації життя. Як методи, так і реалістичні висновки вказують на Аристотеля, який наголошував на важливості збереження дієздатних інституцій, засновуючи свою теорію на детальному аналізі процесу розвитку держави в минулому. Основна розбіжність полягає в тому, що Платон на відміну від Аристотеля не намагається нагромадити якомога більше фактів і перевірити їх, перш ніж теоретично осмислювати їх.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. Платон — Плато́н іменник чоловічого роду, істота Орфографічний словник української мови
  2. Платон — бл. 427-347 до н.е., грец. філософ, учень Сократа, засновник філософської школи Академії; проголошував, що дійсний світ являє собою недосконалий відбиток реально існуючого світу досконалих ідей, прототипів речей... Універсальний словник-енциклопедія
  3. Платон — Платон (справжнє ім'я Аристокл) (427, Афіни чи о-в Егіна — 347 до н.е.) — давньогрецьк. філософ, постать якого стала уособленням філософії як такої. Філософський енциклопедичний словник
  4. Платон — Плато́н, -на (гр. філософ); плато́нівський, -ка, -ке Плато́н, -на. Правописний словник Голоскевича (1929 р.)