левелери

(буквально “урівнювачі”) — Термін “левелер” був спочатку образливою назвою реформаторів, чиї пропозиції, вважалося, призводили до неприйнятного ступеня рівності, особливо у власності. Він був у вжитку в XVII-XIX століттях. Більш точно цей термін стосувався не дуже пов’язаних між собою рухів радикалів у період громадянської війни в Англії. Рух левелерів був найбільш активним з 1646 по 1649, потім ненадовго з’явився в часи Протекторату, після чого, очевидно, остаточно зник. Головними вимогами левелерів періоду громадянської війни були: гарантований основний закон, реформа виборчого права, релігійна терпимість виправлення всіляких соціальних та економічних негараздів. Однак їх програма змінювалась, так як вони мали знаходити союзників в умовах непостійної політики громадянської війни. В основному левелери знаходили підтримку в Лондоні та серед солдатів Нової Зразкової Армії (New Model Army), але траплялися прихильники і в провінції. В той час як лідерами левелерів були люди з обмеженою освітою і власністю, рядовими членами руху були дрібні торгівці, ремісники та підмайстри – коротше, класи, далекі від політики. Левелери є першим значним проявом британського народу як нецерковної політичної сили, і саме тому цьому руху приділяється стільки уваги. Їхня полемічна література становить основу першої нецерковної радикальної політичної теорії. Ця література змогла з’явитись тільки завдяки скасуванню цензури в роки Громадянської війни і залишалася зразковою в своєму роді принаймні до 1790-х років. Стенографічні записи дебатів левелерів з офіцерами на засіданнях військової ради в Путнеї (Putney) та інших містах надають унікальну можливість уявити політичні дискусії того часу. Вони були декілька разів інсценовані (were subjects of several dramatization). Головними представниками левелерів були Джон Лілберн (приблизно 1614-57), Уїльям Вольвін (1600-?), Джон Уайлдмен (приблизно 1621-93) і Річард Овертон (роки діяльності – 1646). Лілберн народився в сім’ї дрібномаєтного дворянина в Durham і служив підмайстром у торговця тканинами в Лондоні у 1630-х був висечений і прикутий до ганебного стовпа за публікацію без дозволу книг, в яких критикувалася англіканська церква. Лілберн прожив неспокійне життя, постійно будучи в опозиції (часто індивідувальній) до всього, в чому він вбачав тиранію. Вольвін, родом з Вустершира, був онуком єпископа Херефорда. Він спочатку був підмайстром торговця шовком. Вольвін теж здобув недобру славу ще до виникнення руху Левелерів як захисник свободи совісті. Уайлдмен, пізніше сер Джон Уайлдмен, отримав освіту в Кембріджі і продовжував свою кар’єру ще довго після зменшення руху левелерів. Його ім’я асоціюється з республіканцем Елджерноном Сіднеєм, “змовою житньої комори” 1683 і герцогом Монмаутом. Після революції 1688 він був у парламенті представником від Wootton Bassett і недовго обіймав посаду міністра пошти і телеграфу. Небагато відомо про Овертона, він, очевидно, деякий час жив у Голландії, був відомим антиклерікалом і опублікував у 1643 р. знаменитий памфлет “Смертність людини”. Можна додати ще хіба що ім’я полковника Томаса Рейнсборо (Thomas Rainsborough) професійного військового, який був представником левелерів у Патні (Putney). Важко говорити про політичну теорію левелерів, так як предметом суперечок є навіть рівень організаційної єдності, якого вони спромоглися досягти. Більш того, їхня політика зазнавала постійних змін. Щоб мати успіх у політично неосвіченої аудиторії, левелери вдавалися до аргументів, багато з яких були більше драматургічними, ніж теоретичними. Вони брали аргументи з християнства і класики, загального і природного права, історії Англії і власного досвіду. Вчені по-різному розставляли пріорітети в цих джерелах. Проте два аргументи заслужено привертають увагу. По-перше, левелери постійно зверталися до питання про природні права, зокрема у випадку з Овертоном, окреслюючи напрям думки, пізніше прийнятий Джоном Локком (див. Локк) у його набагато більш стриманому захисті опору. По-друге, левелери мали радикальний погляд на історію Англії, варіант аргументу “Давньої конституції” (Ancient Constitution), який використовували парламентарії та пізніше вігі. З погляду левелерів, англійські вільності (English Liberties), були майже знищені норманами, і їх важко розгледіти в пізніших юридичних документах. Конституції з часів