відносити

ВІДНО́СИТИ, о́шу, о́сиш, недок., ВІДНЕСТИ́, су́, се́ш; мин. ч. відні́с, несла́, ло́; мн. віднесли́; док., перех.

1. Несучи кого-, що-небудь, доставляти кудись або кому-небудь.

Я щодня пишу і щодня сам одношу листи в поштову скриньку (Коцюб., III, 1955, 170);

Легкий вітрець віяв прохолодою і відносив убік порох з дороги (Бойч., Молодість, 1949, 271);

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу (Стар., Поет. тв., 1958, 31);

Щасливий я не тим, що маю квіти, А тим, що є кому їх віднести! (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 143).

2. Повертати, віддавати комусь що-небудь позичене, тимчасово взяте.

Нам з Мартою шкода було односити таку гарну книжку так скоро (Мирний, IV, 1955, 344);

— Добридень вам, Мотре! А куди йдете? .. — До куми! Відношу борщ, що позичала (Коцюб., I, 1955, 41).

3. Захоплюючи щось своїм рухом, течією, переміщати вбік від чогось (про вітер, воду тощо).

Вітер подихав проти неї і геть односив назад Катрин нестямний лемент (Мирний, IV, 1955, 305);

І не відчула [Оля], як тиха, зрадлива течія почала непомітно відносити її вбік (Юхвід, Оля, 1959, 17);

// безос.

Дівчина.. знов налягла на жердину, і її одразу віднесло потоком далі (Гончар, Таврія.., 1957, 489);

// перен. Стирати в пам’яті щось, приводити в забуття (про час).

Час йде та йде, все далі та далі односить з-перед очей важкі часи її.. горя (Мирний, І, 1954, 231).

4. перен. Зараховувати кого-, що-небудь до якогось розряду, групи; пов’язувати з ким-, чим-небудь.

Ніколи досі ті думки не чіпали мене глибоко, та й ніколи не відносив я їх до власної особи (Коцюб., I, 1955, 260);

Чи можна до народної творчості віднести твори тої чи іншої людини, які не мають достатньо високої художньої цінності? (Вітч., 5, 1956, 165);

// Пов’язувати з певним періодом часу.

Відносити пам’ятку до XIV ст.

ВІДНОСИ́ТИ, ошу́, о́сиш, док. Закінчити носити.

— Відносила вона вже своє, дитино!.. Вже більш не понесе! — з слізьми в очах каже жінка (Коцюб., I, 1955, 135).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me