Сартр Жан-Поль

(1905–1980) — французький філософ, драматург, письменник. Сартр був одним із найвідоміших і найвпливовіших мислителів сучасності. У 1929 році він закінчив Вищу нормальну школу й упродовж 1931–1945 років викладав у різних ліцеях (йому довелося зробити короткочасну перерву в зв’язку із службою в Збройних силах і перебуванням у військовому полоні). У творах Сартра поєднуються літературні і філософські погляди. У своїх ранніх філософських працях він зосереджується на емоціях, уяві та природі особистості; ці ж проблеми він розглядає й у своєму першому романі «Нудота» («La Nauseґe», 1938), у якому проявилася його глибинна відраза до буржуазного суспільства. За твердженням Симони де Бовуар та Раймона Арона, до війни Сартр не цікавився політикою. У циклі його романів «Шляхи свободи» («Les сhemіns de la lіberteґ», 1945–1949) відображено його просування до більш активної позиції в ході війни та його участь у русі Опору. Його основна філософська праця «Буття і ніщо» («L’E^tre et le neґant») була опублікована в 1943 році. Повідомлялося і про супутній том з проблем етики, але він так ніколи і не з’явився на світ – швидше за все через те, що на перший план вийшли політичні зобов’язання Сартра. Зате в захопливих п’єсах Сартра, написаних у цей період, – «За зачиненими дверима» («Huіs сlos», 1945), «Брудні руки» («Les maіns sales», 1948), «Диявол і бог» («Le dіable et le bon dіeu», 1952), – піднімалося багато етичних проблем. Упродовж тривалого часу Сартр був «вільним художником», дозволяючи собі вв’язуватися в різноманітні пропагандистські ігри, тож спочатку він зблизився з французькими комуністами, а потім – з італійськими. У своїй основній теоретичній праці з проблем політики «Критика діалектичного розуму» («Crіtіque de la raіson dіalectіque», 1960) він спробував пошлюбити екзистенціалізм з марксизмом. Величезна і складна книга стала приголомшливим провалом. Паризькі інтелектуали усвідомлювали, що Сартр потрапив у пастку індивідуалістичних категорій і щиро вірили різноманітним мислителям-структуралістам, які проповідували прямо протилежне: суб’єктивізм – це ілюзія і в цьому вся буржуазія! В останні роки свого життя Сартр продовжував обмірковувати антиномію обставин і вибору. У книзі «Слова» («Les Mots», 1963) він подає блискучу й прозору оцінку власних юнацьких літ, а в книзі «Флобер» («Flaubert», 1971–1972) розглядає життя французького письменника у вічності. Книга «Буття і ніщо» – шедевр Сартра. Вплив Гуссерля проявився в її феноменологічності, а Гайдеггера – в її зосередженості на «бутті»; іншими словами, перед нами опис того, що означає бути живим. Життя асоціюється з нічим, оскільки ми завжди здатні уявити собі, що будь-яка ситуація може бути іншою. Ми існуємо в цілковито умовному світі і маємо залишити в ньому якийсь слід; визначеної наперед суті немає, і ми робимо зі світом усе, що хочемо. Бачення Сартра є переважно песимістичним. Його геній найяскравіше виявляє себе в зображенні тих викрутів та виправдань, що їх шукають люди, аби уникнути відповідальності за свої вчинки: «хибна віра» є бажанням вислизнути з-під тягаря свободи. Такі ухиляння вважають притаманними виключно буржуазії, але Сартр доводить, що сама присутність інших постійно нагадує нам про наші власні обмеження (це випливає з приголомшливих сторінок, де оповідається про садизм і мазохізм). Зображення ним особистих стосунків нагадує подібні описи Пруста, але в нього немає нічого від гумору видатного письменника. Коли він говорить, що «пекло – це інші люди», він і справді має на увазі пекло. Цей песимістичний настрій значно переважає духовний підйом, який наближається до свого завершення і який мав постати центральним питанням у книзі з проблем етики. Висновок Сартра полягає в тому, що індивід повинен брати на себе відповідальність за свої вчинки в усі часи і за всяку ціну; кожної миті свого життя ми мусимо бути готові відповідати. Цю позицію часто піддавали критиці на тій підставі, що її нестабільність підриває довіру, необхідну в суспільному житті per se: сьогодні я можу любити когось, а завтра так само щиро його покину. Проте найвагоміша критика позиції Сартра полягає в тому, що їй бракує поняття соціальності. Свобода для нього є завжди свободою від волі інших і ніколи – можливістю співпраці з ними. У «Критиці діалектичного розуму» Сартр зосереджується на одному рівні – рівні філософії історії. Він пропонує модель діалектичного розуму, в межах якого волю кожного індивіда слід розглядати як складник тотальної історії. Блиск Сартрової оцінки індивідів затьмарює цю вищу мету, повне виправдання якої було залишено для іншого тому (котрий, знову ж таки, так і не з’явився). Але другий рівень трактату ще раз демонструє справжнє лице Сартра як мораліста. Він різко протиставляє людських істот, що потрапляють до певних «категорій» і до «згуртованих груп». Щодо першого типу, прикладом якого, як не дивно, є люди, що стоять у черзі на автобус, то тут Сартр мав на увазі позбавлене мети і волі повсякденне життя, що потрапляє в тенета хибних вірувань і пов’язується в одне ціле лише завдяки випадковому збігу цілей. Прикладом другого типу є революційні гуртки, члени яких отримують справжню моральну свободу завдяки своїй участі в спільній діяльності в намаганнях змінити хід історії. Цікаво, що в своїй політичній теорії він зосереджувався переважно на «проблемі буття», а не, приміром, на якихось нагальних способах допомогти бідним і знедоленим. У висновках міститься виправдання насильства того класу, котрий стає на боротьбу. Оскільки «хибна віра» захована так близько до поверхні індивіда, той, хто зраджує «згуртовану групу», втрачає свої права. Спроба виробити колективне бачення може бути забезпечена лише за допомогою насильства, оскільки й Сартр не міг обійтися без концепції соціальності. Його розуміння слабкості окремого індивіда нагадує позицію Руссо, одначе Сартр далеко не з такою повагою ставиться до закону. Політична думка Сартра винятково цікава. Як здається, для Франції це був найяскравіший з часів Руссо вираз індивідуалістичних, пуританських переконань, що дозволяє нам побачити обмеженість політики, яка не враховує концепції соціальності.