завоювання обмежена “норманським ігом”. Радикали застосовували цей аргумент ще навіть у 1890-х роках. Головною вимогою левелерів було скасування деспотичної влади, уособлюваної королем, лордами, а пізніше, як вони заявили, палатою громад. Незважаючи на віру левелерів у “норманське іго”, ці вимоги часто підтверджувалися при звертанні до загального і кнституційного права, але психологічно глибшою здається радикальна протестантська ідея про те, що кожний індивід має обов’язок (перед Богом), а через це і природнє право бути відповідальним перед собою (це стосувалося в основному чоловіків), і тому відмовитися від політичного контролю над лідерами, тобто віддавати свою долю в їх руки, не просто нерозсудливо, але й грішно. Беручи цю позицію за основу, левелери висували ще деякі вимоги. Політична влада, на їх думку, має походити від народу. Але, на противагу парламентаріям, таким як Паркер, левелери надто наполегливо виказували свій інтерес до точного механізму цього “походження”. Найбільш відомим наслідком цього є їх “Національна злагода”, серія спроб скласти проект конституції. Для поширення “Злагоду” включали як доповнення до суспільного договору (див. суспільний договір). Левелери вважали, що панування свавілля (arbitrary rule) традиційних гілок влади призвело всю політичну владу в Англії до морального банкрутства, і що легітимна влада може бути знову встановлена тільки на базі добровільної згоди майбутніх громадян шляхом прийняття “Злагоди”. Не допускалися до підписання прибічники короля та інші, хто виявився морально провинним, так як користувався можливістю свавілля. В ряді випадків левелери позбавляли права голосу в новій дежаві багато інших груп населення: тих, хто живе з милостині, підмайстрів і домашню прислугу – на підставі того, що вони не є морально незалежними. Проте, навіть з усіма обмеженнями така реформа виборчого права подвоїла б кількість виборців, а у випадку з мінімальними обмеженнями збільшила б їх кількість уп’ятеро. Саме ця реформа виборчого права дала їм репутацію “урівнювачів”, тому що, як говорив Айртон, представник офіцерів у Патні (Pytney), якщо бідні можуть мати перевагу голосів над багатими, то чому б цим людям не проголосувати проти всякої власності взагалі?” Інтерес, який викликає проблема пояснення позиції левелерів щодо виборчого цензу, дещо заважає правильно оцінити їх ширші соціальні та релігійні цілі. Вони виявили типічно популістький підхід, обмеживши можливості наукових професій (the learnes professions), таких як право. Торгівельні монополії, гарантовані королівською хартією або патентом і лени (права на васність в обмін на постійну військову чи адміністративну службу), які ще збереглися, мали бути скасовані; але елементарні адміністративні послуги мали забезпечуватись все рівно. Левелери шукали гарантій від свавілля в укладанні основного конституційного закону (Див. конституціоналізм), а в релігійній сфері були за скасування обов’язкової сплати церковної десятини і за досить широкі межи толерантності. Більш радикальна група комунарів (communards), які обробляли землю, під назвою “істинні левелери”, або ж дігери, очолювана Уїльямом Еверардом (Everard) і Джерардом Вінстенлі, справді проповідувала щось на зразок Комунізму зі свого пагорбу св. Георгія у Сурреї в 1649 році. Отримуючи натхнення з радикальних елементів християнської традиції, памфлетист Вінстенлі прирівнював приватну власність до первородного гріха і вважав, що поступове поширення його аграрного комунізму провіщає рівноправне тисячоліття. Визнання вагомості левелерів як піонерів-радикалів і прото-демократів породило гарячі дебати щодо їх справжньої значимості. Зміст цих дебатів надто сильно залежить від поглядів самих вчених на сучасне суспільство, предвісниками якого, вважається, були левелери. Ранні соціалісти вбачали в левелерах перший прояв руху робітничого класу. На противагу ним, політичний теоретик, марксист, Макферсон (C.B.Macpherson) вважав, що погляди левелерів були дрібнобуржуазними, оскільки вони базувалися на припущенні, що тільки землевласники (хоча б дрібні) можуть мати політичні права. Ліберальні історики в традиції вігів вважали левелерів першими конституційними демократами, навіть першою позапарламентною партійною організацією. Незважаючи на їхню обширну памфлетичну літературу, виявилося не так-то легко вписати левелерів у сучасні категорії.