радянський комунізм

Нинішня офіційна ідеологія Радянського Союзу, яка бере свій початок із впливу марксизму на російських інтелектуалів наприкінці ХІХ століття. Російська імперія з її прогнилим деспотичним режимом і напрочуд динамічною економікою була родючим грунтом для революційних ідей. Царська держава сприяла індустріальному розвитку, так що Росія могла протистояти провідним європейським державам на більш рівних умовах. Це зумовило зростання буржуазії, пролетаріату та середнього класу фахівців. Проте режим виявився нездатним задовольнити політичні прагнення нових суспільних класів і економічні вимоги селянства, яке все ще становило близько 80 відсотків населення. Єдино можливим шляхом розвитку здавалася революція – спочатку так гадала меншість усередині кожного класу, а згодом чи не весь народ. Марксистські ідеї утвердились у радикальних колах як наслідок популізму (народництва), який не спромігся здобути підтримку широких мас. Колишній популіст Плеханов (1856–1918) у 1883 році стверджував, що основною революційною силою в Росії стане найманий промисловий робітничий клас (або пролетаріат). Селянство більше не є єдиним потенційно революційним класом, під впливом капіталізму воно розмежувалося на експлуатованих і експлуататорів. У 1890-х роках Ленін, брат якого був популістом, що його повісили 1887 року за спробу замаху на царя, всебічно підтримав лінію Плеханова. На схилку століття всередині марксизму постали дві течії, що відійшли від поглядів, носіями яких були Плеханов і Ленін. Першу групу, до якої належали Струве, Туган-Барановський та інші «ревізіоністи», їхні противники охрестили «легальними марксистами» за те, що вони притримувалися лише тих творів, котрі можна було легально опублікувати в Росії. Вони стверджували, що в російських умовах розвиток капіталізму був прогресивним явищем. У далекому майбутньому після тривалого періоду розвитку капіталізму буде запроваджено соціалізм – але не революційним, а еволюційним шляхом. Другу групу, до якої входили Кускова та її чоловік Прокопович, їхні противники назвали «економістами», оскільки вони доводили, що з огляду на відсталість Росії робітники повинні зосередитися на боротьбі за кращі економічні умови і віддати справу політичної боротьби проти самодержавства в руки середнього класу. Ця точка зору була надзвичайно популярна в середовищі учасників петербурзьких робітничих гуртків упродовж 1897–1899 років. Ці нові течії зазнали краху внаслідок звернення провідних «легальних марксистів» та «економістів» до конституційного лібералізму, поширення серед робітників революційних політичних ідей та розгорнутої Леніним галасливої кампанії проти ревізіонізму. На момент революції 1905 року змагання за підтримку робітничого класу і селянства вели дві основні революційні партії: Соціалістично-революційна партія (есери) та Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). Партія есерів, заснована 1901 року, продовжувала розвивати ідеї своїх попередників-популістів – доктрину селянської революції і політику здійснення терористичних акцій. РСДРП, офіційно заснована на з’їзді 1898 року, але остаточно сформована на своєму ІІ з’їзді 1903 року, слідувала традиціям Плеханова. З’їзд РСДРП 1903 року знаменував не лише крах ревізіонізму, але й початок розколу партії на «твердих» марксистів під проводом Леніна і «м’яких», що їх очолили Мартов (1873–1923) та Аксельрод (1849/1850–1928). Основні суперечки на з’їзді точилися навколо питання про обов’язки члена партії. Ленін наполягав на «особистій участі в одній із партійних організацій», тоді як Мартов вимагав від членів партії лише «регулярної особистої допомоги під керівництвом однієї з партійних організацій». Визначення Леніна було відкинуто, та в остаточному підсумку його група забезпечила собі більшість на з’їзді у зв’язку з тим, що було відхилено вимогу єврейського Бунду про надання йому організаційної автономії і бундівці змушені були покинути з’їзд. З тих пір «твердих» і «м’яких» марксистів почали називати «більшовиками» і «меншовиками» (від російських слів «більшість» і «меншість»). Ця суперечка була симптоматичною. В умовах самодержавного гніту більшовики ратували за очолювану професійними революціонерами централізовану партію, яка вестиме роботу в підпіллі. Меншовики віддавали перевагу структурі, що об’єднуватиметься на основі менш жорстких принципів і матиме широку підтримку в масах. Ця незгода стосовно принципів організації незабаром вилилась у більш глибоку розбіжність політичної стратегії двох груп. Більшовики були переконані в тому, що в боротьбі проти самодержавства РСДРП повинна не співпрацювати з ліберальною буржуазією, а діяти цілковито незалежно. У 1905 році, стверджуючи, що російська буржуазія занадто слабка і