визирати

ВИЗИРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ЗИРНУТИ, ну, неш, док.

1. Дивитися, виглядаючи звідки-небудь, із-за чогось.

– Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає? – питає [бабуся] мене (Марко Вовчок);

З недалекої печери .. визирало ще кільканадцять опришків (О. Маковей);

Марія Семенівна визирнула у вікно (Д. Ткач);

* Образно. У хаті душно, чути вогкість, квас... З усіх куточків бідність визирає (І. Франко).

2. тільки недок., кого, що, розм. Шукати поглядом, очима кого-, що-небудь.

[Мотря:] Ач, неначе той яструб зорить! (Ніби голосно). Кого ти там визираєш? (М. Кропивницький);

Жученко раптом просіяв, визираючи когось між прибулими (Іван Ле і О. Левада);

// Дивлячись куди-небудь, чекати когось, щось; виглядати.

Баба стояла вже навперед [попереду] хати і визирала годованця (Марко Черемшина);

Щоднини визирав я вас, думав, що прийдете відвідати мою матір (О. Кобилянська);

* Образно. Чужі дочки зорі не просипали, Щастя, доленьки знай визирали (Ганна Барвінок).

3. Бути видним, виднітися.

Ворота помережані. З-за огорожі дощаної визирає акація (А. Тесленко);

З очерету визирав ніс другого човна, вкритого брезентом (Олесь Досвітній);

Скривавлені, понівечені пальці З подертих визирали черевиків І крилися болотом (М. Рильський).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me