загальна воля

Фразу завжди (і правильно) пов’язують з Жан-Жаком Руссо, який надав значенню volonte generale (загальної волі) центральне місце у своїй політичній та моральній філософії. Руссо сам наполягав на тому, що “зачальна воля завжди права” і, що це є “воля, яку має кожен громадянин”, коли думає про загальне добро, а не про свою окрему волю (volonte particuliere) як приватна людина. Навіть доброчесність, каже він, є не що інше, як пристосування чиєїсь особистої volonte particuliere до громадської volonte generale; пристосування, яке “веде нас від самих себе”, від егоїзму і самозакоханності до “громадського щастя”. Приблизно в той самий час, що й Руссо, Дідро використав значення volonte generale і particuliere у своїй статті “Droit naturel” (“Природне право”) в “Еncyclopedie” (“Енциклопедії”), кажучи, що саме до загальної волі повинна звертатись окрема людина, щоб дізнатися “на скільки вона повинна бути людиною”; і що volonte generale, яка “ніколи не помиляється” є кріпленням усіх суспільств. Незважаючи на всі ці асоціації, ідея volonte generale була встановлена у сімнадцятому столітті, хоча спершу вона була швидше теологічною, аніж політичною ідеєю. Вона “відносилась різновиду волі, яку, як вважалося, використовував Бог, вирішуючи, кого відіслати до пекла. Проблема була у тому, що, якщо Бог бажав, щоб усі люди були врятовані (як стверджує святий Павло в листі до Тимофія), то чи мав він загальну волю, яка пренесе всезагальне спасіння”. Якщо не мав,. То чому він діяв саме так, щоб якісь люди не були врятовані? Врешті-решт, чи правильно буде врятувати когось, але не всіх? Перша праця, щоб узгодити ці питання через заклик до “загальної волі” належала, очевидно, Антуану Арно (“Перша апологія М. Янсеніуса”, 1644), хоча Арно заперечував (слідом за Августинівською “De corruptione et gratia”) те, що першопочаткова загальна воля Бога врятувати “усіх людей від Падіння, виявившись помилковою, перетворилась на особисту волю врятувати лише обраних через каяття. Приблизно такий самий погляд Паскаля у величній “ecrits sur la grace” (1656-58), проте головне досягнення Паскаля було те, що він перетворив volonte generale з чисто теологічної концепції у соціальну та політичну, заявляючи, що люди, а не тільки Бог, повинні схилятись до того, що є загальне, бо партикуляризм (particularisme) є джерелом усього зла, а понад усе –самозакоханності. У 1680 роках Мальбранш відродив і перетворив мову загальної та особистої волі, кажучи, що через те, що дії Бога є загальними, простими (через односкладні закони) Бог не може особисто рятувати кожну людину. Те, що Руссо був ознайомлений з усім цим, зрозуміло з поміток у “Сповідях” (1765-70) та з теологічного обміну листами між Св. Прьо та Жюлі де Вольмар у шостій книзі “Нової Елоізи” (1767). Чи використовував він тоді значення volonte generale i volonte particuliere просто з історичної набожності? Аж ніяк ні Джудіт Шклар заперечує, що значення загальної волі “виражає все, що Руссо найбільше хотів сказати”, “що це є переміщення найсуттєвішої індивідуальної моральної влади (волевиявлення) до царини громадського досвіду” (1975, ст. 184). Яким би підготовленим для його потреб не було старе теологічне значення, причини Руссо для вживання volonte generale –“воля” і “загальність” — репрезентують дві головних з течій у вченні Руссо “Загальність” відстоює правило закону, громадянську освіту, яка тягне нас від самих себе до загального добра, та непартикуляристських доброчесних громадян Спарти і республіканського Риму; а значення “воля” захищає його переконання про те, що “громадянське об’єднання є найдобровільнішим актом у світі”. Але все ще можна запитати, як можна узгодитии наполягання Руссо на всеохопному, “генералізуючому”, просвітницькому керівництві з його рівнозначним наполяганням на виборі і персональній автономії? Саме через його теорію освіти, яка є серцевиною усієї його філософії. Наприкінці громадянського часу, коли люди будуть “денатурованими”, перетворяться у громадян, вони накінець-то матимуть громадянську освіту і “загальну волю” –так само дорослі врешті-решт здобувають моральне знання і незалежність, яких їм (завжди) бракувало в дитинстві. “У націй, як і в людей, є час молодості, або, якщо хочете, зрілості, на який треба почекати, перед тим, як підпорядкувати їх законам”. Автономія виникає в кінці процесу і загальна воля є накінець-то такою ж просвітленою, як завжди була “права”. Зрештою виявилось, що загальність, випещенна Паскалем, Мальбраншем, Бейлем, Дідро та Руссо займає місце посередині між particularity (партикулярністю) і universality (універсальністю); і що generalite (загальність) є щось саме французьке. Це стає помітним при порівнянні їхнього вчення з вченням Канта, якого вважають досконалим представником німецького раціоналістичного універсалізму (“Я ніколи не діятиму по-іншому, а лише так, максима, яку я бажаю стала також універсальним законом… думка виштовхує з мене негайну повагу до такого [універсального] узаконення), а також із вченням Вільяма Блейка, знаного як типового представника англійського етичного “емпірицизму”: Той, що добро чинить іншому має робити це в Хвилини Особливі. Загальне добро—прикриття підлабузників, лицемірів, негідників. Відкриття Етосу, який піднімається над “хвилинами особливими” та рухається до універсальності, але має свої причини, щоб не будуватись на думці і зупинятись на трохи скромнішій загальності, захист різновиду бажання, яке є більше, ніж егоїстичне та самозаконне particuliere, але менше, аніж Контіанська, універсальна, “вища” воля — це саме французький внесок у практичну думку, розроблений Руссо, який соціалізував “загальну волю”, передану йому його найвеличнішими французькими попередниками.