го-го

ГО-ГО́, виг.

1. Уживається для виявлення задоволення чим-небудь.

– Го-го! Як танцювати, то танцювати (М. Коцюбинський);

– А ти звідки знаєш, хто вона така?.. – Го-го, я, брат, усіх примітних дівчат знаю (П. Загребельний);

– Ти співчував мені, .. а я – щасливий. Го-го, який я щасливий (В. Чемерис).

2. Те саме, що гов-го́в.

– Го-го-го-го-го! – Загукав він товсто на всю горлянку, аж луна в лісі розляглася (Панас Мирний);

– Го-го-го-го! – волав він. – Озовись, хто живий! Го-го! (М. Старицький);

[Голос:] Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти? (Леся Українка).

3. Звуки, якими передається голосний, нестримний сміх.

Чувся гомін. Хтось реготавсь: Го-го! Так їм і треба, щоб не підіймали голів вище нашої підошви... го-го!.. (А. Головко);

– Го-го! – зареготався Тирло (О. Бердник);

– Го-го! – реготнув великий візир, а за ним і його поплічники (П. Загребельний).