Кропоткін Петро

(1842–1921) — російський анархіст. Він народився в дворянській сім’ї і з дитинства перебував на службі в царя Олександра ІІ. Однак ліберальні переконання, а понад усе його зацікавленість географією змусили його полишити російський двір і вирушити до Сибіру, де він мав можливість зблизька спостерігати, як господарюють селяни, і розмірковувати про недоліки централізованого управління. У 1872 році він здійснив свою першу подорож до Західної Європи, де в поселеннях Юри з перших рук познайомився з анархістськими теоріями. Після повернення до Росії він потрапив у 1874 році до в’язниці через свої тісні зв’язки з групою радикалів – гуртком Чайковського. Через два роки за драматичних обставин Кропоткін утік звідти і виїхав до Західної Європи, де швидко здобув визнання в середовищі анархістів. Він заснував видання «Повсталий» («Le Reґvolteґ») й опублікував декілька статей, у яких виклав основні принципи анархо-комунізму (деякі з них пізніше ввійшли до збірки «Здобування хліба», 1906). У 1883 році під час облави на анархістів у Ліоні його впіймали і знову запроторили до в’язниці. Після звільнення він емігрував до Англії, де прожив понад тридцять років, написавши багато теоретичних праць на захист анархізму, найвідомішою з яких є «Взаємна допомога як чинник розвитку» (1897). До Росії Кропоткін повернувся напередодні Жовтневої революції і прожив досить довго, встигши викласти своє розчарування в більшовицькому режимі на папері. Його похорони стали останньою нагодою, коли ліберальній опозиції режиму було дозволено провести публічну демонстрацію. Кропоткін визнавав головні принципи анархізму. Його особистим внеском стало змалювання анархо-комунізму й обгрунтування його в позірно науковій теорії соціальної революції. Він мріяв про суспільство, складене з гранично самодостатніх громад, у яких виробники, об’єднані на добровільній основі, вироблятимуть товари, необхідні для забезпечення всіх основних потреб. Він намагався показати (особливо в статті «Поля, фабрики і майстерні», 1901), що в промисловості можна з успіхом відмовитися від централізації, якщо, з іншого боку, вдосконалені методи ведення сільського господарства дозволять великим містам вирощувати хліб для себе в приміських зонах. Він заперечував і можливість, і доцільність отримання винагороди, відповідної особистому внеску в загальну працю. Власне, і засоби виробництва він вважав колективним продуктом роду людського; там, де існує поділ праці, не варто відзначати працівників особистою винагородою, а спроби зробити це спричиняться до соціального розшарування. Природна людська солідарність означає, що люди будуть охоче працювати задля загального блага, щойно буде скасовано майнову нерівність. Шляхом створення такого суспільства Кропоткін вважав революцію, але на відміну, наприклад, від Бакуніна, він дуже мало говорив про форми організації, до яких мають вдаватися революціонери. Завданням анархістів-інтелектуалів він вважав розповсюдження підривних ідей, які одного дня зіллються з революційними інстинктами мас і зруйнують і капіталізм, і державу. Він непохитно стояв на тому, що для перебудови суспільства не потрібно жодного центрального органу. Поява такого органу не тільки призведе до виникнення нового панівного класу, а й заважатиме перебудові, яка потребує конкретного досвіду пересічних громадян. Як науковець Кропоткін повсякчас проявляв інтерес до Дарвінової теорії еволюції, й у творі «Взаємна допомога» зробив спробу довести, що ідеї Дарвіна за їх належного розуміння можна застосовувати для обгрунтування ліберального комунізму (і отже, можна спростувати те, що має на увазі соціальний дарвінізм). Він доводив, що будь-які спільноти починаючи від гуртів тварин і закінчуючи людськими громадами, що виявилися найбільш просунутими в еволюційному плані, завдячують своїм успіхом дедалі ширшому застосуванню взаємодопомоги – практики, коли кожен член такої спільноти за потреби приходить на допомогу іншим. Він простежив шлях розвитку людства від роду і сільської общини до середньовічного міста, розглядаючи останнє як найвищу форму людської солідарності, що її можна досягти. Однак занепад середньовічного міста під орудою централізованої держави означає перемогу протилежного імпульсу – інстинкту самоствердження і панування. Практика взаємодопомоги ще збереглася, але тільки у вузьких сферах сучасного суспільства – у профспілках, а передусім – у добровільних організаціях, таких як Червоний Хрест і Товариство порятунку на водах. Приклади Кропоткіна в дійсності не є доказами на користь теорії еволюції. Хоч можна з успіхом навести величезну кількість прикладів з життя і тваринного світу, і світу людського, які спростовують погляд на життя як на безнастанну боротьбу за виживання між членами одного й того само виду, це аж ніяк не засвідчує, що міра взаємної допомоги зростає з висхідним рухом по драбині еволюції. Насправді ж, припускаючи наявність у людини інстинкту самоствердження поряд з інстинктом солідарності, Кропоткін позбавив себе можливості провістити майбутній тріумф останнього і йому залишалося лише свято вірити в це. Тим не менш здобутком Кропоткіна стало підведення під анархізм емпіричної теорії видів. І навіть якщо прихід анархізму не був неминучим, Кропоткін указував на неспростовні приклади того, що існування децентралізованого суспільства без формального механізму примусу не було всього лише рожевою мрією. Хоча декілька років по тому дехто з його приятелів-анархістів лаяв його за відхід від активної політичної діяльності і занурення в наукові дослідження, він зробив більше за будь-кого для представлення анархізму перед мислячими людьми як доктрини, до якої слід підходити серйозно.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me