го-го

ГО-ГО́, виг.

1. Уживається як емоційне виявлення задоволення чим-небудь.

— Ще кривий!.. ще сліпий!.. — піддавав жару Іван. — Го-го! Як танцювати, то танцювати (Коцюб., II, 1955, 349);

— А ти звідки знаєш, хто вона така?.. — Го-го, я, брат, усіх примітних дівчат знаю (Загреб., Спека, 1961, 72).

2. Те саме, що гов.

— Го-го-го-го-го! — Загукав він товсто на всю горлянку, аж луна в лісі розляглася (Мирний, IV, 1955, 317);

[Голос:] Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти? (Л. Укр., III, 1952, 205).

3. Звуки, якими передається голосний, нестримний сміх.

Чувся гомін. Хтось реготавсь: — Го-го! Так їм і треба, щоб не підіймали голів вище нашої підошви… го-го!.. (Головко, І, 1957, 53).