слабкодуха, щоб скинути самодержавство, вони підбурили робітничий клас піднятися під проводом РСДРП на збройне повстання, котре мало встановити демократичну республіку. Ленін також доводив (і в цьому він став однодумцем Плеханова), що селянські маси здатні здобути перемогу в революції під проводом пролетаріату. Після перемоги збройного повстання РСДРП у спілці з есерами мала встановити «революційну демократичну диктатуру пролетаріату і селянства», яка змусила б запровадити демократичні реформи. Більшовики не мали на меті здійснити саме соціалістичну, відмінну від «буржуазно-демократичної», революцію. Вони беззастережно приймали положення класичної доктрини стосовно того, що побудувати соціалізм у селянській Росії буде неможливо до тих пір, поки не відбудеться переможної пролетарської революції в більш розвиненій країні. У питанні стратегії серед меншовиків не було одностайності. Але вони схилялися до того погляду, що ліберальна буржуазія посідає чільну позицію в політичній боротьбі і що роль РСДРП має обмежуватися зміцненням її політичної сили та вираженням інтересів пролетаріату. Пролетаріат опиниться в центрі політичної боротьби лише після завершення періоду індустріального розвитку під орудою демократичного уряду. Тому в ході революції 1905 року меншовики виступали за те, що «соціал-демократія не повинна прагнути захопити владу або розділити її в тимчасовому уряді, вона має залишатися партією крайньої революційної опозиції» (щодо обстоюваної Троцьким ідеї «перманентної революції» див. Троцький). Після розв’язання Першої світової війни те, що прихильникам Леніна колись здавалося лише прикрою суперечкою, тепер стало цілком достатнім приводом для відмежування справжніх революціонерів від опортуністів. Від інших об’єднань європейських соціалістів більшовики відрізнялися згуртованістю в боротьбі проти своєї власної держави і проти імперіалістичної війни. Думки меншовиків з приводу ставлення до війни розійшлися. Мартов її засуджував, але багато хто з меншовиків, у тому числі й Плеханов (який опісля 1905 року перейшов до табору меншовиків), обстоював мотиви російського патріотизму. У 1917 році, слідом за скиненням самодержавства в ході Лютневої революції, у лавах партії більшовиків знову назрів розкол. Партійна більшість підтримала заклик Леніна до наступної революції пролетаріату та найбіднішого селянства, коротко викладений у гаслі, що з’явилося восени 1917 року, «Вся влада Радам!» (ради – це були органи управління, членів яких обирали маси шляхом прямого голосування на своїх робочих місцях). Але перед цим, у ході більшовицької революції жовтня 1917 року й опісля неї, низка більшовицьких осередків, що вагалися (їх, імовірно, слід вважати ранньою «правою опозицією»), спонукали партію до компромісу й об’єднання з тими меншовиками та есерами, які були проти продовження війни і підтримували подальші революційні зміни. Це «праве крило» включало таких видатних діячів, як Зинов’єв (1883–1936), Камєнев (1883–1936), Риков (1881–1938) та Луначарський (1875–1933). Їх принципова розбіжність із Леніним полягала в їхній переконаності в тому, що слабкість промислового робітничого класу Росії не дозволить більшовикам, які спиралися головним чином саме на підтримку робітників, самотужки утримувати владу. Цю думку, зрозуміло, поділяли всі меншовики. У ході громадянської війни та іноземної інтервенції 1918–1920-х років, що розпочалися після Жовтневої революції, всі більшовики і багато меншовиків та есерів згуртувалися для захисту влади Рад. Усередині більшовицької партії критичні зауваження стосовно офіційного політичного курсу лунали переважно з боку лівих. Навесні 1918 року «ліві комуністи» на чолі з Бухаріним (1888–1938) закликали до революційної війни на противагу Леніну, який наполягав на підписанні мирного договору з Німеччиною. Ліві комуністи також виступали проти деяких основних рис внутрішньої політики: надцентралізації процесу прийняття рішень, працевлаштування фахівців-буржуа та запровадження одноосібного керівництва в промисловості замість виборних комітетів. Цю лінію критики в 1920–1921-х роках продовжили «демократичні центристи» та «робітнича опозиція». Наступні опозиційні групи вважали такий політичний курс симптомом виродження революції під впливом переважаючої маси селян-індивідуалістів. У відповідь Ленін затаврував нереалістичний підхід «лівих» як типово дрібнобуржуазні вагання. За Леніним, військова слабкість країни Рад зумовила неуникність мирного договору, недосвідченість російського робітничого класу означала, що йому доведеться повчитися в капіталістів, як управляти економікою, а посилення контрреволюції вимагало встановлення жорсткішого політичного контролю. Більшовики захопили владу, знаючи, що пролетаріат у