визирати

ВИЗИРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ЗИРНУТИ, ну, неш, док.

1. неперех. Дивитися, виглядаючи звідки-небудь, із-за чогось.

— Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає? — питає [бабуся] мене (Вовчок, І, 1955, 135);

З недалекої печери.. визирало ще кільканадцять опришків (Мак., Вибр., 1956, 429);

Марія Семенівна визирнула у вікно (Ткач, Плем’я.., 1948, 3);

*Образно. У хаті душно, чути вогкість, квас… З усіх куточків бідність визирає (Фр., XI, 1952, 158).

2. тільки недок., перех., розм. Шукати поглядом, очима кого-, що-небудь.

[Мотря:] Ач, неначе той яструб зорить! (Ніби голосно). Кого ти там визираєш? (Кроп., II, 1958, 22);

Жученко раптом просіяв, визираючи когось між прибулими (Ле і Лев., Півд. захід, 1950, 392);

// Дивлячись куди-небудь, чекати когось, щось.

Баба стояла вже навперед хати і визирала годованця (Черемш., Тв., 1960, 34);

Щоднини визирав я вас, думав, що прийдете відвідати мою матір (Коб., III, 1956, 224);

*Образно. Чужі дочки зорі не просипали, Щастя, доленьки знай визирали (Барв., Опов.., 1902, 478).

3. неперех. Бути видним, виднітися.

Ворота помережані. З-за огорожі дощаної визирає акація (Тесл., Вибр., 1950, 115);

З очерету визирав ніс другого човна, вкритого брезентом (Досв., Вибр., 1959, 410);

Скривавлені, понівечені пальці З подертих визирали черевиків І крилися болотом (Рильський, II, 1946, 196).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me