критична теорія

Складова неомарксистської теорії суспільства, започаткована Франкфуртським інститутом соціальних досліджень (звідси пізніший термін «Франкфуртська школа»). Цей інститут, заснований у 1923 році як центр міждисциплінарних марксистських досліджень, набув притаманного йому характеру після того, як у 1930 році його очолив Макс Горкгаймер (1895–1973). Горкгаймер і Теодор Адорно (1903–1969) становили ядро інституту, проте час від часу з ним пов’язувалися імена багатьох провідних діячів інтелектуального життя Німеччини. Можливо, найвідомішими серед них є такі постаті, як літературний теоретик Вальтер Беньямін, філософ Герберт Маркузе та психолог Ерих Фромм; сюди ж можна віднести Отто Кірхгаймера та Франца Нойманна (політика і право), Фридриха Поллока, Генрика Гроссмана та Аркадія Гурланда (політична економія), Лео Левенталя (література) та Бруно Беттельгейма, Натана Акермана та Марію Ягоду (психологія). 1933 року співробітники інституту були змушені виїхати з Франкфурта й у 1935 році вони оселилися в США. В 1950 році інститут на чолі з Горкгаймером та Адорно знову повернувся до Франкфурта, але Маркузе та інші залишилися в США. Він став центром розроблення особливої концепції суспільства і культури, представленої тою чи іншою мірою в працях окремих його співробітників та асоційованих членів. Критичну теорію спершу розглядали як складову більш загальної течії західного марксизму, проте починаючи приблизно з 1930 року відзначали її поступове зближення з немарксистською думкою, її зростаючу увагу до культурних та ідеологічних проблем за рахунок політичної економії і зверненість до науковців, а не до пролетаріату (Див. Anderson). Крім того, критичну теорію слід розглядати в контексті ідеологічних інтересів західноєвропейських марксистів, які в 30-х роках протистояли диявольському тріо ліберального капіталізму, сталінізму і фашизму. Дослідники, пов’язані з інститутом, не задовольнялися аналізом фашизму як усього лише мутантної форми монополістичного капіталізму (як це робила більшість ортодоксальних марксистів), не прирівнювали сталінізм до фашизму і не протиставляли їх ідеальному образу ліберальної демократії (як це робили післявоєнні теоретики тоталітаризму). Вони були приголомшені подібністю організації, технології, культури та особового складу всіх цих форм держави, а тому в їхніх дослідженнях ці явища посіли більш визначне місце, ніж у дослідженнях переважної більшості марксистів. Від самого початку критичну теорію розуміли як теорію узагальнювальну, яка розглядала суспільство під тим кутом зору, що воно потребує змін. Теорія мала бути критичною і до свого власного статусу і до статусу своїх пояснювальних категорій: «...критичне сприйняття категорій, які керують суспільним життям, включає водночас і їх засудження» (Horkheіmer, «Crіtіcal theory», p. 208). Фашизм, наприклад, не можна насправді збагнути в категоріях західного лібералізму, оскільки сам він був ідеологією суспільного ладу, який і породив фашизм. «Той, хто не бажає говорити про капіталізм, мусить мовчати і про фашизм» (Horkheіmer, цит. за: Jay, «The dіalectіcal іmagіnatіon», p. 156). Критична теорія була вороже налаштована і до традиційного розмежування дисциплін: у ранній праці «Студії стосовно влади і родини» («Studіen ьber Autorіtдt und Famіlіe», 1936) наводилися довжелезні полемічні викладки стосовно соціальної і політичної думки, а також соціально-психологічні матеріали, а автори роботи «Авторитарна особистість» (1950) намагалися триматися в рамках переважно соціокультурного аналізу, даного в книзі «Діалектика Просвітництва» (1947), де антисемітизм розглядається в контексті панування розуму, започаткованого Просвітництвом. Фашизм «позірно намагається підняти пригнічену природу на повстання проти влади, вигідної виключно самій цій владі» (Horkheіmer and Adorno, р. 185). Ідеями панування та владних повноважень просякнуті всі дослідження співробітників Інституту. Панування, проілюстроване передовсім на прикладі фашизму, було центральним принципом і для ліберальних суспільств, причому, можливо, більш важливим, ніж категорії політичної економії Маркса. В одній із своїх пізніших статей Адорно викладає це так: «За зведенням ролі людини до ролі провідника і носія ціннісного обміну криється ідея панування одних людей над іншими». Концепцію надмірного тиску, що її розвинув Маркузе в своїй критиці книги Фрейда «Цивілізація та невдоволені