Росії був слабким, а економіка – відсталою; тож тепер Ленін намагався пристосуватися до цих обставин. Але він, звичайно, і не гадав, що жорсткий контроль політичного життя з центру і призначення керівників та управлінців зверху залишаться незмінними рисами радянської системи. Після перемоги більшовиків у громадянській війні партія, відома з 1918 року як Комуністична партія (більшовиків), зберегла і навіть зміцнила свою монополію на владу; було посилено її внутрішню дисципліну. Вжиття цих заходів було необхідним з огляду на наявність ворожого капіталістичного оточення та збереження в Радянській Росії значної кількості індивідуальних селянських родинних господарств. Але завдяки новій економічній політиці (НЕП), здійснення якої розпочалося в 1921 році, селянам було дозволено вільно торгувати на ринку і було введено податок замість свавільної реквізиції державою продуктів у селян. Ленін і його прихильники вважали, що відновлення союзу робітників і селян стане основою для поступового переходу до соціалізму, одначе Росія потребувала економічної підтримки, яку принесе перемога соціалізму в більш розвиненій країні. З огляду на безнадійний стан економіки на початок 1921 року і поширення заворушень у суспільстві введення НЕПу не викликало якогось значного спротиву в лавах партії. Але з осені 1923 «ліва опозиція» на чолі з Троцьким слушно відзначила посилення бюрократизму всередині партії, хоч і помилилася з висновком стосовно того, що це унеможливить індустріалізацію і соціальні перетворення. Опісля смерті Леніна в січні 1924 року все більший вплив на радянську політичну думку почав справляти Сталін (1879–1953), керівництву якого завдячують і успішним завершенням індустріалізації, і страхіттями голодомору та політичних чисток 1930-х років; він став головнокомандувачем під час жорстокої боротьби проти нацистського нашестя в 1941–1945 роках. Поширювана повсюдно ідеологія, окреслена Сталіним, надавала найнагальнішої важливості утвердженню радянського ладу. Ще в квітні 1924 року в своїй лекції «Основи ленінізму» він обстоював той погляд, що ленінізм був не просто придатною для сільськогосподарської країни версією марксизму, але всесвітнього значення «марксизмом доби імперіалізму та диктатури пролетаріату». Ленінський принцип демократичного централізму (Див. Ленін) тепер набув нового забарвлення: за Сталіним, партія була не лише «керівним і організуючим загоном робітничого класу», вона була «уособленням одностайності» і «ставала могутнішою, очищаючись від опортуністичних елементів». Ленінський стиль роботи сполучав «радянський революційний запал» з «американською ефективністю». Через декілька місяців Сталін, підтримуваний Бухаріним та іншими, незважаючи на жорстку опозицію з боку Троцького, Зинов’єва і Камєнева проголосив, що побудову соціалізму в Радянському Союзі можна завершити і без перемоги соціалістичної революції в іншій країні. Ставлення до сталінської версії «соціалізму в окремо взятій країні» незабаром відмежувало більшість членів Політбюро від Бухаріна, Рикова та інших учасників групи «правого ухилу». Бухарін, який зрікся своєї колишньої «лівизни» і заповзято підтримував НЕП, вірив, що мирна співпраця із селянством поступово приведе до встановлення соціалізму. Та в 1928 році Сталін заявив, що з початком переходу до соціалізму класова боротьба буде посилюватися, а згодом наголосив, що в процесі переходу до соціалізму пролетарська держава не лише не зникне, а буде зміцнюватися з огляду на капіталістичне оточення. Ця характерна для сталінізму ідеологія стала основою форсованої індустріалізації і примусової колективізації в сільському господарстві. На початку 1930 років радянське визначення «соціалізму» було суттєво підправлено. До тої пори всі марксисти вважали, що «соціалізм» хоч і не відкидає буржуазного принципу оплати згідно з обсягом виконаної роботи, але запроваджує суспільну власність на всі засоби виробництва, скасовує ринок і вводить свого роду безгрошову економіку. Але починаючи з середини 1930-х років радянські марксисти стверджували, що власні розрахунки колгоспника та пов’язаний із цим вільний ринок є складовими соціалістичної економіки, тож грошова економіка існуватиме до встановлення комунізму. У червні 1931 року Сталін висловився і проти дрібнобуржуазної «рівноправності» як чужого соціалізму принципу. Подальший рух до більшої рівноправності в інтересах ефективності був ворожий духу, якщо не букві попереднього погляду на «соціалізм». Використовуючи це змінене визначення, в грудні 1936 року Сталін зміг проголосити, що в Радянському Союзі соціалізм «в основному» побудовано. Експлуатацію одного класу іншим було усунуто і замість неї постав союз двох неантагоністичних класів – робітників одержавленої промисловості