бува

БУВА́, БУВА́Є.

1. 3 ос. одн. теп. ч. до бува́ти.

2. вставн. сл. Уживається при вираженні нерегулярно повторюваної дії у знач. часом, іноді, трапляється.

[Охрім:] Зайду, бува, у корчму, люде [люди] п’ють, співають, інші борюкаються, а я сидю [сиджу], мов німий, не беруть мене ні співи, ні борюкання (Кроп., І, 1958, 149);

Хоч дрібниці, клопоти І злидні життя нас надовго, бува, розлучають — так і перше було — в тім нема забуття (Леся Українка, I, 1951, 248);

// Уживається для вираження ймовірності чогось неприємного; чого доброго.

— Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів, Чіпко?.. — гукає Лушня (Мирний, II, 1954, 205);

— Нічогенька хмарка, — каже людина з йоржиком, — доки змалюєте, щоб, бува, не втопила… (Ю. Янов., II, 1954, 197);

// Уживається для вираження припущення у знач., близькому до може.

А що, як спитаю, чи не треба їм, бува, коням овса або якого борошна? (Кв.-Осн., II, 1956, 20);

— Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому — нічого… — Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то! чи не самі люди, бува, й винні?.. (Мирний, II, 1954, 252);

// у сполуч. з сл. як. Коли, якщо, випадком.

Старший собі почав гукати: "Прошу сторонніх вийти.., бо як не вийдуть, бува, самі, то за десятником пошлю!" (Мирний, V, 1955, 293);

Як, бува, спитають про мене, скажи, що жив і здоров (Сл. Гр.).