нею» (1930), можна визначити як «обмеження, викликані потребами соціального панування», над і під якими, на думку Фрейда, криється необхідність установлення якогось суспільного ладу і які Маркузе назвав «раціональним застосуванням влади» («Eros and сіvіlіzatіon», 1955, p. 45). Ця розбіжність є визначальною для розуміння відносин між розумом і пануванням у середовищі прибічників критичної теорії. Вони заперечували існування суспільних договорів, укладених в ім’я розуму і заради встановлення більш раціонального альтернативного суспільства, і були переконані в тому, що «соціальна свобода невіддільна від просвітницької думки» (Horkheіmer and Adorno, p. хііі). Однак водночас вони дедалі частіше вбачали в інструментальній або технологічній раціональності основу для «зручної, спокійної, виваженої демократичної несвободи, [що] панує в розвинутих індустріальних цивілізаціях» (Marcuse, «One-dіmensіonal man», 1964, p. 19). І хоча критика Маркузе грунтувалася в основному на його американському досвіді, він гадав, що його можна застосовувати в дедалі ширших масштабах і до побудови соціалістичних суспільств: «Не Захід, а Схід розвинув в ім’я соціалізму крайні форми сучасного західного раціоналізму» (р. 201). Критика індустріального суспільства, подана Маркузе в книгах «Ерос і цивілізація» та «Одновимірна людина» й у деяких пізніших роботах, раніше була викладена в своїй більш умоглядній формі в праці Горкгаймера та Адорно «Діалектика Просвітництва». Тут панування природи за допомогою розуму неминуче вело до панування людини. За лаконічним висловом, «Просвітництво є тоталітарним» (р. 6). «Діалектика Просвітництва» містить і критику масової культури, або ж «промислової культури», як називали її Горкгаймер та Адорно; вони розглядали її як одноманітну систему видовищ, позбавлену критичного потенціалу, що його має одна лише висока культура, і придатну тільки для зміцнення системи панування. Тут знову робиться наголос на взаємодії політики, соціології і психології: «…могутність індустріального суспільства криється в людських умах» (р. 127). Культурна теорія – це, можливо, та сфера діяльності, у зв’язку з якою цих мислителів найбільше згадують; зокрема Адорно написав значну кількість праць з проблем естетики, а особливо музики. Їхній вклад у філософію здебільшого обмежується тлумаченнями та критикою: ідеться про працю Горкгаймера з філософії історії, критику Адорно поглядів Гуссерля та Гайдеггера, книгу Маркузе «Розум і революція» (1941), присвячену Гегелю. Проте основний твір Адорно «Діалектика заперечення» (1966) безумовно нагадує один із класичних філософських текстів ХХ століття. З тих пір як інститут знову запрацював у Франкфурті, «Франкфуртська школа», як її відтоді почали називати, справляла сильний вплив повсюди, окрім консервативної Західної Німеччини. Найбільшою ідеологічною подією 50-х – початку 60-х років став наступ представників школи на позитивізм та емпіризм у соціальних науках – Posіtіvіsmusstreіt; а головною політичною подією став виклик, кинутий ними студентському руху та позапарламентській опозиції, з якими в представників Франкфуртської школи склалися нелегкі, а насамкінець і ворожі стосунки. Після смерті Адорно в 1969 році Юрген Габермас, Карл-Отто Апель, Клаус Оффе, Альфред Шмідт, Альбрехт Веллмер та інші розвивали в своїх працях критичну теорію в її більш розпливчастій формі. Відтоді критична теорія мала на меті вийти за межі умовного поділу на соціологію і філософію, психологію і політичну думку. Особливо ці дослідники критикували саму ідею розмежування нормативної політичної теорії та емпіричної політології. Принаймні в цьому плані вони знаходилися в межах марксистської концепції, яка пов’язує соціологію із соціальним критицизмом. Однак водночас ортодоксальні марксисти вважали, що відкидання прибічниками критичної теорії поняття пролетарської революції та їхні «еклектичні» запозичення з «немарксистських» джерел виключають їх із марксистської традиції. Проте цей ортодоксальний марксизм, як і ортодоксальний позитивізм, що наполягав на відокремленні явищ від їх цінності, нині в західній соціальній та політичній думці подолано. У цьому сенсі – попри питання про те, вижила чи не вижила критична теорія як окрема інтелектуальна течія, – вона надихнула багатьох сучасних мислителів, навіть якщо самі вони не ототожнюють себе з нею. Хоча, як зазначалося раніше, речники критичної теорії не сприймали