Ленін

Ленін Володимир Ілліч (псевдонім В.І.Ульянова) (1870-1924) — Теоретик марксизму, засновник партії і перший лідер Радянської держави. Ленін є однією з найважливіших постатей у розвиненні Марксизму в 20 столітті. Він привніс до марксизму особливу революційну політику, яка має цінність і зараз Ленін відомий, зокрема, заснуванням революційної партії з її взаємозв”язками з класовою системою, яка відіграла певну роль у політичній лібералізації, і характеристикою нової і фінальної стадії розвитку капіталізму, яка створила всі дистанції передумови глобальних соціалістичних перетворень. Перед більшовицькою революцією жовтня 1917, натхненником якої він був, Ленін розвинув вчення Маркса про державу, поєднавши захоплення Маркса Паризькою комуною зі своєю концепцією великого потенціалу рад. Цілий ряд криз, з якими зіткнувся новий режим, змусив його внести фундаментальні зміни до первісного вигляду концепції і посилити диктатуру пролетаріата, яка потім матиме тривалий вплив на Радянську державу. Як лідер Комуністичного Інтернаціоналу він примушував партії співчленів приймати організаційні правила більшовиків і не противитися постійному руху уперед Російської революції, ховаючи всі незгоди під поступовою (реформістською) і конституційною соціалістичною демократією (див. соціал-демократія). За свого життя Ленін викликав своїми ідеями майже безперервну полеміку і спори, в яких інколи сам брав участь; і понині майже кожний аспект його ідей і діяній продовжує бути предметом дискусій для вчених. Але детальне неупереджене вивчення його творів поки що залишається в зародку. Рання праця Леніна, кульмінаційна в його основному напрямку досліджень під назвою “Розвиток капіталізму в Росії” (1899), може вважатися, на думку деяких, його найбільш оригінальним внеском у марксистську теорію. Використовуючи сучасні йому дані по Росії, Ленін прослідив стадії розвитку капіталізму, починаючи з натуральної економіки, і в ході цього складного прогресу розмістив різні галузі промисловості і різні соціальні страти. Його висновок був, що наймана праця (і як наслідок капіталістична експлуатація була поширена в усіх шарах суспільства Росії, але тільки промисловий пролетаріат міг чітко висловлювати своє невдоволення. Він продовжував доводити, що свідомість, чітке формулювання своїх проблем й організація класів теж пройшли декілька стадій розвитку. Тільки після того, як пролетаріат переступив межі часткових і локальних економічних проблем і влився у всенаціональну політичну організацію, яка в змозі чітко висловити інтереси всіх найманих робітників Росії, він міг дійсно заявити про себе як про клас. Щоб досягти цього в умовах протизаконності, потрібна спеціальна організаційна структура, в якій найважливіша роль належить кадрам – професіональним революціонерам, що діють під контролем партійного центру. Цілі цієї авангардної партії – втягнути прогресивних, передових робітників, а за ними й експлуатовані маси до політичної активності, що має продемонструвати непримиренність класів у суспільстві, і, як наслідок, прискорити формування відповідної свідомості. Ці думки висловлені в праці Леніна “Що робити?” (1902). Класова боротьба в найбільш буквальному смислі була суттю марксизму для Леніна, а завдання партії – “організувати” її. Політика як систематизація і висловлення загальних інтересів економічних груп є тільки одним з етапів класової війни і має зникнути з її завершенням. Політика не може вирішити проблеми стратифікованого суспільства, і при комунізмі (див. комунізм) її треба замінити на непримусове державне управління. Але до 1914 Ленін наполягав, що, беручи до уваги рівень капіталістичного розвитку в Росії, метою партії є спрямувати авангард демократичної революції на боротьбу проти системи великого землевладіння і автократії. Успіх в цій боротьбі можливий лише за умови, що пролетарська партія заручиться підтримкою селян, які працюють за наймом. Вони, а не радикальна буржуазія природно є союзниками пролетаріату. Саме ця стратегія сформувала тактику Леніна під час революції 1905 і викристалізувала різницю між більшовиками і меншовиками в той час. Зі спалахом першої світової війни Ленін почав формулювати нову теорію сучасного капіталізму, яку він закінчив у своїй праці “Імперіалізм як найвища стадія капіталізму” (1916) (Див. імперіалізм). В ній стверджується, що інноваційна і прогресійна роль капіталізму в удосконалення продуктивних сил є наслідком конкурентного ринку, і тому вона зменшилась з появою монополій на зламі століть. Роль капіталізму стає регресивною; він тримається на експлуатації колоній і таким чином узагальнює власні протиріччя і готує грунт для злиття європейської соціалістичної революції з боротьбою за національне визволення в колоніях. Нерівний розвиток капіталізму призводить до постійних війн за розподіл і перерозподіл ринків збуту. Конкуренція між підприємствами витіснила глобальна конфронтація державних капіталістичних воєнних трестів, державні структури яких стали надто роздутими і обтяжливими. Ленін зробив висновок, що капіталізм пережив свою історичну місію. Однак, в той самий час монополістичний капіталізм, сконцентрувавши капітал в руках банків і раціоналізувавши в трестах і кортелях процеси виробництва і розподілу, створив механізм за допомогою яких раціональне розміщення рідкісних ресурсів і справедливий розподіл благ відбувається під народним контролем. Капіталізм в своїй імперіалістичній стадії створив об’єктивні умови для здійснення соціальних перетворень на міжнародному рівні. У 1916 і 1917 Ленін витягнув із забуття ідею Маркса про те, що комуна є якраз належною адміністративною структурою для соціалізму. Ради, базовані на безпосередній демократії, делегати яких можуть бути відкликані, об’єднали повноваження законодавчих, виконавчих, судових і паперових, жандармських структур; до цього часу ці структури протиставлялися одна одній і врівноважували одна одну, але їх інституції в своїх діях зовсім не враховували волю народу. Ради реалізували ідеал народного самоврядування, а спрощені структури, успадковані від фінансового капіталізму, особливо від великих банків, нарешті зробили державне управління економікою під народним контролем цілком здійсненною пропозицією. Всюди робився наголос на зруйнуванні старих структур домінування і субординації і поверненні органам народного самоврядування повноважень, привласнених централізованою державою. Ці оптимістичні проекти не змогли пережити цілого ряду криз перших років нового режиму. Централізовані, військові й адміністративні методи боротьби з кризами підкреслили невідповідності між теорією і практикою. Ленін, разом з Бухаріним і Троцьким почав доповнювати і виправляти теорію про державу. Цей процес був в основному закінчений у 1920-х (Див. радянський комунізм). Зіткнувшись із зовнішньою ізоляцією і значним послабленням соціальної опори режиму, диктатура пролетаріату більше акцентувала увагу на питаннях політики, а не на народних формах управління і звітності, на зміні форми власності, а не на знищенні елементів домінування і субординації у виробничих процесах і громадському житті. Ленін тепер визнав, що все менша і менша кількість позитивних якостей соціалізму в основному властива партії, і тому партія має взяти на себе контроль за урядом і зобов’язати всі урядові органи виглядати відповідно до норм демократичної централізації. Це і є звітність нижчих органів вищим у новій ієрархії влади. У своїх останніх працях 1922 і 1923 схвильований свавіллям і некомпетентністю роздутих державного і партійного aпaратів, Ленін запропонував радикальну реорганізацію партії і держави, але в той час він уже страждав від хвороби, до того ж раніше сам позбувся тих людей, які тепер могли бути його спільниками і був усунений від влади своїми колегами, які боялися впровадження в життя його пропозицій.