Шиллер Фридрих, фон

(1759–1805) – німецький поет і драматург — німецький поет і драматург. Шіллер народився у місті Марбаху, що в південній Німеччині. Він був другою дитиною в родині військового лікаря. Роки страждань у військовій академії в Штуттгарті (1773–1780) зродили в ньому зненависть до тиранії і потяг до свободи та республіканських чеснот, що й стало визначальною ознакою його ранніх п’єс, найбільш відомою з-поміж яких є «Розбійники» («Die Rдuber», 1781). Ці могутні прояви бунтарського духу «Бурі й натиску» («Sturm und Drang») вразили і шокували театральну публіку всієї Німеччини (а в 1792 році забезпечили Шиллеру титул почесного громадянина Французької Республіки). Після драматичної втечі з рідного Вюртембурга він урешті-решт оселився в Єні, у безпосередній близькості від Веймара, що став у ті часи культурним центром Німеччини, оскільки там жили Гете, Віланд та Гердер. Зрілі роботи Шиллера надихала філософія Канта і визначальною мірою його дружба (починаючи з 1794) з Гете. З їх плідного союзу розпочинається неперевершений період розквіту німецької літератури, відомий як період веймарського класицизму. Особистий внесок Шиллера в цю співпрацю – окрім таких шедеврів, як «Валленштейн» (1796–1799), «Марія Стюарт» (1800), «Вільгельм Телль» (1804), – полягав у розвитку теорії естетики, що намагалася поставити мистецтво в системну залежність від моралі і політики. У двох своїх основоположних працях – «Листи про естетичне виховання людства» («Ьber die дsthetische Erziehung des Menschen, in einer Reine von Briefen», 1795) та «Про наївну і сентиментальну поезію» («Ьber naive und sentimentalische Dichtung», 1795–1796) – Шиллер розмірковує про передумови свободи в тогочасному суспільстві. Поразка французької революції свідчить на користь дилеми, що її Шиллер побачив і в Кантовій дуалістичній оцінці морального чинника: розбіжність між прагненням людей до свободи і теперішньою неспроможністю їх як істот, що мають почуття, діяти згідно з настановами здорового глузду. «Лише через Красу людина прокладає шлях до Свободи» («Aesthetic education», p. 9): Шиллер приписував естетиці здатність, яка отримує прояв у Spieltrieb (прагненні до гри), заповнити цю прірву. Тільки в тому разі, якщо людським істотам вдасться набути цілісного характеру (Totalitдt des Charakters) в гармонійній взаємодії всіх своїх здібностей – і якщо вони звільняться і від однобічного панування моральних імперативів, і від диктату зовнішньої необхідності, – вони будуть у змозі стати громадянами раціонального суспільства. Понад те, Фергюсонова оцінка принципу поділу праці (Див. Шотландське Просвітництво) і виявлений Руссо парадокс цивілізації забезпечили Шиллера засобами застосування індивідуального досвіду в визначальних конфліктах тогочасного соціального і політичного життя. Хоча, як і багато хто з тогочасних німецьких письменників, Шиллер вважав, що образи гармонії і цілісності беруть свій початок в ідеалістичному світогляді давніх греків, проте він помітно змістив наголоси в традиційному протиставленні класичної і сучасної цивілізації. Замість того щоб виявляти в останній лише ознаки виродження і вказувати на непоправні втрати, він убачає в діяльності самого «все-розмежовуючого розуму» динаміку історичного розвитку, що дозволить людству відновити єдність на новому, вищому рівні. У такому показовому новітньому досвіді – дихотомії розуму і почуттів, фрагментації знань за допомогою спеціалізації, відмежуванні індивідуального від державного – у діалектиці відчуження і відродження Шиллер відкрив нові перспективи для філософських та політичних суперечок, що їх можна простежити в розвитку німецького романтизму, в «Феноменології» Гегеля та ранніх творах Маркса.