розмежування нормативної і емпіричної теорії, неформально її можна використовувати для визначення їх внеску в сучасну політичну думку. З позицій політичної філософії, вони прагнуть до ідеалів класичної ліберальної і демократичної теорій, хоча водночас розвивають і марксистську критику ліберальної демократії. Їхня позиція по суті полягає в тому, що лібералізм неспроможний захищати свої ідеали, оскільки він залишається пов’язаним із капіталізмом, а отже, з інструментально раціональним пануванням та гнобленням представників найманої праці. Це отримує чіткий прояв в есе Маркузе «Боротьба проти лібералізму в тоталітарній концепції держави» (1934). В узагальненій і більш радикальній формі це стало провідною темою праці Горкгаймера та Адорно «Діалектика Просвітництва». Цю само тему розробляв Габермас у своїй ранній, ще не перекладеній англійською мовою, книзі «Структурні зміни в соціальній сфері» («Structurwandel der Цffentlіchkeіt», 1962). Тут він доводив, що ліберальне розуміння соціальної думки у зв’язку з усіма її обмеженнями з огляду на класи (і, додамо, з огляду на статі) має критичну вагомість для вироблення державної політики, якої бракує сучасному світу, де суспільна думка стала просто кількісним показником, яким маніпулюють політики, автори ринкових досліджень та працівники рекламних агенцій, котрим це забезпечує роботу. Таким чином, класичне розуміння демократії як практики досягнення раціонального і відкритого консенсусу в виробленні і прийнятті рішень поєднується з фактичною критикою наукового позитивізму і технократичної політики. Якнайповніше ця проблема була розроблена Габермасом, однак вона була присутня вже в ранніх роботах прихильників критичної теорії, присвячених дослідженню фашизму, сталінізму і монопольного капіталізму, в більш філософському ключі вона була викладена в роздумах Горкгаймера з приводу буржуазної філософії історії (1930) та в гегелівсько-марксистській критиці позитивізму, що міститься в книзі Маркузе «Розум і революція». «Франкфуртське» вчення про політику близьке до політичної концепції Ханни Арендт, проте воно засновується на ширшій і більш виваженій критиці розвинутого індустріального суспільства, яка, вірогідно, стала панівним антикультурним напрямком розвитку післявоєнного Заходу. Ця антикультура теж наголошувала на проблемах персональної політики, сексуального визволення і критикувала авторитарну сім’ю та систему освіти, тож усе значною мірою розвивалось у напрямку, окресленому вже в ранньому дослідженні співробітників інституту «Влада і сім’я» (1936). Зміни були внесені у відповідь на вихід феміністських рухів на рівень масових. А виникнення в стінах академії нової дисципліни – політичної психології, яка вийшла за межі наукового емпіризму, – відобразилося в роботі «Авторитарна особистість» та в працях Ериха Фромма, особливо у його роботі «Втеча від свободи» (1942). Неспроможність антикультури 60-х років заснувати в широких масштабах сталі політичні структури теж було передбачено – в тому сенсі, що прибічники критичної теорії самоусунулися від «практичної» політики. (Сам термін «практичний» був для них підозрілим, оскільки він передбачає пристосування до наявних інституціональних структур.) Цю ж ненависть до обумовленої і механічної політики можна зустріти в колах позапарламентської опозиції Західної Німеччини та інших країн, а також у середовищі учасників студентських рухів, вона проявилась і в нещодавніх сутичках партій «зелених» у Західній Німеччині та в колах радикальних активістів соціал-демократичних партій, таких як Лейбористська партія Англії. У всіх цих випадках критична теорія справляла важливий формотворчий вплив на сучасну політичну свідомість. Спроможність такого безкомпромісно жорсткого інтелектуального стилю набути такого поширення в 60–70-х роках можна пояснити лише тим, що він заторкував важливу струнку в західному політичному самоусвідомленні. Маркс писав, що «як для філософії матеріальною зброєю є пролетаріат, так і для пролетаріату ідеологічною зброєю є філософія». Критична теорія ніколи не пробувала зробити пролетаріат своєю матеріальною зброєю. Вона шукала більш розмитої бази для підтримки і – вірогідно, на своє здивування, – віднайшла її в політичних «фрагментах», складених із сучасних альтернативних рухів або представників антикультури, чию ідеологічну зброю – незважаючи на те, було її застосовано чи ні, – часто гартували у «Франкфуртській школі».