Троцький

(Троцький Лев, псевдонім Лева Давидовича Бронштейна) (1879—1940) — російський марксист, політичний мислитель і революціонер. Після навернення в молодості до марксизму Троцький включився в революційну діяльність й у 1905 році постав як найпомітніший лідер Санкт-Петербурзької ради. Його було заарештовано й вислано до Сибіру, звідки він згодом утік, проживши десятиліття напередодні 1917 року в Європі. Повернувшись після Лютневої революції в Росію, Троцький приєднався до табору Леніна та більшовиків і разом із ними став лідером Жовтневого повстання та творцем наступної революції. Як народний комісар закордонних справ він провів переговори про мир з Німеччиною у Брест-Литовську, а як військовий комісар – створив і очолив Червону Армію, гартуючи її перемогу в громадянській війні. Та після смерті Леніна в 1924 році його ізолювали й відмежували від партії, а відтак його падіння було таким само миттєвим і карколомним, як і попередній злет до вершини влади. У 1929 році Троцького було вислано з Радянського Союзу і, поблукавши від одного тимчасового сховку до іншого, 1937 року він врешті-решт оселився в Мексиці. Саме там – вірогідно, за прямим наказом Сталіна, – його й було вбито в 1940 році. Троцький є однією з найтрагічніших і найпривабливіших постатей в історії революцій двадцятого століття. Блискучий промовець та організатор з нахилом до театральності, він був харизматичним лідером під час визначальних подій, проте виявився нездатним до рутинної партійної і політичної роботи, а його дратівна, часто зарозуміла манера поведінки разом із відчуженим ставленням до підлеглих залишила його без політичних прихильників та опори і зробила вразливим для інших політиків з їх неперевершеним умінням маніпулювати людьми. Однак він не втратив мужності й у поразці, залишившись активним і доконечно щирим, й упродовж 1930-х років, зібравшись із силами, став апологетом (хоч і за межами Радянського Союзу) відданості ідеалам 1917 року, вбачаючи в сталінізмі «виродження» революції. Та троцькістський рух виявився неефективним, тож останні роки свого життя Троцький присвятив спасінню тієї дещиці, що залишилася від минулої героїчної ери: якби його голос було почуто, то почули б глас вопіющого в пустелі. Яким би не був вердикт щодо його політичної діяльності та історичної ролі, Троцький заслуговує на згадку насамперед (якщо не виключно) завдяки своїм політичним і соціальним ідеям узагалі – а він писав надзвичайно багато впродовж усього свого життя – і зокрема завдяки своєму аналізу феномена соціалістичної революції у відсталому суспільстві. Уже в 1906 році він сформулював концепцію революції в Росії, яка відображала тогочасні панівні погляди його приятелів-марксистів: таке суспільство, як Росія, має спершу пройти стадію капіталістичного розвитку та буржуазної революції, перш ніж приступати до наступної, соціалістичної стадії. Його майже цілковито самостійна концепція, яка стала відомою під назвою «теорія перманентної революції», була заснована на законі, що його він пізніше називав «законом нерівномірного і комплексного розвитку». Він доводив, що такі суспільства, як Росія, залишаючись переважно відсталими і нерозвинутими, потрапляють під вплив Заходу і переймають деякі з найбільш передових методів економічного розвитку та відносин, і на основі цих осередків, чи острівців розвитку, в свою чергу, постають величезні урбаністичні центри, потужний пролетаріат, європеїзована інтелектуальна еліта і радикальні форми політичної боротьби та діяльності. Натомість буржуазія залишається слабкою, а лібералізм – неефективним, оскільки індустріалізація запроваджується державою зверху. Подальші суперечності такого суспільства – чіпляння за старе й віджиле паралельно і на противагу розвитку нових тенденцій – створює зростаючу напругу й нестабільність, що невдовзі змушує нові радикальні сили вступити в пряму боротьбу зі старим режимом, яка завершується фактично миттєвим стрибком у посткапіталістичну, соціалістичну еру. Однак Троцький дуже добре усвідомлював, що величезні маси сільського населення, зацікавленого