і колгоспників. Конституція грудня 1936 року відповідно визначила Радянський Союз як «державу робітників і селян». Проте Сталін наполягав на тому, що державне управління суспільством має залишатися в руках робітничого класу. Таким чином, селяни продовжували бути в цьому союзі «молодшим» партнером. У ході чисток 1936–1938-х років Сталін також проголосив, що відсутність антагоністичних суперечностей усередині соціалістичного суспільства означає, що всі ворожі акції та переконання приходять з-поза меж цього суспільства. Незадовго до смерті він дещо пом’якшив цю жорстку доктрину, припустивши, що виробничі відносини в соціалістичному суспільстві можуть виникати із запізненням стосовно процесу розвитку продуктивних сил (Див. марксизм), і наголосивши на цінності для марксизму «зіткнення поглядів». Тому, як здається, можна з достатньою мірою вірогідності стверджувати, що Сталін хоч і безуспішно, але власноруч розпочав процес десталінізації радянської ідеології. Далекосяжна критика Сталіна та «культу особи», започаткована Хрущовим у 1956 році, не вимагала жодної суттєвої зміни в радянському визначенні «соціалізму» або в уявленнях стосовно того, що політичною системою має керувати одна монолітна партія. Зате була піддана гострій критиці сталінська доктрина «посилення класової боротьби» в період переходу до соціалізму. Наприкінці 1950-х років Хрущов та його радники від критики минулого перейшли до позитивних прогнозів щодо світлого майбутнього. Тоді як Конституція 1936 року величала СРСР «державою робітників і селян», довгострокова програма партії, прийнята 1961 року, грунтувалася на доктрині Хрущова, яка містила твердження про те, що диктатура пролетаріату проклала шлях до «всенародної держави». За Хрущовим, на 1961 рік соціалізм в СРСР переміг «цілковито й остаточно» і почався період «побудови комунізму»; в програмі необачно стверджувалося, що комунізм в СРСР буде побудовано «в основному» до 1980 року. З цим подиву гідним скороченням відстані до фінішу пов’язувалися й інші утопічні риси. За твердженням Хрущова, «всенародна держава» і перехід до комунізму зумовлюють послаблення примусового контролю зверху, значне розширення участі громадян в управлінні державою, а також реальну передачу освітніх та культурних функцій від держави до добровільних громадських організацій. Знову було уможливлено обмеження ролі держави виключно функціями оборони від зовнішніх ворогів. За часів правління Брежнєва (1906–1982), який із 1964 року до самої своєї смерті був Генеральним секретарем партії, визначення радянської держави як «соціалістичної всенародної» залишилося й увійшло в Конституцію 1977 року (першу з 1936 року). На словах продовжували наголошувати на важливості участі громадян, та це були скоріше утопічні мрії Хрущова, ніж дійсне послаблення держави. Наприкінці 1966 року, через два роки після усунення Хрущова, твердження про те, що СРСР вступив у період побудови комунізму, вилучили, а замість нього ввели новий етап «розвинутого соціалізму» між «завершенням побудови соціалізму» та «комунізмом». У 1982 році, за декілька місяців до своєї появи в ролі короткочасного наступника Брежнєва, Андропов (1914–1984) в одній офіційній промові заявив, що розвинутий соціалізм стане «тривалим історичним етапом», котрий, в свою чергу, матиме «свої власні періоди, свої власні стадії розвитку». Він зауважив, що можлива «розбіжність інтересів різних соціальних груп», які переслідують споріднені цілі, «не дійде до антагонізму», і визнав, що має бути створено механізми, які б могли «враховувати, зіставляти та узгоджувати різноманітні інтереси». Усе це забезпечило певну основу для політичних досліджень і реформування. Одначе самоаналіз радянського комунізму завжди страждав на однобічність. У ньому недостатньо враховувалися дві головні риси радянського соціалізму, що їх не передбачали ні Маркс, ані Ленін: зосередження права на прийняття рішень у руках самовиборного Політбюро та панування в радянській політиці і суспільстві керівної еліти, котра надала собі суттєві соціальні та економічні привілеї. Якщо взяти до уваги ці важливі уточнення, стає зрозуміло, що на часі здійснення в СРСР політичної та економічної реформи. В оприлюднених останніми роками дискусіях звертається увага на такі основні питання, як централізована державна влада, роль ринку, одноосібне управління та функції партії. Ще більше залишається неопублікованим. Піднесення в Польщі «Солідарності» в 1981 році вказує на те, що під зовні спокійною поверхнею радянського політичного життя вирує прихована напруга. Навіть Політбюро визнає першорядну потребу в реформах. «Ми не можемо відкладати, ми не можемо вичікувати; часу на вагання не залишилося, його вичерпано в минулому» (Горбачов, червень 1985).