найбільше лише в отриманні землі, не підуть услід за робітниками по радикальному шляху. Він провіщав, що в Європі спалахне пожежа світової революції, і дійшов висновку про те, що якщо це станеться, то робітничий уряд Росії матиме змогу отримати підтримку ззовні для здійснення подальших зрушень в економіці і подолання реакційних настроїв селянства. Він вірив, що на цьому шляху кульмінацією «нерівномірного розвитку» стане «комплексний розвиток», тобто сполучення двох історичних стадій соціально-економічного розвитку. На погляд Троцького, події 1917 року підтвердили основоположну цінність цього аналізу – певну достовірність його згодом визнав сам Ленін, зазвичай скептично налаштований. Та загальноєвропейської революції, звісно, не сталося, і тому Троцький дедалі палкіше почав звинувачувати в цій поразці сталінську доктрину «соціалізму в окремо взятій країні», оскільки вона мала на меті відмову і від світової революції, і від очолення міжнародного соціалістичного руху, натомість віддавши перевагу виключно внутрішнім цілям Радянського Союзу (Див. радянський комунізм). У численних творах, написаних у 1930-ті роки, Троцький аналізує сталінізм з альтернативних, а іноді й з протилежних позицій, визначаючи його як «бонапартизм», «Термідор», бюрократичний колективізм або й просто «зраду» чи навіть марення божевільного розуму. Та все це було не надто переконливим, оскільки, аналізуючи різні свідчення, іноді й протилежні, він змішував категорії; і він навряд чи знав, як бути з тим фактом, що Сталін тим часом здійснив тотальну перебудову радянського суспільства, – хоч його внесок у справу виявлення і викриття безпрецедентних масштабів сталінського терору, чи «злочинів», як він це називав, і є більшим за всіх. Складність позиції Троцького – і теоретичної, і політичної – полягала в тому, що попри злочини Сталіна він продовжував обстоювати досягнення Жовтневої революції і, що найбільш показово, відмовлявся визнавати будь-який можливий зв’язок між режимом, що усталився під орудою Сталіна, та ленінсько-більшовицькою концепцією партії і політики, заявивши насамкінець, що це дві речі несумісні. За іронією долі, саме Троцький першим (наприкінці 1903 року) піддав більшовизм осуду як формулу «диктатури над пролетаріатом» та особисто Леніна як конспіратора-змовника на кшталт Робесп’єра, що планує знищити демократичний соціалістичний рух у Росії. Насправді в тих його ранніх творах, котрі й спричинилися до повного розриву з Леніним у період 1903—1917 років, було подано найгрунтовніший і на сьогоднішній день аналіз зв’язків між відсталістю і більшовизмом, що нині можна описати як структурне явище, за якого брак соціальних інституцій дає поштовх зростанню масштабів автономного панування політики і держави над суспільством. Після примирення з Леніним у 1917 році Троцький ніколи вже більше не порушував тих питань, які він так щиро обстоював й аналізував задовго до того. З огляду на політичний тиск на нього впродовж 1920—1930-х років це можна зрозуміти; та саме через це він не спромігся збагнути міру залежності своєї теорії перманентної революції від більшовизму, а звідси – мимоволі став співучасником злочинів сталінізму. Проте його аналіз соціології і політики відсталих країн, різноманітних можливостей, що їх надають особливості процесу історичного розвитку, і динаміки революційних зрушень значно змінив підходи марксизму двадцятого століття, який розвивався в напрямку від теорії, що спочатку намагалась осягнути майбутнє європейського капіталізму, до теорій, набагато більш придатних для позаєвропейських «нерозвинутих» суспільств, що – принаймні частково – і продемонстрував подальший хід історії. У докапіталістичному світі під прапором марксизму виникла нова форма колективізму, хоч вона була й непридатна для того типу суспільства, який провіщав Троцький. Він добився найбільшого успіху в поясненні його історичної логіки, навіть якщо його власна історична доля і є найяскравішим символом обмеженості його політичної думки, так само як і обмеженого характеру такого роду колективізму.